нд.06242018

Невмираючі обриси Успенського собору

Невмираючі обриси Успенського соборуЧитачка нашого тижневика Олександра Пустогвар із Лебедина від імені своїх знайомих попросила нашу редакцію опублікувати розповідь про історію Успенського собору, на місці якого нині знаходиться сквер ім. Тараса Шевченка. У свою чергу ми звернулися до письменника-краєзнавця Василя Пазинича, який і підготував розповідь на задану тему. Деякі краєзнавці, описуючи історію Успенського собору, використовують відомості із «Историко-статистического описания Харьковской епархии» (р.3, 1857, М.) Філарета (Гумілевського), проте не посилаються на нього. Я ж пропоную, шановні читачі, стислі вибірки із цього джерела.

«С самого начала своего Лебедин был укрепленным сотенным местечком сумского полка; с 1765 г. был он комисарским городом, а с 1782 г. остается уездным городом. Вот как описывали крепость Лебедина в 1785 г. : «город имеет укрепление: с 3 сторон окружен земляным валом, вышиною от горизонта от 2 до 3 сажень, шириною также от 2 до 3 сажень; по углам 4 батареи; для закрытия же их насыпной земляной вал, вышиною в 1 сажень; въезд в крепость с 4 сторон; от востока и запада протекает речка Ольшанка, которой берег вместе с валом возвышается до 4 сажень; в крепости соборный храм Успения Богородицы еще недостроенный, и храм Преображения Господня».

Первый Успенский храм в крепости построен, без сомнения, в то самое время, как Лебедин стал городом, т.е. около 1652 г. По червленскому акту 1667 г. известен «Лебединской Успенской церкви протопоп Иван». Один из актов, хранящихся в нынешнем соборном храме, данных собору, дан в 1678 году. Кроме того, в нынешнем храме сохраняются древние св. вещи, принадлежавшие древнему соборному Успенскому храму: а.) св. крест серебряный, на котором вырезана следующая надпись: «лета 7205(1697г.) февраля в 1 день сей животворящий крест выменян в город Лебедин в соборную церковь Успения Пресв. Богородицы; а промену стал и с позолотою 26 рублей, 15 алтын, весу в нем без подножия 2 фунта и 7 золотников». б.) Древняя священническая риза на зеленом бархате, шитая золотом и серебром с изображениями Спасителя, Божией Матери и 12 Апостолов. в.) Древняя Иверская икона Божией Матери в серебряном и вызлощенном окладе.

Ныне существующая каменная соборная Успенская церковь начата постройкою в 1774 г., и главный престол ее освящен 7 ноября 1797 г. Кроме главного престола в ней два придельные: на правой стороне во имя Рождества Христова, заменивший собою существовавшую до того времени Рождественскую церковь, которой метрики в Ахтырском правлении начинаются с 1742 г. и которая в 1808 г. перенесена на кладбище; а другим придельным престолом заменен Преображенский храм, которого священник Алексей известен по червленскому акту 1667 г., а метрики начинаются с 1742 г.; и который в 1800 г. перенесен в с. Марковку.

 

Панорама Торгового майдану з Успенським собором і Гостинним двором (фото поч. ХХ ст.)

Главным храмоздателем нынешнего собора был майор Иван Игнатьевич Варавкин, бывший тогда городничим в Лебедине. Построение храма стоило 50000 руб. ассигнациями.

Прекрасная плащаница пожертвована в 1815 г. дворянкою Устиной Олещенковой, употребившею на сие 200 руб. серебром, и та же благотворительница подала напрестольный крест в 110 руб. серебром.

Более же других делал для украшения и поддержки церкви протоиерей Михаил Залесский. Он поступил в собор священником в 1810 г. В это время храм был весьма беден, он покрыт был гонтом, но гонт до того худо защищал церковь, что в дожди вода протекала в храм на иконостасы, полы пришли в ветхость; придельные иконостасы стояли неосвященными, не было ни ограды, ни колокольни. Первым делом священника Залесского было ходатайствовать у высшего начальства о вспомоществовании соборному храму, и в 1812 г. высочайше назначено пособие собору в 30000 руб. ассигнациями, каковую сумму велено отпускать из городского сбора. При этом пособии и при других пожертвованиях: а.) храм покрыт железом, и в окна вставлены железные решетки; б.) вокруг церкви сделана каменная ограда; в.) построена каменная колокольня и при ней каменные лавки. Все это окончено до 1842 г.

Известные протоиереи – управители духовных дел: а.) Иоанн по акту 1667 г. б.) Стефан Михайлович 1678 г. в.) Иван Кирилович 1710 г. г.) Семен Степанович Джунковский, известный по делам 1718-1741 г. д.) Стефан Еремеев с 1742 г. В 1743 г. он доносил Консистории, что в доме Лебединского учителя Евфима Гарбара учинено было поругание иконе Богоматери, которую приносили из Николаевской церкви. Чем окончилось судопроизводство по сему делу, неизвестно. Но Еремеев был духовным управителем - протоиереем и в 1750 г. В октябре 1751 г. произведен в протоиерея и духовного управителя Вознесенский священник Иоанн Иванович Шкурский, но который остался при Вознесенской церкви. В 1799 г. видим протоиереем Семена Семеновича Джунковского».

При соборі діяла церковно-парафіяльна школа, а до соборної парафії були приписані хутори: Грунь, Забуги, Куданівка, Топчії. В автобіографії, яку свого часу написав відомий радянський письменник Микола Ляшко (1884 р. н.), є згадка про його навчання в цій школі: «В Лебедине я кончил церковно-приходскую школу при Успенском соборе». На початку XX ст. хором соборної церкви керував талановитий регент О.І. Пінчук (1875–1945). Серед хористів знаходилися й майбутні уславлені оперні співаки І.Н. Стешенко та Б.Р. Гмиря.

Собор став перлиною староукраїнської монументальної архітектури кінця XVIII ст. Красою собору захоплювалися і малювали його видатні українські художники Сергій Васильківський і наш земляк Василь Кричевський. Центром Лебедина з давніх-давен був Базарний (згодом Торговий) майдан із торговими рядами, кам’яним Успенським собором і дзвіницею. Базарний (Торговий) майдан ми бачимо на всіх відомих старовинних картах міста Лебедина. Із нього віялом виходило шість вулиць: Замкова (нинішня Карпова) – до Троїцького саду (нині сквер Воїнської Слави) і далі у напрямку на Михайлівку – Недригайлів із відгалудженням на Червлене; Шевська – до Петропавлівського майдану і далі у напрямку на Токарі-Бережки–Межиріч; Сумська – до Майдану (тепер – площа Волі) і далі в напрямку на Ворожбу–Суми з відгалудженням на Рябушки; Велика Охтирська (нині Тараса Шевченка) – до Іллінського (або Охтирського) майдану і далі у напрямку на Олешню–Охтирку; Зіньківська (Трьохсвятительська) (нині Першотравнева) – до Трьохсвятительського майдану і далі у напрямку на Зіньків; Гадяцька (тепер Будильська) – до Миколаївського майдану і далі у напрямку на Будилку–Гадяч. Як відомо, на початку 1920-х Торговий майдан переіначили на Інтернаціональну площу. Проте недавно її перейменували на Соборну, хоча логічніше було б перейменувати її на «Соборний майдан», адже він свого часу утворився навколо Успенського собору, і навіть у часи радянські більшість корінних лебединців Інтернаціональну площу так і називали – Соборним майданом.

Доля цього храму така ж трагічна, як і доля більшості його побратимів в Україні. У 1929-1930 рр., в часи антирелігійної та антицерковної істерії, в Лебедині закрили всі церкви. Церковнослужителів при цьому репресували, а майже все церковне убрання знищили. На подвір’ї Успенського собору були розкладені вогнища, де в казанах виварювалася із ікон позолота. Спалювали під казанами ікони, зокрема й дорогоцінні старовинні. Тих лебединців, які намагалися врятувати хоч дещицю із церковного майна, активісти нещадно били. На початку 1930-х собор перетворили у склад для зберігання зерна. У кінці 1930-их його висадили в повітря за допомогою вибухівки. Місцеві дослідники роком його знищення називають 1937-ий, 1939-й або й 1940-й. При цьому знищили і дуже цінні історичні документи, що століттями зберігалися в соборі і стосувалися заселення Лебедина. До руїни храму районна влада зігнала з усіх колгоспів району колгоспників з кіньми та підводами. Щодня за допомогою 200-300 підвід вивозили щебінь із колишнього собору у вир досить глибокої річки Вільшанки перед мостом біля міської лазні (колишня Замкова гребля). Також ним вимостили болотисті місця на вулицях Будильській, Перекопі, Октябрській (колишній Великій Охтирській, нинішній Тараса Шевченка). Під час німецької окупації місцева влада виписувала цеглу з собору жителям для їхніх потреб. Із велетенською руїною було покінчено вже після війни аж у 1948-му, коли на місце собору завезли родючу землю і посадили дерева. Так загинула прекрасна пам’ятка старовинного українського кам’яного монументального зодчества у стилі козацького бароко – гордість і окраса Лебедина.

1 травня 1949 року приблизно посередині між колишніми дзвіницею і самим собором відкрили першу в Лебедині бетонну скульптурну композицію «Ленін і Сталін». Тодішні ідеологи стверджували, що залізобетонний Ленін хвалив залізобетонного Сталіна за те, що він правильно керує країною і вірно будує комунізм. Але після 20-го з’їзду КПРС (лютий 1956-го), на якому новий вождь комуністів Микита Хрущов розвінчав культ диктатора Сталіна, і особливо після 22-го з’їзду тієї партії (жовтень 1961-го), коли вже Сталіна винесли з мавзолею і похоронили в землі, начебто відбулося завершення епохи сталінізму. Усі дії Сталіна вже стали описувати виключно негативним чорним чорнилом, тож у влади виникла нагальна необхідність «святого» Леніна «відділити», зокрема і в Лебедині, від злого вусатого марксистського гріховодника, якщо не самого найголовнішого біса. Тодішня влада вирішила: прибирати композицію з вождями потрібно цілком –  не розпилювати ж її навпіл! Трапилася й нагода – надходило 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Отож, вночі під охороною міліції, напевно, щоб не спротивився цьому народ, цей пам’ятник зняли. Свого часу старожили стверджували, що його одразу ж, аби далеко не везти, втопили в болотці за Лебединською СШ №5, чи, згідно іншої версії, вкинули в пустий глибокий колодязь на задвірках цієї ж школи і засипали землею. І одразу ж на старий постамент встановили пам’ятник Кобзарю. Наступного ранку, як свідчать перекази, на постаменті з’явився напис: «Діти мої, діти, що ж ви наробили? На сталінську ср…ку мене посадили!..» (окремі старожили запевняли, що насправді в написі було – на «грузинську»). Дехто, правда, це взагалі заперечує і говорить, що маємо справу з легендою. Уже в часи незалежності, коли в місті головував Анатолій Малиш (1998-2002), за його ініціативою, пам’ятник «зодягнули» в мідь. Ті місцеві політичні діячі, які звинувачували Малиша у витраті чималої суми міських грошей, мовляв, на неактуальну потребу, тепер мовчать. Мідь же убезпечила гранітного Тараса від погодних руйнувань та аномалій, щоб він простояв не одне століття, і при потребі, а вона в нас, українців, майже постійна, в народу запитував: «Діти, мої діти, що ви наробили? Кого ж на гетьманство ви знов посадили?»

Як відомо, в Лебедині діє єдиний храм УПЦ Київського патріархату. Доля його дуже повчальна. На місці нього до 1987 року стояв Троїцький храм, змурований у 1812–1831 роках. Це була велична і красива споруда, що вистояла багато лихоліть. У 1980-х роках вона використовувалася як склад районної торгівлі. Проте в 1987 році, напередодні 1000-ліття прийняття християнства і другої річниці горбачовської перебудови в СРСР, влада храм підірвала за допомогою вибухівки. У 1997 році патріотично налаштовані віруючі лебединці отримали дозвіл на місці знищеного Троїцького храму звести храм УПЦ (КП). Його вирішили назвати Свято–Успенським Троїцьким у пам’ять про знищені Успенський та Троїцький храми. Зведення церкви почали методом народного будівництва. Нині настоятелем храму є отець Богдан, людина дуже освічена та патріотична.

Зрозуміло, що неподалік Успенського храму, як і біля кожної церкви, традиційно знаходився й цвинтар, на якому хоронили перших лебединців, певно, починаючи із 1652 року. Проте за століття про його існування забули, і на картах міста кінця XVIII–XІX ст. цей цвинтар уже не позначався. Тож лебединці про його існування й не підозрювали. У середині 2000-х підприємець Алла Дементеєнко замовила одній із будівельних організацій монтаж водогону та каналізації до свого магазину «Весна», що на розі продуктового ринку. Під час риття екскаватором траншеї, яка пройшла між колонами торгових рядів та проїзною частиною Інтернаціональної площі (нині площа Соборна), ківш повикидав разом із землею давні поховання. Як згадує Алла Миколаївна, коли їй розповіли про знахідки людських скелетів під час земляних робіт, вона була просто шокована. А ось що про ті події повідав колишній директор Лебединського художнього музею Володимир Кравченко: «Начебто спочатку черепи у виритій екскаватором землі побачили діти і почали ними буцати. Коли до мене дійшли такі чутки, я негайно пішов до тієї траншеї. Там побачив моторошну картину: десятки виритих людських останків, зокрема черепи чоловічі, жіночі, дитячі, фрагменти скелетів, що пожовтіли від часу, частково пошкоджені екскаватором. Одразу забив на сполох. Поставив до відома міську владу, обласне управління культури та обласний краєзнавчий музей, проте ніхто на мій набат не відреагував. Перепоховали частину останків на міських кладовищах окремі ентузіасти, зокрема, дехто з робітників, що виконували роботи, та письменник Борис Ткаченко, який особисто назбирав великий лантух черепів та кісток. Він зробив домовину, і помістивши до неї назбирані останки, захоронив її на Кобижчанському кладовищі. Така ситуація будівельну фірму не обрадувала, тому під супровід абсолютної байдужості з боку властей до отих знахідок, роботи з укладання труб водогону та каналізації пришвидшили, і траншею негайно засипали. Тобто ніякі дослідження поховань не проводилися, хоча я й намагався, аби вони були здійснені. Під час земляних робіт не виявили й слідів підземних ходів, які начебто йшли від колишнього собору і про які в Лебедині ходили «бородаті» чутки, та й нині ходять. Широкої огласки ця історія не отримала, бо доводиться визнавати, що міський продовольчий ринок від 1842 року знаходиться або впритул до колишнього давнього цвинтаря, де поховані перші лебединці, або й частково на ньому. Тож колишні будівники або збудували його упритул до давніх поховань, знаючи про кладовище, або й частково на них, не знаючи цього факту. До речі, забудови територій колишніх кладовищ навіть у межах нашого району є непоодинокими. Дехто з місцевих краєзнавців, почувши цей сумний подзвін, вирішив, що то могли бути останки козаків, жорстоко закатованих протягом 25 листопада (6 грудня) – 26 грудня 1708 р. (6 січня 1709 р.) в центрі міста Лебедина на майдані коло церкви Преображіння Господнього. Вона орієнтовно знаходилася на теперішній вулиці Шевченка поблизу нинішнього відділу поліції. Звісно, що закатованих хоронити на кладовищах царські мучителі не дозволяли. Їхні тіла, наче якусь падлину, вивозили до різних глинищ, що поблизу нинішнього Мироносицького кладовища».

Ось така дуже стисла розповідь про Успенський собор в Лебедині, обриси якого ми й досі чітко бачимо у сквері ім. Тараса Шевченка, та про його драматичну історію. Історію, що стоїть на кістках наших предків, і яку ми не повинні забувати.

Василь Пазинич,

краєзнавець.


Коментарі  

 
Старкова Валентина Ивановна
0 #1 Старкова Валентина Ивановна 02.06.2018, 10:19
спасибі, неперевершеному майстру слова, Василю Пазиничу,за такий історичний і пізнавальний матеріал,але цікаво яким чином Ви розкрили таку давню історію міста Лебедина і самої церкви,і якщо у Вас є подібні історії по місту,публікуйт е їх,Ваші твори цікаво читати,ДЯКУЮ!
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91