ср.09262018

Володимир Ткаченко: про життя та його зміст, минуле, сьогодення і весну...

Володимир Ткаченко: про життя та його зміст, минуле, сьогодення і весну...– Володимире Миколайовичу, шлемо Вам вітання від читачів і редакційної колегії тижневика «Будьмо разом». Раді зустрічі з Вами і щиро вдячні за згоду поспілкуватися. І перше наше запитання: чи часто в думках повертаєтеся на Лебединщину, а то, можливо, й відвідуєте її, адже тут знаходиться й Ваша мала батьківщина? Трапляється, що охоплює ностальгія?

- Із вікон нашої квартири на четвертому поверсі добре видно лише двір у оточенні чотирьох десятиповерхових будинків, у центрі якого дитячий майданчик. І це бачиш кожного дня. Люди майже не знайомі, не вітаються. А на Лебединщині ми проживали серед прекрасної природи і чудових людей.Йдеш на роботу під акомпанемент пташиного різноголосся і шепіт листя дерев. А люди?...Ти ж з ними виріс, працював. Як таке можна забути? Кожної миті щось порівнюється з маловисторопськими подіями, людьми та їхніми вчинками. Часто згадую Лебедин, як районний центр. І хоча тепер майже не прийнято говорити про керівництво району 80-90-х років, я ж про них часто згадую. В кожному з них знаходжу позитив і ту родзинку в їхній поведінці, яка зачепилась у моїй пам’яті.В спогадах про той період домінує позитив.

- А тиск влади відчували?

- А на мене особливо і не тисли.Ніхто з них мені прикрощів не завдав, ніхто не заважав у діяльності навчального закладу. Я з усіма знаходив порозуміння. В переважній більшості сприймав їхні дії, як продукт того часу.

З особливою теплотою згадую випускника Маловисторопського технікуму,першого секретаря Лебединського райкому Компартії Л.О. Яковенка; мого попередника у радгоспі-технікумі, а пізніше начальника райсільгоспуправління Б.С. Бондаренка; керівника району М.А. Грищенка, інших керманичів. Товариські стосунки і понині ми зберегли з відомою людиною у районі О.Г. Пилипенком. Всіх не перелічити. До кожної згадки про район – свій герой того часу. А то був час продуктивних дій,
час творення.

Чи часто буваю у районі? Зізнаюся, рідко: два-три рази на рік. Здебільшого спілкуємося телефоном, з окремими – у Фейсбук чи інших соцмережах, вітаємо одне одного з днем народження чи святами.

- Таке спілкування сприяє спогадам?

- Звичайно.В моєму віці без спогадів не проживеш жодного дня. Проте досить глибоко це не роблю. Бо такі дії затягують у минуле, а його не повернеш. Потрібно жити сьогоднішнім днем. Не важливо, ким ти був колись. Важливо, хто і який ти є в даний час. Особливі ностальгічні прояви мене турбували близько двох років після того, як полишив посаду директора коледжу. Та це й зрозуміло. Ритм мого життя був дуже інтенсивним, насиченим і творчим.

В орбіті мого спілкування скільки було молодих людей, що не перелічити. А колег по педагогічному ремеслу, а простих добрих працівників: – механізаторів, водіїв, тваринників, теслярів, лаборантів, технічних працівників… До речі, для мене стало не очікуваним те, що мені нині більше телефонують і справляються про моє нинішнє життя чи консультуються з побутових питань саме прості робітники з Малого Висторопа. Розмови з такою категорією колишніх співробітників налаштовують на особливо приємний настрій. Розумію,що вічної пам’яті немає, але ж на цьому відрізку життя все це мною цінується дуже дорого.

- Які найяскравіші (їх, звісно, було чимало) сторінки вашої діяльності на посадах, пов’язаних із коледжем (технікумом, радгоспом-технікумом), найбільше бентежать душу?

- До Малого Висторопа я був направлений на посаду секретаря комітету комсомолу в далекому і такому мені близькому 1968 році. Приїхав 24 квітня. Пройшов селом і подумав, що тут я не надовго. Але праця з молоддю полонила, і залишився там до березня 2015-го. Після завершення заочного навчання в Харкові на зоотехніка, став викладачем зоотехнічних дисциплін, пізніше – завідувачем зоотехнічного відділення технікуму, далі комуністи села обрали секретарем парткому.Після партійної роботи був призначений заступником директора з навчальної роботи,а з серпня 1983 року - директорував у радгоспі-технікумі,який пізніше було реформовано в аграрний коледж.

- Як ми знаємо, це – основні віхи Вашого життя...

- Так.І на кожному відрізку часу і, певно,що на тих посадах, були свої яскраві сторінки.Але найперше маю сказати сьогодні те, що протягом всієї діяльності у Малому Висторопі мені зустрічалися дуже добрі люди.Саме вони і робили мою працю цікавою і різноплановою.

Комсомольська робота навчила працювати з молоддю, систематизувала мою творчу працю. І я цього не соромлюсь. Не яскравого в житті тієї пори не було. Кожен день – нові дії: праця з поліпшення навчального процесу студентів; робота з комсомольським активом (прошу не плутати з сьогоднішнім поняттям слова «активісти», кому за «активність» платять певні гроші), організація дозвілля молоді, зокрема, туристичних поїздок і походів тощо.

Яскравою сторінкою того часу була робота з народним театром та дослідницькі поїздки з найкращими студентами технікуму місцями бойової слави Третьої Гвардійської танкової армії під командуванням земляка-маловисторопця маршала Павла Семеновича Рибалка.Вінцем такої останньої поїздки по країні став мій десятихвилинний виступ на Центральному телебаченні в Москві. Сьогодні це уявити важко: хлопець із найдальшої глибинки України розповідає всій країні по телебаченню про пошукову діяльність комсомольської організації…

- А що народний театр?

- Це особлива віха. Драматичний гурток, який функціонував у технікумі під керівництвом М.Г.Донгуші і при моїй активній участі, мав у репертуарі чотирнадцять вистав і став у Мінську дипломантом Всесоюзного конкурсу. Це сприяло тому, що драмгурток перекваліфікували у народний театр,а я, після відходу від справ Миколи Григоровича, став його режисером. Можливо, сьогоднішнім читачам це не видається яскравою подією в житті 20-річного юнака, а для мене, котрий жив у тому часі, – яскрава подія.

Педагогічна робота дарувала мені невичерпну творчість у навчальній діяльності.Саме того часу я ставав особистістю і сформував для себе мету і зміст життя, навчився самоудосконалюватися.Тому й здобув три вищі освіти.

-А хто Вам допомагав оволодівати такою непростою справою, як педагогіка?

- У час мого педагогічного становлення у мене були дуже добрі наставники з педагогіки, яким завдячую і до цього часу.Дружина Галина Федорівна, вчителька української мови та літератури, реально і красиво ввела мене у педагогічну теорію, викладачі технікуму Н.М.Рубльова та В.М.Мордань навчили цю теорію перетворювати у практику викладацької діяльності. Крім того, я був глибоко вмотивований на педагогічну діяльність. У нас із дружиною була чимала педагогічна бібліотека. З тих книг ми черпали ідеї, сперечалися за шляхи їх втілення. Навчальна діяльність – то суцільна яскрава сторінка мого життя, в сплетіння якої вкраплювалося навчання однокласників із Штепівської середньої школи. Це у мене викликало особливі почуття відповідальності і тривоги. Минулого року наш шкільний клас збирався у Штепівці на зустріч з приводу 55 років від закічення школи. Серед іншого окремі однокласники поділилися спогадами і про те, як я їх навчав у технікумі. Вони згадували зовнішню сторону того діла, а не знали, як я особливо готувався до тих занять, як хвилювався, коли в аудиторії були мої однокласники.

- У якому віці Ви стали директором радгоспу-технікуму?

- Так склалося, що у той час у системі аграрної освіти України я був наймолодшим директором – мав на життєвому календарі 35.

- Що найбільше запало в душу від тієї пори?

- Адміністративна робота, і в тому числі 32 роки директорства у навчальному закладі, яскряться в моїй пам’яті перш за все трудовим колективом, який мені доручили очолювати. Все життя діяв за принципом: «Умій працювати з тими, хто є!». Цей принцип ніколи не давав збоїв. Майже до кожного працівника був індивідуальний підхід.Це праця не одного року. Ми вчились одне в одного. Тієї пори серйозним здобутком для мене і колективу були суттєві зрушення у досягненнях виробничого підрозділу.Думаю,що саме тоді,коли радгосп-технікум став вирощувати високі урожаї (за мірками того часу) буряків, картоплі, овочів, зернових культур, отримувати певні досягнення у тваринництві, у мене повірив трудовий колектив, тож у наступні роки обирав на посаду директора шість разів, через кожні п’ять років. Стимулом до постійного удосконалення навчально-виробничої роботи стало і те, що радгосп-технікум із середини восьмидесятих років минулого століття серед 138 навчальних закладів Міністерства аграрної політики України завжди був у десятці кращих за рейтинговими показниками,а за спеціальностями, за якими здійснював підготовку фахівців, посідав перші місця. За ці досягнення мені було присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України»,чотирнадять працівників трудового колективу були нагороджені орденами і медалями, окремі із них мали по декілька нагород. Тоді державні відзнаки давали за працю, їх не купували, як це робиться зараз.

Яскравою подією тих часів для педагогічного колективу і мене, як керівника, стало й те, що навчальний заклад у системі агроосвіти був одним із провідників і творців нових методик навчання. Я очолював сектор методичної роботи при Раді директорів навчальних закладів міністерства. Ми перші в Сумській області серед 26 технікумів придбали комп’ютерний клас (допоміг нам у цьому тодішній депутат Верховної Ради СРСР, наш випускник, дуже знана і поважна людина в Україні, голова колгоспу ім.Шевченка нашого району, Герой Соціалістичної Праці Іван Максимович Остапенко). У штаті навчального закладу в 1989 році з’явилась посада програміста.

Загальному підйому у навчальній і виробничій діяльності, популяризації навчального закладу сприяло і те, що ми створили і забезпечили активну творчу діяльність ансамблю пісні і танцю «Калина».Це був талановитий колектив із педагогів і студентів разом із директорським тенором у хоровій групі.

- До речі, а де Ви взяли таких талановитих?

- Там, де і програміста А.А. Довганя.Створили належні умови праці, зацікавили професіоналів, шукали і знайшли. Хорову групу очолювали хормейстри з Сум, а танцювальну - хореограф із Москви. Самодіяльних митців до творчих успіхів вели майстри високого класу: М.І.Каравай,В.Г.Шершньов, Т.В.Шулікова. Останнім двом були присвоєні звання Заслужених працівників культури.Ансамбль пісні і танцю у складі ста двадцяти самодіяльних артистів був відомий не лише у нашому регіоні. «Калина» представляла свої концертні програми українського мистецтва глядачам Мінська і Києва, Ленінграда і Москви.

Спогади про діяльність, досягнення і авторитет навчального закладу у ті роки не можуть не бентежити душу, підіймати із пам’яті постаті людей, які були поряд з тобою, не шкодували свого часу в навчальній аудиторії, на фермах, у полі, спортивній залі чи на сцені перед глядачами.

-Володимире Миколайовичу, Ви добре відгукуєтесь про трудовий колектив навчального закладу, який очолювали досить тривалий час, а хто саме із колег залишив найглибший слід у Вашій душі? З ким сьогодні підтримуєте зв’язки?

- Підсумовуючи те, що прожив, а із своїх майже семидесяти літ у Маловисторопському коледжі я пропрацював 47 років, приходжу до висновку, що мені дуже пощастило, бо навколо мене були люди, в абсолютній більшості, доброзичливі і поважали свою працю. Сьогодні про усіх колишніх співробітників згадую лише позитивно.

Що ж до тих, хто залишив найглибший слід у моїй душі, то маю зізнатися: це буде чималий перелік осіб. Проте із них хочу виокремити директора навчального закладу 1965-1971 років Григорія Івановича Цокоту.

-Саме при ньому Ви прибули до Маловисторопського технікуму?

-Так. Я приїхав до навчального закладу саме при його директоруванні. Григорій Іванович був дуже доброю, компанійською, освіченою людиною. Він з дружиною О.Ю. Цокотою зробили дуже багато для мого становлення. Разом із Григорієм Івановичем працював тієї пори заступником директора М.Г. Донгуші. Це він, як колишній актор грецького театру, навчив мене театральній режисурі. Глибокий слід у моїй душі залишила велетенська громадська робота зі створення музею П.С.Рибалка під керівництвом викладача іноземних мов М.І. Коваленка.

Зразком для мене у 80-90-х роках минулого століття були педагоги М.Т. Носач та його дружина Н.М. Рубльова. Добрий слід у моєму житті залишили викладачі, з якими я працював до останнього часу: І.С. Бондаренко, Н.К. Бондаренко,В.О. Боженко, Н.А. Гордієнко, В.О. Гриневич, М.Д. Токаренко, Л.Д. Яковенко, В.Я. Шило, О.П. Бадьорний, Л.Ю. Бадьорна, О.М. Кравченко, Л.М. Русанівська, М.І. Кулініч, В.Ф. Покопченко, В.Г. Сирота, Г.І Юрко.

Особливо тепло згадую свого найкращого студента-відмінника, а пізніше найактивнішого громадського діяча села і вмілого педагога коледжу, незмінного соліста всіх концертів, гідного шахіста в навчальному закладі - М.Ф. Савченка.

Значне місце у моїй душі займають мій товариш із юнацьких років, а пізніше головний лікар ветеринарної медицини радгоспу-технікуму, педагог, сільський голова В.І. Грузд та його дружина, педагогічна майстриня Валентина Петрівна. Віктор Ілліч – це людина честі і відданості справі, яка йому доручалась, трудівник із найвищим рівнем відповідальності. Трудоголік все життя і навіть у свої 73 роки. Саме з цією родиною ми із дружиною спілкуємось нині найбільше.

Дуже помітну і глибоко позитивну роль у моєму житті займає Б.О.Кравцов, який був головним агрономом радгоспу-технікуму відтоді, як я став директором, і до тих часів, коли виробничий підрозділ реформувався у самостійне господарство. Від Бориса Олександровича навчився технологій вирощування культур. Я поважав його за зразковий професіоналізм, працелюбність, відданість справі. Особливо мені імпонувало те, що Борис Олександрович не боявся проводити експерименти в полі, що були в тому числі й з моєї ініціативи.

Одним із близьких до мене був і залишається І.В.Коваленко, який тривалий час працював моїм заступником, пізніше - три скликання очолював сільську громаду.

Я особливо поважав і цінував роботу свого останнього «керівного кабінету» в складі: І.О. Глуходіда, Т.В. Ромасенко, В.М. Федини, М.І. Ромасенка, Н.С. Савченко, О.Г. Опімах, М.Д. Степаненка, С.В. Душка, В.Г. Коваленко, Н.В. Обуховської, Л.І. Яковлевої. Всі вони мої управлінські учні, всі з високою ефективністю віддавалися праці за мого керівництва. За це я їм дуже вдячний. З перелічених осіб нині найбільше спілкуюсь із Іваном Олексійовичем Глуходідом – високопрофесійним педагогом із землеробства і класним сучасним практичним агрономом. У сьогоднішньому спілкуванні з ним найчільніше місце займають нові технології вирощування сільськогосподарських культур, бо, полишивши працю у коледжі, він у даний час має пряме відношення до отримання високих урожаїв. Щоразу, коли спілкуємось, Іван Олексійович вражає мене своєю любов’ю до землі, яку йому прищепив батько, котрий, до речі, теж навчався у нашому навчальному закладі.

Маю контакти з нинішнім директором коле­джу В.М.Фединою,який вже майже три роки очолює колектив і міцно тримає прапор навчального закладу у своїх руках.

- Крім маловисторопців, з ким іще підтримуєте зв’язки?

- Крім коледжанських співпрацівників, спілкуюсь і з лебединцями. Зокрема, із колишнім головою Лебединської районної ради Олексієм Григоровичем Пилипенком. З ним ми підтримуємо теплі, дружні стосунки, часто звіряємо свої погляди на політичне життя в Україні, зміни у районі тощо.

Часто спілкуюся з випускниками навчального закладу. Їх у Сумах проживає так багато!

Особливу радість маємо із дружиною у спілкуванні з випускницею і колишнім працівником навчального закладу,нині власницею фермерського господарства в м.Лебедині – Ніною Павленко. Ніна Миколаївна рідко, але хоч на хвилиночку забіжить до нас на четвертий поверх і розповість про лебединські новини, свої нелегкі будні, про те, як із чоловіком Хусейном та синами Олексієм і Турпалом, донькою Жовзан тяжкою працею їм дається виробництво і реалізація молочної продукції, які борги перед ними мають закупівельники молока, як знесилююча, майже цілодобова праця, у наших економічних умовах, тримаючи сотню корів і цех з переробки молока, не дає можливості жити заможно. В моїх очах вона є представницею середнього класу, на який має опиратись держава. Але вони із чоловіком цього не відчувають.Однак Ніна Миколаївна – оптимістка по життю, в неї очі завжди горять, вона має завзяту вдачу, а її стрімка хода впевнено торує непросту дорогу тваринництві.

- Життя, як правило, перед кожною людиною ставить випробування. А то і не раз.Вам, певно, теж довелося їх пережити. Які саме?

- У моєму житті випробувань було дуже багато, як і у кожного з нас. Проте такі випробування мене лише зміцнювали, загартовували, вчили. Відомо, що найтяжча праця – це робота із людьми. Бо ж саме люди, ті, які тебе оточують і впливають на прийняття рішень, можуть ставити найбільші випробування. Були такі і у моїй діяльності. Але ж, були… Навіщо говорити тепер про те, що відійшло.

Звичайно, нині дуже важко сприймати те, що хтось наче був близьким, а тобі шкодив. Окремі ж «товаришували» не зі мною, а з посадою, яку я обіймав. І коли я полишив директорування, вони відразу про це дали знати різними способами.

- Володимире Миколайовичу, висловіть відверто свою думку про сьогодення України. На Ваш погляд, що варто зробити, щоб в ній жилося комфортніше українцям в цілому, і пенсіонерам зокрема, в яких пенсія 1,5 -2 тисячі гривень?

- Складне запитання для відповіді. Непроста доля у нашої країни. От, до прикладу. Донька Оксана з чоловіком на травневі свята розпочали долати пішки знамениту паломницьку дорогу до могили святого апостола Якова, що в Іспанії. По нашій країні цей шлях пролягає від Львова до прикордонного села Шегині. За три дні вони пройшли біля ста кілометрів української ділянки паломницького шляху. Дорогою спілкувалися з сільськими жителями. На запитання, як ви сьогодні живете, люди відповідали майже в усіх селах того регіону однаково: «По чорному…». Це так сприймає сучасне життя той край, де ішли паломники.

Сумне визначення… Сьогодення маємо не піднесене. В країні майже все зносилося,що було збудоване за часів СРСР. Змінилися людські цінності, мораль. Соціологи говорять, що лише п’ять відсотків населення вважає, що Україна розвивається правильним шляхом. Що тут можна додати? Соромно за те,що ми маємо такі наслідки державотворення і життя за двадцять сім років.

Сьогоднішні «голови в телевізорі», які мовлять для народу, всі розуміють, що живемо ми НЕ ТАК, як заслуговуємо, – всі знають, що потрібно робити, але… Але діло не ладиться.

На Ваше запитання «що маємо робити?», відповідь може бути дуже банально простою: всім ПРАЦЮВАТИ і ПРАЦЮВАТИ БАГАТО, а владним особам – ПРАЦЮВАТИ БІЛЬШЕ ВІД ПЕРЕСІЧНОГО ГРОМАДЯНИНА, бо його найняв народ керувати КРАЇНОЮ. Нашим керманичам слід менше говорити, менше займатися популістським заграванням із виборцями.

Крім того, наше суспільство, зокрема виборці, не можуть до цих пір при виборі кандидата при голосуванні правильно вибрати, проти якого прізвища ставити галочку у бюлетні. На виборах ми ніяк не можемо відчути різницю між добрим і поганим.

Допоки ті, хто ходять на виборчі дільниці, голосуватимуть за отриманий пакет гречаної крупи чи 100 гривень, які всунули їм у руки від популіста, котрий іде у владу лише з персональною вигодою, ніж за програму небагатого, але такого, який бачить вихід із злиденної круговерті, де знаходимось, ми і житимемо «по-чорному…»

На жаль, ми легко піддаємося обману, готові за швидко збудований перед виборами дитячий майданчик (за вкрадені у нас же гроші!) голосувати за кандидата із сумнівною репутацією.

Тому і маємо неповноцінні державні інституції, де народ не виступає носієм влади, а чекає лише те, що впаде з «панського» столу. Наше суспільство дуже вражене патерналізмом.

Так от, щоб жилося комфортніше українцям, потрібно: боротися за себе, багато працювати кожному на тому місці, де він докладає свої зусилля, а ще більше думати, за ким іти у майбутнє.

- Ви гадаєте,що народ помиляється у виборі депутатів?

- Поки що так, хоч, як це не прикро. Наш народ не звик вибирати. Ми ще до цього часу «голосуємо», не вміємо відрізняти державників від цілуючих перед телекамерами корів загравальників перед виборцями.

Ми маємо усвідомити, що, дійсно, все населення України не може бачити державних перспектив. Це уміють робити моральні лідери нації та 5-10 відсотків того активного населення,яке може вести за собою весь народ країни.

Формула кращого життя проста: живе ліпше той, хто добре працює, а не хникає і шукає винних у своїх бідах.

Що ж до пенсіонерів. Дуже шкода тих пенсіонерів, хто має значний трудовий стаж і мав непогану оплату праці, а отримує пенсію в рази меншу, ніж така категорія населення у розвинених країнах. Це національна і особиста ганьба. Пенсіонери не можуть бути забезпечені у країні, де влада корумпована і недалекоглядна в державному розумінні, а не у власному.

У нас сьогодні викривлено багато питань державного регулювання. Найближчим часом життю пенсіонерів можна лише поспівчувати.Навіть, якщо на якийсь мізер нам «осучаснюватимуть» пенсію – то це «осучаснення з’їдатимуть» інфляція з девальвацією. От коли ми зуміємо вибрати у владу не за пусті обіцянки, а за прагматичний державотворчий розум, тоді, можливо, життя цієї категорії населення буде покращуватись, але дуже повільно. Так, років 10-15 країні буде потрібно, щоб виправляти ті помилки, що накопичилися, та прийняти нові норми врегулювання суспільних відносин. Миттєво такі справи не робляться. Покращити життя за 1-2 роки можуть обіцяти лише популісти.

Якщо ж говорити ще відвертіше, жити, як європейці, можливо, ми почнем через 50-70 років від усвідомлення дій, що описані вище. Але ж, за цей час, якщо не буде ніяких катаклізмів, у Європі буде краще життя, ніж є зараз…

- Все ж таки,що робити нам сьогодні?

- Нам? Жити! Бо життя – це вже щастя! Жити і працювати. Жити і любити. Бо любов стверджує все найкраще на цьому світі.

- А на кого надіятись?

- Лише на себе! Поки що надію мати лише на себе, свої здатності і свою родину…

- Так це ж прикритий песимізм...

- Це не песимізм. Це правда. Усвідомивши її, зрозуміємо, що ми за себе і країну самі відповідаємо, а не наші сусіди чи ще хтось інший. У світі вже давно відомо, як має розвиватися суспільство. Покоління моїх доньки і онука має вивчити світовий досвід і адаптувати його на нашій землі. Не потрібно відкривати «велосипед». Все за нас зробили розвиненіші від нас.

Допоки наше суспільство не усвідомить того, що ми повинні навчитися жити не на кредити багатих країн чи їх корпорацій, а заробляти своєю працею на утримання і захист громадян та держави, ми не вийдемо із злиденного існування.

- Дещо виходить сумнувато... А як живеться пенсіонеру Ткаченку в обласному центрі?

- Це не сум. Це правда. Що ж до мого життя. Пенсіонер Ткаченко живе, як і всі, хто отримує пенсію такого розміру, як ми з дружиною.Як написав мій товариш з Великої Писарівки у Фейсбук: «Пенсію я отримую добру, але маленьку». Особистий бізнес відсутній, цінних паперів і нерухомості, крім однокімнатної квартири та земельної ділянки площею чотири сотки з садовим будиночком на дев’ять кв.м., немає. Значних заощаджень накопичити не вдалося. Похвалитися нічим, крім того, що вклав багато сил у формування аграрних фахівців. При зустрічах вони за це дякують. Живемо скромно. П’ятдесят відсотків пенсії тратимо на харчування, решта йде на лікування та комунальні платежі.

До книжкової крамниці ходжу раз у квартал.Книги здебільшого приносить до нашої оселі донька та Інтернет.

- Ми мали на увазі не лише матеріальну сторону. Чим Ви займаєтесь, як проводите час?

- З таким запитанням до нашої оселі приходило Сумське телебачення минулої зими. Ми з дружиною їм розповідали, що жити пенсіонерам, та ще відірваним від середовища, де провели все життя, непросто. Ностальгія за спілкуванням із молоддю та коледжанськими колегами існує. А перший рік у Сумах особливо був складним. Тут соціальні мережі допомагають дуже мало.

Однак людина пристосовується до будь - яких умов. Ми з дружиною теж пристосувалися. Ритм і життя змінювати було найтяжче.Однак час своє потихеньку робить.

Зимової пори впорядкував, оцифрував і виготовив великий фотоальбом «СВІТЛИНИ НАШОГО ЖИТТЯ: 1948-2017».

Багато читаю художньої іноземної, сучасної української чи науково-популярної літератури. Через неї пізнаю світ, що навколо нас. Це мені дуже цікаво. Життя примусило потихеньку вивчати англійську мову з нуля. Сьогодні це не складно на даному етапі моїх запитів.

Тривалий час займаюсь упорядкуванням свого родоводу. Інколи працюю в Сумському обласному архіві. Шукаю глибше родове коріння своє і дружини. Нещодавно натрапив на інформацію в архіві, що моя Галина Федорівна походить із дворянського роду. Цим ми були дуже здивовані.

Час від часу пишу тексти у вигляді спогадів, невеликих ессе.Спілкуюсь з певним колом друзів у Фейсбук тощо.

Друзів нових не завів. У моєму віці не так просто мати спільні з кимось «новеньким» інтереси. Самим вірним другом моїм сьогодні є дружина.

Влітку, звичайно, зайнятий із дружиною на дачі. Ми вирощуємо городину, доглядаємо за квітами, спілкуємось із добрими сусідами.

Тих масштабів городництва, що мали місце у Малому Висторопі, звичайно, немає.

- У Малому Висторопі Ви серйозно займалися картоплярством. А тепер?

- Сортовипробуванням картоплі займаємося майже умовно,бо культивуємо у вирощуванні цієї культури лише 8-10 сортів на півтори сотках. У той же час вирощуємо щорічно до 30 сортів і гібридів томатів. Це теж цікаво.

-До речі,як почувається Ваша дружина Галина Федорівна?

- Дякую. Дружина, з якою ми разом сорок восьмий рік, живе тим життям, що мають люди поважкого віку. Вона і сьогодні, як і раніше, виконує свою головну функцію у нашій сім’ї – створює для мене натхнення на активне життя. Вона – моя натхненниця. Їй це вдається.Крім того, влітку Галина Федорівна доглядає нашу рослинність на дачі, у вільний від цього час цікавиться (не менше, ніж я) художньою літературою. Правда, коло її читацьких інтересів відрізняється від моїх. А ще вона полюбляє розгадувати кросворди. Телевізор ми дивимось небагато. Лише вечірньої пори. У неї ширше коло подруг для спілкування в телефонному режимі. Подобається їй слідкувати за новинними стрічками у Фейсбук. Особливо, що стосується колишніх студентів, які її не обділяють увагою у соціальних мережах.

- Зрозуміло. А з чого у Вас розпочинається день?

- Ранок розпочинається із поцілунку дружини. А за ним - сніданок під «вівсянка-шоу» радіо «Мелодія».

- Красиво! Володимире Миколайовичу, Ви згадали про доньку Оксану, яка йшла дорогою святого Якова на початку травня. Де вона працює? Як складається її життя?

- Дякую! Оксана своїм життям підтверджує простий постулат про те, що діти розумніші від своїх батьків. Нині вона працює керівником проектів і програм у центральному офісі Аграрної партії України в Києві. Системно навчається за міжнародними програмами новим світовим технологіям роботи з людьми, має чимало міжнародних сертифікатів з даної проблематики; часто виступає в засобах масової інформації, як експерт з освітніх питань; має контракт на тренерську роботу з канадсько-американським Міжнародним республіканським інститутом. Працює багато. Подорожує по Україні і за кордоном. Як ви зрозуміли, вона збирається з чоловіком Олегом пройти пішки дорогою паломницького шляху, що пролягає низкою країн Європи до могили святого Якова.

- Скільки ж це кілометрів?

- Лише іспанський відрізок цієї дороги складає 972 кілометри.

- А чим зайнятий Ваш онук Арсен?

- Арсен має свої погляди на життя. Вони часто не співпадають з нашими. В нього своя, сучасна орбіта. Та воно ж і зрозуміло – інше покоління. По-іншому бачить свою дорогу. Сьогодні він працює в Польші, подорожує Європою.

Бог дає кожному свій шанс себе проявити в цьому житті і обрати той шлях, який йому ближчий для сприйняття і самореалізації. Як кажуть у народі, кожен несе свій Хрест. Мій онук це розуміє.

- А що Ви найбільше цінуєте в людях?

- Порядність, любов до своєї родини, професіоналізм у виконанні службових чи бізнесових обов’язків. Той, хто володіє такими якостями, може ефективно працювати як самостійно, так і у команді. Така людина не може бути поганим сім’янином, чоловіком чи дружиною. У таких є стрижень у характері і житті. З такою особистістю можна дискутувати, але ця дискусія завершиться продуктивно. Такі люди чітко розуміють зміст життя, і вони його успішно реалізують.

- А що для Вас є змістом життя?

- Зміст життя,на мій погляд,-це саме життя і самоудосконалення до останньої активної пори людини. Ми прийшли у цей світ, щоб жити. А живучи, реалізовувати свої здатності якомога краще. Щоб проявляти свої уміння з найвищою віддачею, потрібно постійно удосконалюватись. І це не просто слова. Зверніть увагу, кожна людина по життю вчиться безперервно. Хтось вчиться краще вести домашнє господарство, а хтось виконувати якусь суспільну роботу: бути кваліфікованішим будівельником чи лікарем,вчителем чи теслярем. У кого не сформувався особистий зміст життя, той не може бути успішним, не може якісно задовольняти інтереси своєї сім’ї. Моє життя наповнене гідним змістом і вимощене пастельними тонами, що завжди сприяло реалізовувати свої цілі не на шкоду оточуючим.

- А які кольори Вам до вподоби?

- Я за гороскопом – Лев, тож мені мають приносити удачу яскраві кольори, однак яскравість не дуже подобається. Вона мене гнітить.Але природне світило – Сонце – мною сприймається з приємним настроєм.Особливо навесні.

- А Ви любите весну?

- Однозначно! Улюблена моя пора року – весна. Від перших березневих снігових проталин і до останнього дня квітучого травня. Весна – це пробудження природи і почуттів, що прикривалися зимовим холодом. Весна для мене – це піднесений настрій. Це робота в полі чи на присадибній ділянці.

Дорога на роботу у Малому Висторопі весняного ранку для мене приносила велике задоволення. Це була дорога на десять хвилин ранкового веснятого торжества.

Перед виходом зі свого подвір’я мимохідь милувався тюльпанами, які викохала Галя, що струнко вишикували свої різнокольорові келихи і проводжали мене на працю. Закривав хвіртку свого уквітчаного подвір’я під аромат черемхи, зробив десять кроків і... вже під вишнями, що посадив   Борис Плахотько. А тут мене зустрічав з демонстрацією ранкових здобутків рибалка Микола Вербенко, що повертався додому зі ставу. «Привіт!». «Привіт!».

І відразу ж накривався насиченим бузковим ароматом господині Галини Коваленко. Ще декілька кроків – і мене полонила цвітом абрикоса, що примостилася над самісінькою дорогою в обійсті молодого Павла Мартиненка, переливи квітів і весняних пахощів від будинків Володимира та Валентини Сиріт, Марії та Олексія Кравченків, Людмили і Олександра Воробйових. Це створювало неабиякий настрій. Весна ж!

Продовжував ходу з легкою піснею на вустах, адже йшов на працю, яку любив, як і весну. Груди розпирала ранкова свіжість. А далі погляд чарувала квітуча стара-стара вишня, що прикривала собою павільйони дитячого садка. Вона ж передавала весняну доріжку супутникам сонця - кругленьким жовтим квітам кульбаби, що рясніли по всьому пагорбу, де височить бронзове погруддя Маршала Рибалка. Ці жовті квіти звеселяли і наче підсвічували мою подальшу дорогу на улюблену працю.

Великий сільський став, що виблискує мені з лівого боку упродовж всієї дороги, переходив потужним струмком, прикритим молодим очеретом, у менший ставок під назвою «Московський». Звідти чулося «ку-ку, ку-ку». А як віяв вітерець, то відчував аромат цвітіння сосни, що примостилася на пагорбі Бабиного Пупа.

І все це на фоні жаб’ячого кумкання, переливів раннього соловейка і свіжого повітря. Весна полонила душу.…

Перед навчальним містечком мене традиційно зустрічали свічки величавих каштанів. А віншували мажорний ранковий весняний настрій пахощі від лісових фіалок та тюльпанів, доглянутих дбайливими руками лаборантів мого улюбленого навчального закладу.

Сонце все активніше виглядало із-за найвищих сосен Вовчого пагорба і бажало мені успішного дня. Прийшов на роботу. Настрій весняно-піднесений!

Під цю природну гармонію почуттів, що обласкані ранковими весняними переливами краси і пахощів, я ходив на працю сорок сім літ.

Так було…У весну я закоханий, як у дружину і ту працю, що мені посилав Бог.

- Дякуємо за розмову. Нам було цікаво послухати Вашу сповідь. Сподіваємося, що й читачам тижневика теж. Прочитавши її, Вас згадає чимало жителів Лебедина і району, зокрема й Малого Висторопа. Нехай Вам, шановний Володимире Миколайовичу, завжди здоровиться, не полишають Вас оптимізм і впевненість у завтрашньому дні. А днів тих буде, ще й буде!

Бесіду вели

Василь ДАЦЬКО, Надія СОЛОДОВ

 


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91