Друк

Нещодавно, перебираючи домашній архів, мені потрапив до рук давній альбом уже немо­ло­дої, як за студентськими мірками, 37-річної випускниці Лебединського

педагогічного училища ім. А. С. Макаренка 1963–1965 років навчання Клавдії Луківни Кірдіщевої (1928 – 1999), тобто моєї бабуні. Про кожну людину з цього фотоальбому можна написати цікаву розповідь. І я вирішив це зробити. Але почати хочу з оповіді про мою дорогу бабуню, про її непросту долю, дізнатися про яку, як мені здається, буде цікаво багатьом читачам. Її маму звали Іриною Леонтієвною, яка в дівоцтві мала прізвище Підвезько і походила з заможної рябушківської родини. Батько її чоловіка Луки Ольвача був поляком, а мати – українкою. Народилася їхня донька Клавдія Луківна Ольвач у непрості часи, коли радянська влада НЕП «закривала», а колективізацію «відкривала», тобто в 1928-му. Про Луку Ольвача, актора Охтирського музично-драматичного театру (існував тоді такий культурний заклад) збереглися сімейні перекази. Начебто він десь у 1924-му за добрі гроші, які його дружина отримала від своїх батьків, як посаг, зберігаючи їх від інфляції, придбав у Лебедині 28 хат, які тоді були недорогими і які згодом здавав пожильцям. Це вкладення вважав справою надійною, що давала йому можливість вільно займатися драматичною творчістю. Та ось на нього, як на «класово-ворожого» артиста, що живе серед радянських людей неправедно, в НКВД поступив донос. Дізнавшись від добрих людей про це, і які можливі наслідки з цього, він терміново всі хати, за винятком найменшої і найгіршої, порозпродував своїм друзям – кожному за символічний  карбованець та навмисне програв у карти. Коли донос перевірили, виявилося, що громадянин Лука Ольвач має не 28 хат, які здає пожильцям, а лише одну, та й ту – поганеньку. Так що Клавдія народилася в простій хаті бідних інтелігентів. А далі Голодомор, війна, повоєнна розруха – тож умови для  дорослішання доньки тих інтелігентів були далеко не санаторними. Так уже склалося її щастя, що їй, свідомій комсомолці-активістці, випускниці Лебединського мед­училища 1946-го, настирливо запропонували в райкомі комсомолу, враховуючи відсутність старшої піонервожатої у Лебединській СШ№5 (була така в школі посада) попрацювати хоча б один навчальний рік на цьому місці, а потім можна піти і в медицину. Ось так несподівано для неї і змінилася її життєва дорога, бо той один паросток «педагогічного» року пустив глибокі корені – і вирвати його була вже незмога.

А тепер хочу повідати про те, як вона стала Кірдіщевою, і про Кірдіщевих – взагалі. У далекому від України поселенні Пріозьорноє, що нині в Пів­нічному Казахстані, проживали Іларіон Кірдіщев (орієнтовно 1860 р.н) з дружиною. Мав він і багатьох рідних братів, зокрема Федота (орієнтовно 1875 р. н). Син Іларіона Кірдіщева – Ілля Іларіонович (1892 р. н.) побрався з Анісією Павлівною (1894 р.н.; в дівоцтві – Лісіціною). Кірдіщеви вважали себе належними до народності мокша, тобто до древніх фінських племен. Їхні видозмінені самоназви: меря – марі – мурома – мордва – мещера. Надзвичайно цікавим у народності мокша був звичай, який зберігався до XX століття: при заснуванні нового цвинтаря першого покійника на ньому, як правило, праведного перед людьми та Богом, хоронили стоячи із посохом в руках. Після цього його дух ставав господарем погосту (Калмонь-кірді, або Калмо-ава – «мати кладовища»). А ще відомо, що мордва шанувала багато павасів – богів, ава – духів, кірді – охоронців, тобто водяників, лісовиків та щезників. Отже, маю версію, що перші Кірдіщеви – це наслідники тієї людини, яка після смерті стала «Калмонь-кірді», або ж тієї людини, яка вміла контактувати з  «охоронцями», тобто мала надприродні здібності і, відповідно, вміла лікувати «шептанням». У роду Кірдіщевих такий надзвичайно сильний дар мала Анісія Павлівна. Мені не раз доводилося стикатися в соціальних мережах із тим, коли українці називають росіян мокшами, а їхню мову мокшанською тощо, вкладаючи в це образливий, принижуючий зміст. Але народ мокша, як один з народів фіно-угорської  мовної сім’ї, так само, як і український народ, та багато інших народів, теж неабияк постраждав від російського шовінізму.

Ілля Іларіонович мав значно молодшого двоюрідного брата Гавриїла Федотовича (1919–1944), одного із десятьох синів його дядька Федота. Гавриїл Федотович перед Другою світовою війною служив на прикордонній заставі на Камчатці. За особисту відвагу та вміле командування підрозділом у боях з німцями в Прибалтиці молодшому лейтенанту Г. Кірдіщеву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу (указ Президії ВР СРСР від 24 травня 1945 року).

Гавриїл Федотович Кірдіщев

Один із синів Ілллі та Анісії Кірдіщевих – Альберт Ілліч (1926-1960) став військовим льотчиком. У 1949 році він, молодший лейтенант авіації, під час служби в Лебединському авіаполку, взяв шлюб з Ольвач Клавдією Луківною (1926-1999), яка, як я вже говорив, працювала в школі старшою піонервожатою. Сімейні легенди розповідають, що  в старшу піонервожату Клавдію Ольвач були закохані два друзі – два молодших лейтенанти: татарин Ахмет Гізатуллін і мордвин Альберт Кірдіщев. Першим зізнався Клавдії Ахмет, що мріє з нею одружитися, але спочатку хоче дочекатися благословення батьків. Батьки татарина Ахмета повідомили листом свого сина, щоб він не смів одружуватися з українкою, адже йому ще в шестирічному віці вибрали наречену-татарку. Мовляв, якщо він їх не послухається, вони від нього відмовляться. Тож Ахмет і заявив Клавдії, що батьки проти їхнього шлюбу, але він, мовляв, нічого не вдіє: наречена, кінець кінців, може бути й не одна, а ось батьки в нього – одні-єдині. Клавдія була ошелешена таким поворотом «сватальної» справи, тому наступну пропозицію руки та серця, але вже молодшого лейтенанта Кірдіщева категорично відхилила. Вона гадала, що, можливо, і його батьки замість благословення ще й не такої заспівають! ЇЇ ж батьки ніякої поради стосовно шлюбу дати не могли, бо померли в голодовку 1947 року. На початку 1949 року авіаполк, в якому служив Альберт Кірдіщев, почали переводити з Лебедина до іншого гарнізону. На залізничній станції комполку побачив, як його молодший лейтенант Кірдіщев раз у раз палить цигарки і надто знервований. Він і почав розпитувати в нього, в чому причина його хвилювання. Розмова закінчилася тим, що комполку надав своєму офіцерові відпустку, аби він протягом місячного терміну владнав свої сердечні справи і разом із молодою дружиною з’явився на місце нової служби. Звісно, що бойовий офіцер наказ свого командира виконав.

На початку 1950-х лейтенант Альберт Кірдіщев пройшов тривалу спецпідготовку для польотів на реактивних літаках. У сім’ї Альберта та Клавдії Кірдіщевих народилися Неллі (1950-52), Віра (1951), Петро (1953-2017) та Михайло (1954-1984), який уже з’явився на Сахаліні, куди главу сім’ї Кірдіщевих командування перевело до полку реактивної авіації. Там він «об’їжджав» реактивні літаки. Під час виконання одного із завдань, пов’язаного з випробовуванням атомної зброї, отримав значну дозу опромінення. Як відомо, у кінці 1950-х невеликого розуму керівник СРСР Микита Хрущов, сп’янілий від думки, що тепер ракети з атомними боєголовками замінять і артилерію, і танки, і літаки, і солдатів врешті-решт, розпочав значне скорочення армії. Під це скорочення потрапив і льотчик старший лейтенант Альберт Кірдіщев, як такий, що не мав вищої військової льотної освіти, а пройшов лише прискорене навчання в льотному училищі під час війни. І до того ж у якого почалося якесь загальне захворювання, начебто не пов’язане з радіоактивним опроміненням, отриманим під час виконання спеціального завдання. Його в кращих традиціях СРСР просто викинули з армії, навіть затримавши чергове військове звання «капітан». Тож сім’я Кірдіщевих вирішила повернутися з Сахаліну до Лебедина на вже спустіле і напіврозвалене до того часу дворище батьків його дружини Клавдії. Невдовзі після повернення у 1960-му в Лебедин Альберт Ілліч пішов із життя, залишивши своїй дружині Клавдії Луківні трьох малолітніх дітей та розпочате зведення будинку на вулиці Гудимівській. Звісно, приходилося їй несолодко. Правда, одразу трапилася й робота вихователя в Лебединській спеціалізованій школі для глухих дітей. Але тодішнє керівництво цього навчального закладу згодом поставило її перед фактом: аби їй і надалі працювати в цій школі, потрібно отримати педагогічну освіту, адже самого диплома медучилища – замало. Скористатися дипломом медика було вже запізно. Тож Клавдія у 35 років стала студенткою Лебединського педучилища, яке закінчила в 1965 році.  Зрозуміло, що це навчання вона поєднувала з роботою.

Альберт і Клавдія Кірдіщеви, 1947р.

Викладач педучилища Петро Кірдіщев із сином Антоном (1985р.)

Військовополонений рядовий Антон Потапенко, 1943-й рік.

Михайло та Софія Метлушенки зі своїми дітьми–Людмилою, Світланою, Віктором, 1970-ті роки.

 Її син, а мій батько Петро Альбертович (1953–2017), після закінчення фізмату Сумського педінституту у 1976 році все життя трудився в Лебединському педучилищі. Але все-таки він мріяв не про фізмат, хоча в школі був здібним математиком, а про дослідження морів та океанів. А взялися ці мрії ось звідки. З дитинства він полюбив наукову фантастику та науково-популярну літературу про дослідження океанів. Тож після закінчення середньої школи подав документи до інституту океанографії. Три екзамени склав на «відмінно», а на останньому йому несподівано поставили двійку. Виявляється, таким чином звільняли доріжку для султанші – доньки секретаря ЦК однієї із середньоазіатських республік, що раптом забажала стати океанографом. Тож рік Петру Альбертовичу довелося працювати робітником. Але вже наступного року не став знову ризикувати зі вступом в інститут океанографії, а вирішив піти на фізмат – «фізичну океанографію математики». У 1980-му він побрався з Метлушенко Людмилою Михайлівною (1955–2017), яка в 1977 році закінчила Київський державний університет і того ж року була направлена викладати історію в Лебединському педучилищі ім. А. С. Макаренка. У 2004-2017 роках вона очолювала цей навчальний заклад. Людмила Михайлівна – з учительської родини села Ковтуни Хорольського району, що на Полтавщині. Її батько Михайло Леонтійович (1927–1999) читав у школі малювання та трудове навчання. У 1943-му він, 16-літнім, пішов на війну і дійшов до Берліна.

Мама Людмили Михайлівни Софія Антонівна (в дівоцтві Потапенко) (1931-2006) викладала в школі математику. Вона мала сестер Ольгу, Поліну, Олександру, Марію та брата Володимира. Їхній батько Антон Потапенко (1893 р.н.) у березні 1943-го потрапив у полон, де й загинув. Мені вдалося знайти його фото та особову справу серед інших фото і справ військовополонених німецьких концтаборів. Його дружина Ганна Потапенко (1895 р.н., в дівоцтві Пасько) все життя чекала свого чоловіка з війни і померла в 1977 році.

Подружжя Михайло та Софія Метлушенки народили і виховали Людмилу, Світлану (1957), Віктора (1960-2009). Світлана Михайлівна Панькова нині є завідувачем відомого Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ). Віктор Михайлович був військовим моряком, у 1990-х вийшов у відставку вищим офіцером ВМС СРСР. Його дружина Світлана з дітьми  проживають у Воронежі (РФ).

Маю свою версію щодо виникнення прізвища Метлушенко. Ще в 1970-х у деяких селах на Полтавщині замість метушитися говорили метлушитися. Отож, метушливий козачина, або навпаки козак статечний, міг і отримати прізвисько Метлуш. А вже його нащадки стали Метлушенками. Це все в першій розповіді, якщо говорити вкрай стисло. Сподіваюся, що вона вас зацікавила. При позитивних відгуках постараюся розповісти й про інших людей, фото яких є в знайденому альбомі. Наприклад, про Віктора Скакуна – відомого українського письменника.

Антон Кірдіщев,

викладач Лебединського

педагогічного коледжу.