вт.12112018

Талант яскравий і... замовчуваний

Талант яскравий і... замовчуванийЧим далі відходить у минуле живий голос славнозвісного земляка, тим ясніше усвідомлюємо, що серед нас жив і творив один з найвидатніших співаків ХХ століття, неперевершений майстер народних пісень, володар рідкісної краси й сили голосу – басу-баритону чи баритонального бас-кантанте (співучий бас). І хоча артиста-філософа вже немає серед нас 49 років, все ж в Україні завжди пам’ятатимуть одну з найяскравіших зірок світового вокалу, дивовижний талант, що належить всьому людству.

І справді: диву-дивуєшся, як простий сільський хлопець зміг піднятися до вершин майстерності, зачарувати своїм неперевершеним голосом увесь світ? А відповідь досить-таки проста: добитися визнання і слави Борис Романович зміг тому, що його виняткові природні дані знайшли щасливе поєднання з високим, добутим невтомною працею, професіоналізмом. Усвідомлення того, що досягнення вершин немислиме без подвижницького ставлення до мистецтва, червоною ниткою проходить через усе його творче життя.

А шлях у велике мистецтво був непростий. Народився 5 серпня 1903 року в бідняцькій сім’ї в містечку Лебедині, де навіть хліб ділили на шматочки. Батько – каменяр, мати – швачка. Ось як згадував про це співак у своїх спогадах: «З одинадцяти років замість того, щоб вчитися, змушений був піти на роботу по найму, щоб допомагати сім’ї: матрос на торгових суднах, кочегар і накінець – вантажник. Шістнадцятирічним юнаком, з ранку до пізнього вечора, я носив вантажі по 5-6, а то і 9 пудів. Вже дорослим отримав можливість навчатися в середньому навчальному закладі з вечірньою формою навчання, який закінчив у 1930 році. В цьому ж році вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту за спеціальністю інженер-будівельник. Навчаючись у цьому інституті, в 1934 році був прослуханий і прийнятий до Харківської консерваторії до класу професора П. В. Голубєва».

Закінчивши з відзнакою Харківський інженерно-будівельний інститут (1935 р.), а потім Харківську державну консерваторію по класу вокалу професора П. В. Голубєва (1939 р.), в Бориса Романовича розпочинається справжнє творче життя, сповнене планів і надій. Бо винятково благородної краси голос не міг бути непоміченим. Ще в 1936 році, будучи студентом консерваторії, його запрошують на роботу до Харківської опери. А через три роки ім’я студента консерваторії Бориса Гмирі стає відомим усій країні. Він одержує звання лауреата Всесоюзного конкурсу вокалістів, завоювавши на ньому другу премію. Того ж, 1939 року, співака запрошують до Київського академічного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка, де він відразу став провідним солістом. На сцені цього театру на повну силу й розкрився великий талант Гмирі як оперного співака. Становлення його як артиста опери відбувалося в оточенні таких славних корифеїв української оперної сцени, як М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Донець, І. Паторжинський, Ю. Кипоренко-Доманський, А. Іванов, М. Гришко.

Однією з перших робіт Б. Гмирі в Київському театрі була партія Сусаніна в опері Глінки «Іван Сусанін». Митець створив музично-сценічний образ великої глибини, розкрив мужність і моральну красу простої людини, полум’яного патріота. Вся роль, особливо сцена в лісі, це приклад творчого ставлення до музики геніального композитора.

Борис Гмиря уклінно поклав на вівтар слави й безсмертя Тараса Григоровича Шевченка. Музичні твори на вірші Кобзаря в програмах Гмирі з’являються вже з перших його кроків у мистецтві. А до 100-річчя від дня смерті Т. Г. Шевченка (1961 р.) Гмиря підготував свою першу програму з творів поета, через три роки, з нагоди 150-річчя від дня його народження – другу. Саме вона прозвучала у найкращих концертних залах Києва, Москви, Ленінграда, Риги, Таллінна, Вільнюса тощо.

Прикро те, що, на великий жаль, впродовж багатьох років визнання Гмирі на його батьківщині значно відставало від того інтересу, який проявляли і проявляють до видатного співака за межами нашої держави. Звичайно, це прекрасно, коли голос надзвичайної краси звучить в різних куточках планети, адже це – наша гордість, наша слава. Та було б ще краще, коли б він ще могутніше зазвучав і в рідній Україні, яку Борис Романович так любив і без якої не уявляв свого буття.

І справді: виникає риторичне запитання: як же ми в незалежній Україні шануємо пам’ять про цю славетну, унікальну людину, гордість української та світової культури?

Не забуваймо, що після смерті співака тодішні можновладці (та й сьогоднішні) зробили і ще і досі роблять усе можливе, щоб не звучав його голос на радіо й по телебаченню, щоб дослідники творчості не писали про нього книжок. Будемо чесні: і сьогодні почути спів Бориса Гмирі можна досить-таки рідко.

Правди ніде діти: свого часу немало «доброзичливців» не могли примиритися з Божим даром нашого земляка, не могли пробачити генієві його геніальність. Були й інші причини, але одну підставу для гоніння митця знайшли вдало: в роки Великої Вітчизняної війни перебував на окупованій території, навіть співав фашистам… Відтак і повісили йому ярлик – інкримінували це як найважчий злочин.

Хоча були й такі, що достеменно знали: евакуюватися співак не зміг через важку хворобу. Коли ж одужав, фронт уже був далеко, влада – у фашистів. Аби не вмерти з голоду, Борис Гмиря виступав у Кам’янець-Подільському, Харкові, Полтаві.

Обставинами перебування Б. Гмирі в окупованому Харкові займався в 1944 році особисто Микита Хрущов. Довів: «зрадництвом» з боку Гмирі й не пахло, навпаки, він, як міг, чинив опір окупантам.

Звичайно, оті підленькі, злі нашіптування, базікання, суди-пересуди, нерідкі виклики в КДБ, різні чергові «перевірки» на роботі і вдома не могли не залишити сліду в чутливому серці митця, наносили чітко розрахований удар генієві. Перебуваючи в творчому зеніті, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР Борис Гмиря 1 серпня 1969 року помер. Раптова смерть за чотири дні до свого 66-ліття обірвала земну нитку життя видатного співака-філософа. І, як зазначала його дружина Віра Августівна, вона твердо переконана в тому, що передчасна смерть Бориса Романовича – то результат пережитих всіх необґрунтованих ярликів, відвертого і прихованого цькування, якого постійно зазнавав її чоловік.

Та його голос, його чарівні пісні, незважаючи ні на що, залишаються з нами. В платівках і дисках, на магнітофонних стрічках, у фондах радіо, приватних колекціях. Фонотека записів видатного співака величезна. Як засвідчують дослідники творчості Б. Р. Гмирі, за 30 років творчої діяльності він наспівав 1200 творів української, російської та світової класики. Його виступи тепло вітали жителі Китаю, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Угорщини. Його доробок і слава – близько 330 українських пісень і романсів, стільки ж музичних творів російської та західної класики, 39 оперних партій.

Ім’я Б. Р. Гмирі занесене до списку ста найславетніших українців за останню тисячу років України. Його бас із широким діапазоном, м’яким красивим тембром, високою вокальною культурою – неперевершений.

Цінністю для світової культури є й епістолярна спадщина Бориса Романовича, де він роздумує над значенням і призначенням класичного мистецтва, розкриває таємниці вокалу, свої творчі принципи і дає поради майбутнім поколінням співаків.

Де б не був прославлений співак, упродовж усього свого життя він не поривав зв’язків з містом своєї юності – рідним Лебедином. До останніх років листувався з юними аматорами сцени місцевої середньої школи №5, зустрічався з хором ветеранів Лебедина «Срібні голоси», виступав з концертом у районному Будинку культури.

І це, звичайно, прекрасно. Але ж знову і знову закрадається думка: чому ж такими пасивними, мовби онімілими, стали і творча еліта, артисти, і можновладці до творчості Майстра, до його світлої пам’яті? Адже, як не прикро, маємо велику проблему з квартирою-музеєм Б. Гмирі в Києві, немає поки що, попри обіцянки влади, і пам’ятника Борисові Романовичу біля Київської філармонії. Та і в самому Лебедині – на малій батьківщині геніального співака – чимало ще треба зробити, аби повернути із небуття чесне ім’я. Як, до речі, і в цілому, і на Сумщині, і в Україні. Невже й досі наздоганяє Гмирю помста за його окупаційні роки? Власне, різних «чому» виникає дуже багато.

А закінчити цю статтю хочу словами відомого українського письменника Олександра Сизоненка: «Так і вмру, глибоко переконаний: такого Генія вокалу, віртуоза-співця романсів і народних пісень не було й немає під білим світом! І який же це гріх, що його немає на телевізії, рідко чуємо його по радіо… Але я певен: як тільки виберемося із злиднів, згадаємо і Гмирю, й Гришка, і Ларису Руденко, й Довженка та братів Майбородів і Тютюнників, Олеся Гончара й Андрія Малишка – усіх наших Геніїв згадаємо!»

Дай, Боже, аби так і сталося. А не так, як із видатним співаком минулого століття Борисом Романовичем Гмирею, який жив і помер не на чужині, а у своїй Україні. Але до берегів належної шани за свої досягнення у царині музичного мистецтва його душа так і не долетіла – крилоньки стерла.

Петро НЕСТЕРЕНКО,

член Національної спілки

письменників України,

м. Суми.


Коментарі  

 
???
0 #1 ??? 09.08.2018, 10:10
«Де б не був прославлений співак, упродовж усього свого життя він не поривав зв’язків з містом своєї юності – рідним Лебедином. До останніх років листувався з юними аматорами сцени місцевої середньої школи №5, зустрічався з хором ветеранів Лебедина «Срібні голоси», виступав з концертом у районному Будинку культури

Хотiлося б трiшечки доповнити й поправити автора. Борис Романович дiйсно листувався, але не з юними аматорами сцени п’ято? школи, де тодi навчався i я, а з гуртком класично? музики. Його вела вчителька росiйської лiтератури (на превеликий жаль i на мiй страшний сором, не пам’ятаю, як її звали, бо мене вона не вчила). Дiти збиралися у неї в класi, а iнколи, й дома, слухали платiвки та розповiдi-лекцi ї про музику, композиторiв, спiвакiв… Зараз це може здивувати, але вона керувала гуртком безкоштовно. Нашi свiтлої пам’ятi вчителi взагалi були справжнi ентузiасти, працювали за покликанням, а не за грошi.

Коли Борис Романович востаннє завiтав до Лебедина, то зайшов i до нашо? школи. Був шкiльний «вечiр» в Актовому залi з чаєм, цукерками, печивом, з виступами шкiльних талантiв… Запросили якусь молоду спiвачку з «ДК» (так ми називали Будинок культури). До школи вона нiякого вiдношення не мала, але вважалась найкращою спiвачкою мiста i, мабуть, хтось хотiв, щоб її хоч так прослухав професор консерваторiї – може, зверне увагу? Але, видно, щось з її спiвами було не так, бо Борис Романович якось не дуже уважно слухав i навiть до когось вiдвертався, мов навмисно демонструючи брак iнтересу. Запам’яталось її розгублено-розч ароване обличчя, коли вона поверталась до свого столика.

Згодом вiн дав два концерти в Будинку культури, на один з яких вдалося пробратися й менi.

Хто такий Б. Р. Гмиря, знали, звiсно, усi, але, чесно кажучи, навряд чи бiльшiсть лебединцiв зумiли б второпати, хто перед ними насправдi. Може, тому, що чули його голос по радiо майже щодня (не знаю, як у кого, але в нашiй хатi радiо – отой чорний «сталiнський» розтруб з твердого картону – просто не вимикалось). Може тому, що, як вiдомо, пророк у власнiй землi – не пророк. А ще, безперечно, й тому, що «серйозну» музику здатна почути й зрозумiти не всяка непiдготована людина. Хто ж з нас мiг оцiнити оту надзвичайну теплоту його голосу, вiд якої видається, що спiває сама душа? Хто знав про дослiдження фiзикiв (я читав про них в журналi «Наука и Жизнь» вже пiсля смертi Б. Р. Гмирi), з яких виникало, що за якiстю якихось там фiзичних параметрiв його унiкальний голос не поступався жодному спiваку у свiтi окрiм Шаляпiна (та й то – не дуже)? Хто з нас мiг усвiдомити, що нам пощастило стати сучасниками й свiдками чуда?

Та й з загальною освiченiстю й рiвнем культури певної частини публiки було не дуже. Це мене вразило так сильно, що деякi подробицi й досi, вже через стiльки рокiв, стоять перед очима.

Концерт складався з двох частин. В першiй виступала скрипачка (напевно ж непересiчного таланту, бо навряд чи Борис Романович в iншому разi запросив би її з собою). Але вона виконувала класику! А ще чорне, блискуче концертне плаття обтягувало її досить повну фiгуру несамовито непристойно як на лебединський смак.
То багато хто її гру навряд чи й слухав. Коли вона вийшла на сцену, зал зачмихав, закахикав, а якийсь немолодий чолов’яга з п’ятого чи шостого ряду голосно й чiтко проказав: «При-и-возна-а-я!...»
На другому концертi Бориса Романовича я не був, але менi розповiдали, що там невдоволенi глядачi ремствували, чому Борис Романович не спiва протягом обох вiддiлень (безкоштовного! ) концерту, а на його пояснення, що лiкарi забороняють йому довго спiвати з огляду на якiсь проблеми з горлом, мало не тупали (а, може, й тупали) ногами…

Можливо, це й послужить вiдповiддю на останнi слова автора нарису: «Але до берегів належної шани за свої досягнення у царині музичного мистецтва його душа так і не долетіла – крилоньки стерла».

В оточеннi такої публiки (а влада теж складається з «публiки») «належну шану» нерiдко треба добувати штовханиною, вертiнням задом, а то й пiдлiстю. А Борис Романович просто спiвав.

З iншого боку, якщо добре подумати, то невже ДУШI МИТЦЯ справдi потрiбна ота «належна шана» у виглядi «дачки, тачки та грошей пачки»?

Боюсь, тут автор щось переплутав…

А те, що земляки й досi не поставили великому спiваку пам’ятника, або хоч якогось пам’ятного знаку – то вже питання до НАШИХ душ.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91