сб.10202018

Микола Грищенко: «Найдорожчі спогади для мене - це звичайні сімейні радощі та щасливі події»

Микола Грищенко: «Найдорожчі спогади для мене - це звичайні сімейні радощі та щасливі події»Микола Андрійович Грищенко – людина відома і на Лебединщині, і на Сумщині. Він присвятив себе розвитку сільського господарства, працював у владних структурах, займаючи керівні посади. Якраз на свято Маковія, або Першого спаса, у Миколи Андрійовича – ювілей. Ювілей поважний. Тож ми й запросили ювіляра до розмови, аби підвести своєрідний підсумок і поговорити про життя-буття.

– Миколо Андрійовичу, перш за все, щиро вітаємо Вас з ювілеєм, із величним 70-річчям. Зичимо здоров’я, оптимізму, віри в завтрашній день, сонячних і для душі, і для радості днів. Дякуємо, що погодилися на зустріч віч-на-віч із читачами тижневика «Будьмо разом».

І перше наше запитання стосується плинності часу. Чи віриться Вам, що на життєвий поріг завітав пошанний ювілей?

– Звичайно, не віриться, але з життям не поспе­ре­чаєшся, такі його реалії, і від цього нікуди не подінешся. Роки так швидко промайнули, що не відчув, як опинився на порозі чергового ювілею. Свій трудовий шлях після проходження служби в рядах Збройних Сил, я розпочав з рядового агронома в колишньому колгоспі «Червона зірка», що знаходився в с. Катеринівка Лебединського району. Потім був головним агрономом у колгоспі ім. Кірова (с. Курган), 10 років – головою колгоспу ім. Леніна в м. Лебедині, аж поки не був обраний головою Лебединського райвиконкому. На цій посаді пропрацював понад чотири роки, а потім, після утворення самостійної незалежної Української держави, почалася реорганізація органів влади. Спочатку я був представником Президента України, потім головою районної ради, згодом очолював Лебединську районну державну адміністрацію, а в 1998 році був у черговий раз обраний головою Лебединської районної ради.

– Звісно, роки пролетіли, як і в кожної людини, у клопотах, турботах. Ви працювали і керівником господарства, і представником Президента України в районі, і в органах місцевого самоврядування. То яка посада була найбільше до душі і чому?

– 3 перелічених посад мені найбільше була до вподоби посада голови колгоспу. Можливо тому, що довелося працювати разом із корифеями сільськогосподарського виробництва: двічі Героєм Соціалістичної Праці Марією Харитонівною Савченко, Героями Соціалістичної Праці Надією Іванівною Грушкою, Яковом Митрофановичем Шульгою та багатьма іншими орденоносцями. І взагалі, люди, які мене оточували, були дуже відповідальними, вболівали за стан справ як у рідному господарстві, так і за майбутнє держави в цілому, що дозволило нам тримати передові рубежі в аграрному секторі району, постійно покращувати умови праці (збудували новий тваринницький комплекс на 800 голів, зрошувальну систему для вирощування овочів площею 230 га), а разом з тим піклуватися про соціально-культурний рівень своїх людей: збудували дитячий садочок, клуб у с. Куданівка, житлові будинки для спеціалістів та тваринників, допомагали місту у вирішенні питань соціального розвитку.

Не менш відповідальною й цікавою для мене була робота на посаді голови Лебединського райвиконкому, оскільки в повсякденному житті доводилося займатися конкретною роботою у вирішенні життєво необхідних питань соціально-економічного розвитку району та міста. Хочу нагадати, що в той час у районі прокладалося до 100 км газових мереж за рахунок усіх джерел фінансування, будувалося приблизно 20 км доріг із твердим покриттям, щорічно вводилось у дію понад 100 житлових будинків у селах Лебединщини, в місті щорічно здавався в експлуатацію один житловий будинок не менше, як на 60 квартир. Я вже не кажу про агропромисловий сектор, де Лебединський район займав четверту-п’яту позиції по області.

Немало довелося докласти зусиль для вирішення питання надання Лебедину статусу міста обласного підпорядкування в 1993 році, адже на той період у районі та місті налічувалось 67 тис. жителів, у тому числі в місті - 36 тис. На жаль, сьогодні картина різко змінилась: населення зменшилось майже на третину, промислові підприємства міста (за деяким винятком) припинили своє існування із різних причин.

– Сьогодні часто в думках перегортаєте сторінки життєвого календаря? Які з них були найцікавіші, найдорожчі для Вашого серця?

– Найдорожчі спогади для мене - це звичайні сімейні радощі та щасливі події: народження дітей, онуків (а дідусем я вперше став у 42 роки) та правнуків.

– У свій час Ви керували тодішнім колгоспом ім.Леніна. В той період в цьому господарстві, як і в інших, діяв замкнутий сільськогосподарський цикл: вирощували зернові, круп’яні культури, цукрові буряки, городину, займалися тваринництвом, мали свій мед, вино тощо.

Зараз проїдьте піврайону: крім сої і кукурудзи, нічого більше не посіяно. За тваринницьку галузь взагалі забули. І це – майже скрізь по країні. У Вас, як колишнього аграрника (хоча колишніх хліборобів не буває), душа від цього не болить?

Не буде так, що за декілька років таким чином угроблять (вибачте, за слово) землю, а Україна залишиться без свого хліба, молока, м’яса?

– У свій час ми керувались у роботі іншими критеріями відносно сільського господарства (мається на увазі чіткий план по посівах сільськогосподарських культур, поголів’ю великої рогатої худоби, свиней і таке інше). Зараз зовсім інший підхід до цієї справи: ліквідований об’єкт планування (колгоспи і радгоспи, земля та майно яких розпайовані). Сьогоднішні власники та орендарі на свій власний розсуд, виходячи з коньюнктурних міркувань, планують структуру посівних площ.

Хліб в Україні буде свій, а ось молоко і м’ясо - питання риторичне.

У районі в свій час нараховувалось 65 -70 тис. голів ВРХ, у тому числі 19 тис. 200 корів, 70 тис. голів свиней. На сьогодні, по облікових даних суб’єктів господарювання, налічується ВРХ - 7300 голів, у тому числі 2400 корів, та 7200 свиней (це без особистих селянських господарств).

3 цього самі можете зробити висновки, чи будемо ми зі своїм молоком і м’ясом. І за це, звичайно, боляче.

– Вийшовши на заслужений відпочинок, Ви не засумували, знайшли справу для себе? Чим нині зайнятий час у пенсіонера Грищенка?

– Досягнувши пенсійного віку, через сімейні проблеми я повинен був знайти роботу ближче до свого дому і менш відповідальну, тому за пропозицією колишніх колег пішов працювати в страхову компанію, але ця робота була мені не зовсім до вподоби, та й вік дає про себе знати. Зараз удома. Радію своїм онукам, правнукам, по можливості займаюся домашнім господарством. Але, маючи потребу у спілкуванні, частенько зустрічаюсь із друзями, колишніми керівниками підприємств і господарств, просто з гарними людьми.

– Ті, хто йшов з Вами пліч-о-пліч по життю, хто працював разом із Вами, не забули, підтримують зв’язки? Чи, можливо, спрацював принцип: допоки працюєш, доти й потрібен… З ким сьогодні спілкуєтеся, зустрічаєтеся?

– Так, зі мною підтримують зв’язки більшість людей, з якими я працював. Ми часто зустрічаємось із Борисом Семеновичем Бондаренком, Іваном Петровичем Скляренком, Леонідом Андрійовичем Андреєвим, Олександром Миколайовичем Огієнком, Анатолієм Васильовичем Онайком, Василем Федоровичем Ємцем та іншими. Велике задоволення маю від спілкування з Володимиром Андрійовичем Даниленком. Багато колишніх керівників підприємств і установ вже пішли з життя, але при спілкуванні з колегами часто згадуємо їх добрим словом.

– Ви відбулися, як глава родини? Ким стали Ваші діти? Правнуки люблять дідуся?

– Вважаю, що, як глава родини, я зробив все залежне від мене по навчанню та вихованню своєї дочки Олени, яка на даний час працює в Сумській обласній раді, та сина Андрія, який трудиться в одній із юридичних фірм у м. Києві. На жаль, п’ять років тому через тяжку невиліковну хворобу пішла з життя моя дружина Валентина Миколаївна, з якою ділили навпіл всі радощі й печалі впродовж сорока трьох років. Зараз зі мною проживає найстарша онучка Катя зі своєю сім’єю (чоловіком Артемом та пра­внуком Андрієм ), вона працює вчителем у ЗОШ №3.

Маю ще двох онучок: Юлю та Настю, а також правнучку На­дійку, якій 3 роки. На мій погляд, і онуки , і правнуки люблять дідуся.

– Якби Вам довелося починати трудову біографію спочатку, Ви йшли тим же шляхом чи змінили б його?

– У цілому я задоволений сво­їм життям і нічого не хотів би змінювати, бо завжди жив для людей і їхніми інтересами.

– І на завершення нашої роз­мови, наші традиційні бліц-запитання.

– Що Вам більше подоба­ється, коли сонечко світить, чи дощик іде? А яка пора року?

– Звичайно, люблю коли сонечко світить, але й дощик сприяє врожаю і має свої відтінки краси. Найкраща пора року - весна, коли оживає природа, вирує життя і все навкруги, тоді разом з нею ще більше хочеться жити і радіти життю.

– Ви народилися на Маковія. А чи любите пиріжки із маком?

– Так, я дуже люблю пиріжки з маком, а особливо згадую, як їх пекла моя мама, вони в неї були найсмачніші.

– Ви належите до якоїсь партії?

–Ні до якої партії я не належу.

– Що Вам більше смакує: борщ чи окрошка?

– Ще з дитинства найбільш сма­кує мені справжній україн­ський борщ.

– Який фільм на телебаченні останнім часом Ви із задоволенням подивилися?

– Останній фільм, який я з великим задоволенням вкотре переглянув, це – «Весілля в Малинівці».

– І останнє. Ваші побажання читачам тижневика «Будьмо разом», а також всім жителям Лебединщини.

– Усім жителям Лебединщини зичу головного - міцного здо­ров’я. Цінувати кожну хвилину та мить свого життя, не витрачати їх марно. Нехай у родинах панують спокій та достаток. Ну і, звичайно ж, мирного неба над головою.

– Дякуємо, Миколо Андрійо­вичу, за відверті відповіді. І Вам, шановний ювіляре, всього цього щиро бажаємо.

Спілкувалися

Василь ДАЦЬКО,

Надія СОЛОДОВНИК.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91