ср.09262018

Наше минуле - наша iсторiя

Надія на Бога, а лицарство наше Нещодавно за ініціативою Лебе­дин­ської РДА створена робоча гру­па по вивченню На­ціонально-Визвольних зма­гань (1917-1921рр.) у Ле­бе­­дині, яка діє на базі ра­йонного краєзнавчого му­зею. До її складу вклю­чений і наш автор, позаштатний кореспондент тижневика Василь Пазинич. Сьогодні ми подаємо його доробок на дану тему.



Надія на Бога, а лицарство наше

Таку вже історію маємо, що лебединці з часу заснування свого міста змушені ставати воїнами. Про багатьох уродженців нашого краю, учасників різних воєн, у тім числі й братовбивчих, зокрема й нинішньої, ми вже не раз розповідали. Сьогодні наш екскурс про найбільш цікаві особистості, які знаходяться серед учасників Національно-Визвольних змагань періоду 1917-1921 років, коли внаслідок революційних подій постала наша держава.

У ті часи влади змінювали одна одну: Українська Центральна Рада, Українська держава Гетьмана Павла Скоропадського, Директорія УНР, утворення Західно-Української Народної Республіки. Проте на початку 1920-х років на більшій території України встановилася більшовицька влада. Згодом її очільники зробили все можливе, аби знищити не лишень пам’ять про Українську революцію 1917-1921 років та її учасників, про Україну-Русь та про Україну козацьку, а й самих українців. Ось і мали ми за минуле століття три голодомори (1921–23 рр., 1932–33 рр., 1946–47 рр.), репресії, цілеспрямоване «зросійщення». І все це чинилося для того, щоб українці забули свою історію, перестали бути нацією. Тож продовжимо відновлювати втрачену пам’ять та осмислювати свої помилки, адже сьогоднішні події в Україні нав’язуються їй тими ж «сценаристами», що й століття тому.

Батько Лебедина Тимофій Ко­валенко (наро­дився не­ві­домо коли – помер піс­ля 1659) – ук­раїн­ський вій­сь­ковик-ко­зак, осадчий отаман пе­ре­селенців із Зад­ніп­рянщини на Слобожанщину. Він не був уродженцем Лебедина, але став його батьком. До 1647 ро­ку більшість земель нашого краю належали Речі Посполитій. Після цього року згідно нового ме­жування – Мос­ковії, в якій містечко Кам’яне було її найбільшою прикордонною кріпостю в цьому регіоні. Восени 1651 року із дозволу московського царя Олексія Михайловича осадчий отаман, тобто перший поселенець, Тимофій Коваленко заснував Лебедин. За народними переказами, у ватазі переселенців, яку він привів на нове місце поселення, знаходилися й дві козацькі вдови Одарка і Стеха з дітьми. Тож від них і пішли досить поширені й нині в Лебедині такі прізвища, як Коваленко, Одарченко і Стешенко.

Генерал від ін­фан­­терії і він же ге­нерал-лейтенант Ук­­раїнської армії Анд­рій Перехрестів

Литвин М.Р. та Науменко К.Є. у пра­ці «Збройні сили Ук­раї­ни першої половини XX ст. Генерали і ад­мі­рали» (Інститут ук­раї­­нознавства ім. І. Кри­­п’якевича НАН Ук­раїни. - Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007. с. 154-155) подають життєвий шлях генерал-лейтенанта Перехрестіва (Перекрестова) Андрія Олександровича (на­­родився 30.ХІ(12.ХІІ).1851року в м. Лебедині Харківської губернії – помер після 1918-го). Він брав участь у Російсько-японській війні (1904–05 рр.). Був одружений. Мав доньку. Нагороджений багатьма найвищими орденами Російської імперії.

Закінчив Військово-креслярську школу (1868) та 1-е військове Павлівське училище (1870). Ось його стислий послужний список: офіцер(поручик) у 33-му піхотному Єлецькому полку (м. Полтава, 1870–1878); навчання у Миколаївській академії Генерального штабу (1875–1878); служба при Київському військовому окрузі та в Генеральному штабі (1878); обер-офіцер для особливих доручень при штабі 13-го армійського корпусу (1878–1884)(отримує звання штабс-капітана (1880) та капітана (1882)); старший ад’ютант штабу 13-ої кавалерійської дивізії Київського військового округу (1884–1887 рр., отримує зван­ня підполковника(1887); служба при штабі Московського військового ок­ру­гу (1887–1895 рр., отримує звання пол­ковника (1891); начальник штабу 1-ї кавалерійської дивізії (1895–1899); командир 4-го гренадерського Несвіжського полку в Москві (1899–1901 рр., отримує звання генерал-майора (1901); начальник штабу 9-го армійського корпусу (1901–1908 рр., отримує звання генерал-лейтенанта (1908); начальник 5-ї піхотної дивізії у м. Житомирі (1908–1914); 31.ХІІ.1913/13.І.1914 р. звільнений від служби у відставку за віковим цензом із підвищенням у генерали від інфантерії. На початку Першої Світової війни знову прийнятий на службу із тим же чином. Перебував у резерві чинів при штабі Київського військового округу. У 1917-1918 рр. служив в Українській армії як голова комісії допомоги інвалідам, хворим воякам і сім’ям загиблих.

Як стверджують мовознавці, якщо, при­міром, католик, або єврей, вихрещувався, то він отримував прізвисько Перехрест. Від ньо­го згодом і пішли дуже розгалужені роди Пе­рекрестових (Перекрестів, Перехрестів, Перехрестових). До речі, Перехрестови - це слобідський козацький старшинський і російський дворянський роди. Приміром, Іван Перехрест, охтирський полковник (1675-1704 pp. з перервами) був сином боромлянського сотника, єврея-вихреста Івана Яковича Перехреста, що тримав млини на річці Боромлі. Наприкінці XVII ст. під керівництвом охтирського полковника на величезній території українці заснували села Тростянець, Радомля, Журавне, Славгородок, Каплунівка, Пархомівка тощо. Проте на даний час невідомо, до якої гілки роду Перехрестів належав наш земляк.

Олександр Сема (Семмо) – сотник армії УНР та письменник

Про Олександра Сему (Семмо) (народився 1900 року в м. Лебедині Хар­ків­ської губернії – помер 1995 року у США) за часів радянських згадувати категорично заборонялося, адже він був не лишень вояком Армії Української Народної Республіки, а й письменником, який займався історичною публіцистикою, тобто залишався вояком ідеологічного фронту. Досконало знав рідну мову, а також вільно володів російською, німецькою, французькою та англійською. Хата його батьків знаходилася на вулиці Третя Деревенька (нині вулиця Горького). Сашко рано втратив батька, тож його вихованням фактично займалася мати. Навчався він у Лебединській чоловічій гімназії, де вже тоді, як він згадує, засуджував Меншикова за страту українських козаків «за мазепинство» в Лебедині. Не закінчивши навчання, маючи всього п’ятнадцять літ, приписав собі віку та подався до царської армії на війну з Німеччиною. У 1917-му він повернувся до Лебедина, тож був свідком змін влад та безвладдя в рідному місті, настроїв місцевого населення. Згодом він записався до армії УНР, у якій перебував у службі преси цього війська. Брав участь у Першому Зимовому поході, тобто поході Армії УНР тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.). Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, у той час, як її Головний Отаман Петлюра, займаючись важливими державними справами, перебував зi своїм штабом у Варшавi. Лицар ордена «Залізного Хреста за Зимовий Похід і бої» (єдиного бойового ордена Армії УНР). За участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри 1917-1921 рр. був нагороджений Хрестом Симона Петлюри (№ ордена 2675).

Олександр Іванович є автором книги спогадів «Хроніка», 1987, Вінніпег, Канада (chtyvo.org.ua/authors/Semmo_Oleksander/Khronika/). У ній він розповів про боротьбу за українську державність у 1918-1920 роках. Особливо цінними є свідчення автора про перипетії державотворчих змагань на Сумщині і в тім числі в Лебедині. Книга написана живою мовою. Вона багата правдивими історичними фактами та ще й віковою зброєю українця у битвах за своє існування – іскрометною іронією та гумором. У другій частині книги висвітлюється доля українців, які після поразки військ УНР опинилися в еміграції. Начебто оте написане – про події столітньої давнини, але воно – й про наше сьогодення! Різниця лише в тому, що замість тодішніх героїв його розповіді – їхні онуки та правнуки, а замість коней – автівки. Це ще раз підтверджує, що історія не тільки ходить по колу, а й мало чому навчає.

Перебуваючи в еміграції, у кінці 1920-х він надіслав своїй матінці листа, але не на її адресу, а на адресу знайомих, хвилюючись за її долю – «аби чого не вийшло». А вже вони їй цього листа й передали. Згодом ці люди, написавши Олександрові листа у відповідь, розповіли, що мати, читаючи його вісточку, дуже плакала. Спочатку Олександр перебував у Польщі, затим у Франції та Німеччині. Від уряду УНР в еміграції отримав звання сотника. Після 1945-го перебрався до США. Скрізь він працював простим робітником, життя мав незаможне, але весь час багато писав і друкувався в різних часописах. З-під його пера виходили не лише статті з цікавою публіцистикою, а й брошури та книги.

Повернення Олександра Семи в рідний край відбулося вже посмертно. Після його кончини у 1995 році до центральної районної бібліотеки надійшов лист від його друзів із м.Філадельфії (США) з пропозицією надіслати цьому закладу творчу спадщину їхнього товариша, оскільки нащадків він не мав (хоча й був одруженим). Але працівники бібліотеки вирішили, що було б набагато ліпше, аби той спадок потрапив до районного художнього музею, яким тоді керував Володимир Кравченко. Проте, дізнавшись про цього листа, місцевий письменник Борис Ткаченко наполіг на тому, аби творчу спадщину колишнього петлюрівського вояка Олександра Семи отримав не музей, а особисто він. Тому архів Семи знаходиться в нього.

Доречно сказати, що майже всі засновники української радянської літератури свого часу служили УНР. Приміром, Остап Вишня (Павло Губенко) був високопоставленим чиновником - начальником медично-санітарного управління міністерства залізниць. У такому ранзі він потрапив до червоних у полон. Поет Василь Еллан-Блакитний, лідер українських лівих есерів, які порвали з Директорією та перейшли на бік більшовиків, переконав їх випустити Остапа Вишню навесні 1921 року з ув’язнення. Більшовики, аби українські повстанці вважали їх гуманними та вийшли з лісів, зробили вигляд, що заплющили очі на «петлюрівське» минуле соратників Блакитного: екс-чиновників УНР Павла Губенка, Павла Тичини, Юрія Смолича, петлюрівських офіцерів Олександра Довженка, Петра Панча, Андрія Головка, петлюрівських курсантів Володимира Сосюри, Бориса Антоненко-Давидовича, рядових козаків Юрія Яновського та Олександра Копиленка та багатьох інших. Усі вони згодом стали класиками української радянської літератури. Але коли їхня місія довершилася, їхні шеренги неабияк прорідили, нагадавши їм, що їхнє минуле більшовики ніколи не забувають.

Нестор Кріпак – підполковник Дієвої Армії УНР

Відомості про цю людину зі зрозумілих причин дуже ку­­­ці, адже за ча­сів радянських відбулася «капітальна зачистка» історії та народної па­м’яті. Дійсно, історію пишуть пе­реможці. Має­­­мо доку­мен­­тальні свід­чення Тинченка Я. Ю. у книзі «Офі­церський кор­­пус Армії Української На­родної Респуб­ліки (1917–1921). Книга II. – К. : Темпора, 2011. – 355 с. – ISBN 978-617-569-041-3» про Нестора Івановича Кріпака (народився 27 жовтня 1892 року в м. Лебедині Харківської губернії – помер до 1925 року в Щепіорно (Польща). Він служив у Російській імператорській армії. Останнє звання у ній – поручик. Під час Національно-Визвольних змагань України у 1917-21 роках підтримав створення незалежної держави та командував Першим збірним куренем 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Підполковник армії УНР. Мав поранення. Після відходу армії УНР до Польщі помер у таборі для інтернованих Щепіорно, де й похований.

Цікаво, що в старовину кріпаком називали міцний тютюн, тож прізвище Кріпак однозначно не може стверджувати про те, що предки його носіїв були кріпаками.

Депутати Української Центральної Ради від Лебединщини

Відомо, що депутатами Української Цент­ральної Ради від Лебединського повіту були Пав­ло Семенович Бурлюк та Василь Си­вокінь. Принаймні, одному з них це депутатство відгукнеться під час репресій у 1930-х. У Національному банку репресованих є запис №183851. Павло Бурлюк (1887 р. н., с. Рябушки Лебединського повіту) мав освіту початкову, проживав у Рябушках, працював кравцем колгоспу «Нове життя», був арештований 06.04.1938 року за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та належності до есерівської організації. На жаль, відомості про його подальшу долю на даний час відсутні, як і дані про долю Василя Сивоконя.

Підготував

Василь Пазинич,

краєзнавець.


Коментарі  

 
Парфюмер
0 #1 Парфюмер 23.08.2018, 18:02
"Батько Лебедина Тимофій Ко­валенко (наро­дився не­ві­домо коли – помер піс­ля 1659) – ук­раїн­ський вій­сь­ковик-ко ­зак, осадчий отаман пе­ре­селенців із Зад­ніп­рянщини на Слобожанщину. Він не був уродженцем Лебедина, але став його батьком... Восени 1651 року із дозволу московського царя Олексія Михайловича осадчий отаман, тобто перший поселенець, Тимофій Коваленко заснував Лебедин."

Пан Василий! Позвольте вопрос:
Как вы думаете, каким местом думали все причастные паны городской топонимической комиссии (и в первую очередь мэр А. Баклыков и пан Кравченко, его заместитель в комиссии, подбиравший персонально кандидатуры и варианты названий улиц), если не увековечили в названии одной из центральных переименованных улиц имя отца-основателя города Тимофея Коваленко?
Я думал, что имя отца-основателя Лебедина достоверно неизвестно. Оказывается, это не так. И никому не пришло в голову отдать дань памяти великому предку?????
ГАНЬБА, ТЫСЯЧЕКРАТНАЯ ГАНЬБА ВСЕМ ПРИЧАСТНЫМ К ЭТОМУ ПРОВАЛУ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Вот всё, что я могу вам всем беспамятным сказать.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91