Близнюки
Життя у невеликих провінційних містечках, де старожили знають все і про всіх, не є таким одноманітним, яким може видатися на перший погляд.
Історія цих містечок – це сукупність життєвих історій кожної родини. Вони – різні, але завжди цікаві. Ось одна із таких містечкових історій, почута колись у приміському потязі.
У дружній родині Гнідашів, Івана та Марії, зростали сини-близнюки Михайло і Микола. Хлопці були схожі між собою, як дві краплі води. Іноді, навіть матері здавалося, що вона їх плутає. Розпізнати їх можна було хіба що за характерами. Михайло – запальний, жартівливий, Микола – більш поміркований, сором’язливий. Хлопці були гордістю батьків, учителів; спортивною надією містечка, яку вони повністю оправдовували, повертаючись зі спортивних змагань з нагородами. Маючи артистичний хист, брати брали участь в художній самодіяльності. Михайло самотужки освоїв гру на баяні і грав майже віртуозно, а Микола хвацько танцював гопака і був у цьому неперевершений.
Брати товаришували з Орисею, своєю однокласницею, яка, між іншим, їх ніколи не плутала.
Сором’язливу Орисю Ткаченко не можна було назвати красунею. Але коли вона, тоненька і струнка, як тополька, не йшла, а м’яко несла себе звабливою ходою, при цьому її світло-руса, важка коса майже не рухалась, від неї неможливо було відвести очей. Обдарована красивим голосом, Орися була солісткою хору при районному будинку культури.
У травні разом з розквітлими садами в душах братів розквітло кохання до Орисі. І вони вирішили зізнатись їй у своїх почуттях. Орися була в садку, готувалась до випускних іспитів. Уважно вислухавши братів, дівчина підвелась, ніжно глянула на них і сказала: «Я люблю вас, - і тихо додала, - обох»... Продовження читайте у тижневику "Будьмо разом" за 23 травня 2019 року.
Мирославна Кулініч – Классієнс: «УкраїнськI жIнки найгарнIшI в свIтI»
– Вітаємо Вас, шановна пані Мирославно! Шлемо найщиріші, найкращі побажання від земляків із рідної Сумщини. Ваших відповідей на наші запитання з нетерпінням чекають читачі обласного тижневика «Будьмо разом». Спершу цікаво дізнатися, яким чином доля визначила Ваш життєвий шлях аж до Франції?
– Вітаю тебе, моя рідна Україно! Вітаю вас, дорогі мої земляки! Рада зустрічі з вами, хоча й через сторінки тижневика «Будьмо разом»! А зараз на хвилинку завітаємо до м. Глухова, де я зустріла свого чоловіка. У 2009 році влаштувалася працювати до Французької аграрної компанії. Спочатку ми були колегами, потім друзями, а в 2012 році одружилися. У 2014-му у нас народилася друга дитина. Народжувала я в Нормандії (Франція), у місті Руан. Мій чоловік дуже любить Україну, тому ми знову повернулися до неї, але все ж через певний час після народження дитини попрямували до Франції. Мабуть, відразу виникає запитання: що спонукало до цього? Чекали на зміни в моїй Батьківщині. Але, на жаль. Трапився такий прикрий випадок у м. Глухові. Синові Еріку був лише один місяць. Ми подолали 3000 км до мого рідного міста. Раптом дитина захворіла. Піднялася висока температура та почалися судоми. Відразу я звернулася до «швидкої допомоги». Мені відмовили. Тому довелося шукати приватного лікаря, який миттєво приїхав на наш виклик. Згодом виявилося, що у місцевій лікарні відсутня вакцина. Потім знову звернулися до приватної клініки. Словом, в Україні нестабільність. А ще кожного з нас супроводжувало відчуття страху за родину. Тож у 2017 році ми переїхали до м. Дьєпп (Нормандія, Франція).
– Чи звикли вже до французького стилю життя – звичаїв, традицій?
– Наші народи відрізняються один від одного. Нещодавно зустріла українку Ларису. Ми з нею, звичайно ж, говорили про Україну, як ми поїдемо додому. Щодо моди? Ми тут не носимо високих підборів, суконь, макіяжу. Звикаємо до французького стилю: кросівки, джинси, футболка. Зізнаюся, що в моєму гардеробі лише одна маленька суконька, яку я можу вдягнути лише вдома. Черевиків на підборах зовсім немає. Дуже не вистачає мені косметолога. А ще зазначу, що українські жінки – найгарніші в світі.
Я дуже люблю французьку традицію зустрічати ранок у маленькому затишному кафе за чашкою смачної кави і гарячого круасана. Хоча круасанами не зловживаю. Хіба що один у місяць. Тут, у кафе, всі спілкуються, хтось читає книгу, інші – свіжі ранкові газети.
Ось тільки останнім часом ранок проходить у швидкому темпі за кермом.
(Продовження читайте у новому номері тижневика «Будьмо разом» за 23 травня ц.р.).
15 - 16 вересня 2018 року у м. Суми відбувся Відкритий чемпіонат міста з боксу. У заліку команди м. Лебедин 5 золотих та 5 срібних нагород. Перші місця посіли: учні ЗОШ № 6 - Стеблянко Олександр, 2010 р.н., Зінаков Давид, 2010 р.н., Заплюсвічка Денис, 2005 р.н., Плаходько Назар, 2007 р.н., Прокопович Ростислав, 2005 р.н., доречі, Ростислав рішенням суддівської комісії був нагороджений пам’ятним кубком «За кращу техніку і тактику» за здобуті 2 яскраві перемоги у цьому турнірі. Другі почесні місця вибороли учні ЗОШ № 6 – Плаходько Богдан, 2006 р.н., Верхов Костянтин, 2007 р.н., учень ЗОШ № 1 - Могильний Богдан, 2005 р.н., учень ЗОШ № 5 - Коваленко Максим, 2010 р.н. та учень ЗОШ № 3 - Асташкін Кіріл, 2007 р.н. Бійці були нагороджені медалями та грамотами. Побажаємо їм подальших великих успіхів у боксі.
Тренерський склад та керівництво спортивної секції з боксу висловлює щиру вдячність керівнику Лебединського міського відділу освіти Доценку В.В. та директору Лебединської ЗОШ № 6 Верховій В.Ю. за створені та надані прекрасні умови для тренувань юних спортсменів.
Коментарі