вт.08202019

Анатолій Сахно: «Із задоволенням сідаю за кермо автомобіля, коли їду на малу батьківщину»

Анатолій Сахно: «Із задоволенням сідаю за кермо автомобіля, коли їду на малу батьківщину»Про Анатолія Сахна, який з 1999 року мешкає в Києві, але душею весь цей час з рідною Лебединщиною, можна розповідати багато. І наскільки він дійсно – цікава, неординарна особистість, ви зможете впевнитись, включившись в нашу з ним розмову.

Офіційне досьє: Закінчив Сумський педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка (1997), за фахом учитель української мови та літератури. Працював учителем у Сумській середній школі № 8. Служив в органах державної безпеки (1979-2006). У період служби - заступник начальника, начальник прес-центру Служби безпеки України (1992-2000), радник голови СБУ, згодом - перший заступник начальника Головного управління СБУ в АР Крим. Полковник у відставці. У 2010-2015 роках - начальник управління Державної служби України з контролю за наркотиками.

 

Весь цей час підтримував тісні зв’язки з Лебедином, учасник багатьох громадських і культурних заходів на малій батьківщині. За заслуги перед громадою міста, а також визначну благодійницьку, гуманістичну та громадську діяльність рішенням 48-ї сесії Лебединської міської ради VI скликання від 29.04.2014 року А. І. Сахну присвоєно звання «Почесний громадянин м. Лебедина».

Автор романів у трьох книгах: «Вершина» (2012 р.), який перевидав під назвою «Соло бунтівного полковника» (2014 р.) та «Острів Хо. Поріг болю» (2017 р.). Є автором ряду нарисів «Щоденник контрреволюціонера» (1999 р.), «Грішний вогонь» (2005 р.) та інших.

– Анатолію Івановичу, мільйони наших співвітчизників полишають нині Україну. У Вас особисто, випадком, не закрадалась думка кудись виїхати?

– Коли мій дід Дмитро Семенович Сахно із хутора Забуги дізнався, що я одружуюся з дівчиною із Алмати, він сказав: «Онучку, що б не трапилося в житті, ніколи не полишай Україну». Він боявся, що я чкурну в Казахстан. Тоді його слова здалися зайвими, адже був «єдіний союз і адін народ» - яка різниця, де «щасливо» жити. Тепер згадую слова діда частенько. Настане час – усі українці повернуться на рідну землю.

– Не відчуваєте втоми від столичної метушні? У рідних місцях, де Ви нещодавно побували, вільніше дихалось?

– Мій дім – де я. Скрізь треба активно працювати. До Києва звик, у столиці свої принади. Влітку живу в селі під Києвом, працюю в саду, на городі. З осені перебираюсь у місто, де починається активне спілкування з письменниками, політиками, громадськими діячами. Майже щотижня – якісь презентації нових книжок, творчі вечори. І саме в цей період найпродуктивніше працюється над новими творами. Безумовно, й рідні місця не забуваються. Після того, як відвідаю батьківщину, місяць літаю, як окрилений.

– Як Вас зустрічали в Пристайловому? Чи не защеміло серце від чогось побаченого чи почутого?

– У Пристайловому мене мало хто знає, адже я там лише народився, а з п’яти років проживав у Будилці. Але на творчому вечорі, що відбувся в Пристайлівському клубі, зустрічали привітно. Більше того, я побачився з жінкою, яка няньчила мене й мою сестру, коли мама й тато були на роботі у лікарні. Тоді «няні» було лише п’ятнадцять років. Я й раніше частенько відвідував Пристайлове: на пагорбі стоїть та сама церква, у якій мене хрестили, через Псел проїжджаю тим же мостом, що впирається прямо у хату, в якій я народився. До речі, в Києві мешкає пристайлівець-письменник Василь Довжик, з яким ми приятелюємо і який знав мого тата. Саме він читав на радіо уривки з мого роману «Соло бунтівного полковника. Вершина».

– В чому батьки були для Вас прикладом? Вони з розумінням сприймали Ваші самостійні життєві кроки?

– Батьки для мене були завжди прикладом, але більше віртуально. Тато залишив цей світ, коли мені було п’ять років, а мама – коли я навчався на першому курсі інституту. Люди, які добре знали моїх батьків, більше мені розповідали про їхні чесноти, ніж я знав сам. Від мами до мене перейшло відчуття любові до людей, але я не завжди притримуюсь її життєвого кредо, що треба завжди «бути меншим», «не лізти, куди не треба». Я лізу, і, в основному, саме куди не треба. Мій тато грав на баяні, мама – на гітарі. Обоє вони гарно співали. Чудовий голос має й моя старша сестра Надія. Вона до цих пір співає у народному ансамблі на Вінниччині.

– Ви людина напрочуд талановита – пишете книги, пісні, співаєте, слухаються Ваших рук баян, гітара… З чого все у Вас починалось і до чого найбільше лежала душа?

– Починалося все, як я вже згадав, з маминих пісень. Коли мені було ще років шість-сім, ми сідали втрьох – мама, сестра і я – й співали у три голоси народних пісень. Я виводив «першим», сестра «другим», а мама «третім». Потім була Лебединська музична школа по класу баяна, далі прикордонні війська, де я навчився грати на багатьох інструментах. Зараз я можу собі, практично, закомпанувати на будь-якому інструменті, окрім, хіба що, скрипки. Найбільший «кейф» ловлю, коли сідаю за ударну установку. Але, звичайно, спів для мене, мабуть, в житті завжди був найголовнішим. Доки не почалося моє письменство…

– Отримавши диплом про вищу педагогічну освіту, Ви стали військовим, дослужили до звання полковника. Чи задоволені сьогодні саме таким життєвим вибором?

– Після інституту два роки працював у школі, аж потім мені запропонували роботу в органах держбезпеки. Я, чесно кажучи, не дуже уявляв, що це таке і з чим його їдять, бо по життю був «розбитним хлопцем» і більше порушував правила поведінки, як будь-який нормальний хлопець, який з раннього дитинства відчув, що таке мати преференції від яких-не-яких «талантів». Але коли закінчив «вишку» КДБ, переїхав до Києва, зарився в архіви, позна­йомився з дисидентами, відомими письменниками й журналістами, то зрозумів: ось де наука життя, і наскільки вона далека від тієї, що викладалася у виші. Великий вплив на моє становлення як професіонала, та й як особистості, мав голова СБУ а потім і Прем’єр-міністр України Євген Кирилович Марчук, з яким до цих пір підтримуємо тісні стосунки. Саме він навчив мене, як і багатьох моїх колег, вчитися. Він сам багато читав, причому, різної літератури, і вимагав від нас того ж. Ми, його учні, стали такими ж трудоголіками, як і він. Під його орудою, (коли я очолював прес-центр СБУ), ми робили перші кроки у створенні позитивного іміджу української спецслужби. А це, повірте, після десятків років царювання КДБ, було нелегко. Зараз, на жаль, цю роботу з відновлення авторитету спецслужби треба буде починати знову…

– Чим була для Вас робота? Чи могли чимось пожертвувати заради неї?

– Робота – то саме життя й було. Ні вихідних, ні свят, цілий день мотаєшся по місту або у відрядженнях, потім відписуєшся допізна. На жаль, лише згодом усвідомлюєш, що більшість з того, що робив, нікому в такому вигляді було непотрібним, а то й шкідливим. Але тоді були такі часи, зараз – інші. Й інші люди, можливо, роблять такі ж помилки, як і ми колись робили. Часто запитують, що б змінив у житті, якби можна було почати все спочатку? Відповідаю чиїмись мудрими словами: змінити у вже прожитому нічого не вдасться, а ось далі можна жити по-іншому. Я вважаю своє життя поділеним надвоє: до шістдесяти, тобто до виходу в світ мого першого великого роману, й після, коли я став членом Національної спілки письменників, заприязнився з багатьма відомими поетами й прозаїками, став активним учасником літературних «тусовок», презентацій, творчих вечорів. Горджуся тим, що про мої твори позитивно відгукнулися такі шановані письменники, як Іван Федорович Драч (вічна Йому пам’ять), Дмитро Васильович Павличко, Валерій Федорович Гужва та інші, а найвідоміший літературний критик і письменник Михайло Федотович Слабошпицький взагалі, образно кажучи, взяв мої твори за руку і повів у люди, за що я їм усім дуже вдячний.

– У вільний час любите полежати на дивані з книгою чи газетою? Яким автором захоплюєтесь?

– Читання книг є одним з обов’язкових занять письменника. Здається, Стівен Кінг, один з моїх улюблених письменників, сказав, що чим більше читаєш, тим краще пишеш. Особливо, наголошував він, треба багато читати поганих книжок, щоб розуміти, як не треба писати. Слідкую за новинками українських письменників, багато читаю історичної літератури, особливо слідкую за книгами, що виходять під патронатом головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. Раджу всім почитати – знайдете для себе багато нового. Люблю читати романи Василя Шкляра, Андрія Куркова, з якими приятелюю. Захоплююся Борисом Акуніним, Деном Брауном. Професор Юрій Шаповал навіть прирівняв мій письменницький стиль зі стилем цього відомого американського письменника.

– Маєте надійного друга, з яким можна йти в розвідку?

– З часом змінюються погляди на багато речей, що колись здавалися простими й зрозумілими. У кожного своє поняття дружби. Можна десятиліттями вважати людину другом, а у якійсь ситуації ти розумієш, що це був простий пристосуванець. А можна просто йти по життю, спілкуватися, ні на що особливо не надіючись, а саме ця людина у тяжкий для тебе час підставила свої груди під кулю, яка призначалася тобі. І це не завжди буває метафорично. Але, звичайно, найближчими і найвірнішими є старі друзі…

– Якому виду транспорту надаєте перевагу під час подорожей, поїздок? У Вас є водій, охорона?

– Подорожувати не люблю, хоча за своє життя довелося побувати у багатьох місцях як України, так і в колишніх республіках Союзу. За кордоном теж бував лише у зв’язку з роботою. Зараз мене важко витягти з дому. Із задоволенням сідаю за кермо свого автомобіля, лише коли їду на малу батьківщину. Тут, на Лебединщині, знаю кожну дорогу, місця для риболовлі, можу й сьогодні назбирати грибів під Будилкою, хоча варвари багато знищили лісів, як і по всій Україні. Звичайно, водія у мене немає, як немає й охорони. Я – проста пересічна людина, а те, що декому не подобаються мої романи, бо в них фактично множу на нуль нашу злочинну владу, то від кілера ще нікого охорона не врятувала.

- Ваше улюблене місце відпочинку в Києві?

– Колись любив відвідувати ботанічний сад, гідропарк, Володимирську гірку, ходити подвір’ям Святої Софії, знаменитими східцями Андріївської церкви, а зараз до цього всього звик, бо проходиш кожного дня біля цих усіх знаменитих місць, не задумуючись, що вони є такими. Хочеться швидше втекти від цієї «святості» на природу, в село.

– Ви є автором трьох книжок, в яких підняті на поверхню глибокі пласти історії України в роки боротьби за її незалежність. Відчуваєте зараз, як автор, творче задоволення? Що надихнуло саме на цю тематику? Чи є в героїв книг реальні прототипи?

– По-перше: ми, українці, не знаємо своєї історії. Або, точніше, те, що ми знаємо, історія не наша. Історична художня література, наукові праці, фільми, підручники й навіть словники та енциклопедії пронизані брехнею, підтасовками, вигадками. Це все робилося протягом сторіч «старшим братом», цьому підігравали наші доморощені «вчені», літератори, партійні пропагандисти. Правда ж замовчувалася, а ті, хто намагався її сказати, знищувалися. Маючи змогу працювати в архівах спецслужб, вивчати таємні й цілком таємні матеріали, мені трішки часу знадобилося, щоб вирішити для себе: багато чого можна й треба розказати людям. Доля давала саме мені такий шанс, адже є багато людей, які знають історію краще за мене, є багато письменників, здібніших і вправніших за мене, а саме мені Бог дав і можливість володіти інформацією, і уміння це все описати. Причому – у художній формі, щоб читалося не лише з цікавістю, а й легко. Я задоволений своєю працею, бо (так кажуть люди) багато чого читачі дізнаються вперше саме з моїх творів, і, найголовніше, просять, ні – вимагають, щоб я продовжив історію про полковника Зорія. Зараз працюю над новою книгою про мого улюбленого персонажа.

Щодо прототипів героїв… Окремий читач бачить у кожному образі якогось сучасного політика, історичну особу тощо. Так виписані герої навмисно: читач відштовхується від власного життєвого досвіду, бачення перспективи, зрештою – від своїх мрій. Я ж використовую метод поєднання людських рис, характерів кількох реальних осіб в один образ. Наприклад: є в романі «Соло бунтівного полковника. Вершина» такий собі керівник секретаріату президента із прізвищем Талимеризіба. Кого тільки не впізнавали читачі у цьому персонажі… І жоден не розбив слово на початкові склади прізвищ усіх колишніх реальних глав секретаріату: Та…Ли…Ме…Ри…Зі…Ба. Або взяти ще одного «героя» - президента України. Він красень, високий, подобається жінкам, вважає себе надією нації, месією, і навіть прізвище й ім’я у нього божественні: Адам Божко. Нікого не нагадує? А ось матюкається, як портовий вантажник, використовуючи улюблені словосполучення «абарзєлі», «падонкі, бл..ь, падонкі» тощо. Нікого не нагадує? Тому ми з читачем отримуємо спільний кейф: я від «видумування», як казав Аркадій Райкін, «рекбусів», а читач від їх розгадування.

– Ви пишете в міській квартирі, чи усамітнюєтесь десь подалі від людей, гамору великого міста? Щось ліричне не проситься на папір?

– Пишу я, в основному, в кабінеті київської квартири. Найкращий для написання період – від пізньої осені до ранньої весни. Влітку майже не пишу – не знаю, що мені більше подобається: писати, співати, чи порсатися в городі-саду? Адже 27 соток вимагають до себе неабиякої уваги…

Перед тим, як написати великі (за обсягом) твори, в світ вийшла збірка новел «Грішний вогонь». Ось там – суцільна лірика. Та й у романах основні теми – далеко не лише історія, політика або детективні завороти. Людські стосунки, вірність і зрада, любовні трикутники й чотирикутники, високі почуття й ниці вчинки – чи ж це не лірика? А якщо Ви маєте на увазі поезію, то, звичайно, як майже всі люди, я пробував писати вірші, але вчасно зрозумів, що то не моє. У моєму репертуарі є кілька пісень з власними музикою й віршами, але гарних творів інших авторів стільки, що я надаю перевагу їм.

– Хтось допомагав Вам редагувати книги, видавати їх? Вони є зараз у продажу у вільному доступі? Хто є першим читачем і критиком?

– Той, хто серйозно займається письменством, знає, що, як би ти добре не знав мову, все рівно допустиш масу помилок. Є таке поняття – замулення ока, коли ти ковзаєш по явних помилках, не помічаючи їх. Для того й існують у видавництвах редактори й коректори, які й виловлюють тих «бліх». У мене є друг, Сергій Шевченко, теж полковник СБУ у відставці, Заслужений журналіст України, письменник, двічі Лауреат літературної премії ім. І.Я.Франка, (до речі – єдиний в Україні двічі Франковий Лауреат), дослідник теми Соловків. Саме йому я віддаю рукописи моїх творів, перш ніж вони потраплять до видавництва, і з нетерпінням чекаю «вердикт». І ось Сергій телефонує й так спокійно говорить: «Ну, що, друже, це варто друкувати. Тільки дивись: там у тебе…». І пішло-поїхало – боротьба за кожне слово, за кожен погляд героїв і рух пальця. Це, я вам скажу, солодка катівня. Але ради цього варто жити…

На жаль, мого першого роману «Соло бунтівного полковника…», тим більше першого видання під назвою «Вершина», вже немає в продажу, хоча видавництво кілька разів додруковувало тираж. Прочитати його можна в Інтернеті: хтось виклав «по-піратськи». Але я не проти – нехай люди читають. А роман «Острів Хо. Поріг болю» можна придбати в книгарнях «Є», або звернутися у видавництво «Ярославів вал» і отримати поштою. Здебільшого всі так і роблять. Недавно з’явився роман і в Сумах, здається, у книгарні «Буквоїд», що на вулиці Козацький вал, 1. Наскільки мені відомо, ще кілька примірників залишилося і в Лебедині в якійсь книгарні.

– Ви авторитарна людина? Чи можете змінювати свої рішення?

– Я людина не авторитарна, хоча за свою точку зору можу боротися до останнього. Раніше, у молодості, це була, мабуть, найголовніша риса мого характеру. З часом, отримавши неабиякий життєвий досвід, стає зрозумілим, що іноді твоє бачення проблеми не завжди є тією правотою, заради якої варто витрачати сили. Існує безліч варіантів не поступатися принципами й одночасно не загострювати проблему. Кожна людина може помилитися, а, визнавши свою неправоту, ти навряд чи втратиш авторитет, якщо він у тебе справжній і визнаний оточуючими.

– Що вмієте й любите робити по дому? Якби довелось щось самому приготувати для раптових гостей? Яка страва для Вас є делікатесом?

– Вдома, в Києві, майже всі «технічно-слюсарні» негаразди намагаюся долати сам. В селі немає такої роботи (а її – море!), щоб я не виконував із задоволенням. На жаль, все частіше відчуваєш, що сили на все не вистачає. Очі б робили, а руки й мотор кажуть: «Стоп, пригальмуй»…

Можу приготувати все, що й дружина, окрім страв із тіста: тут вона неперевершена. До особливих делікатесів ставлюсь байдуже: вживаю все, що дозволяє шлунок. Тобто в світі немає такої страви, яку я б виділив для себе серед інших, хіба тільки, можливо, кекс із родзинками. Ото й усе…

– Лебединці не раз насолоджувалися Вашим професійним співом, як-от під час недавньої зустрічі з громадою в залі медичного училища. Ви десь вчились співати і чи не виступали на професійній сцені, з відомими артистами?

– Як я вже говорив, співаю змалку. Спочатку копіював улюблених співаків, потім вималювався свій стиль. Слухаю, коли співають інші, й роблю висновок, як співати НЕ ТРЕБА, вчуся хорошому. Після закінчення оперної студії, що працювала при центрові культури СБУ, почав співати романси, арії з опер, але основна любов – до ліричної пісні. Брав участь у, так званих, «солянках», тобто у концертах, де співають багато артистів. Доводилося стояти на одній сцені з Софією Ротару, Валентиною Толкуновою, Іриною Отієвою, Аллою Кудлай, Віктором Шпортьком, Олександром Пономарьовим, Євгенією Власовою, Надією Шостак і багатьма іншими. Декого не хочу називати, бо виявилося, що люблять російські гроші більше, ніж Україну. Я є кількаразовим лауреатом конкурсу «Сумські зорі», Всесоюзного конкурсу народної творчості. Як почесний гість співав у 2013 році на конкурсі імені нашого знаменитого земляка Бориса Романовича Гмирі в Лебедині.

– Ви є футбольним вболівальником? За яку команду вболівали під час цьогорічної футбольної баталії в Росії?

– Колись вболівав за київське «Динамо», але після того, як стало відомо про договірні матчі, перестав цікавитися футболом. Тим більше – не дивився матчі останнього чемпіонату і засуджую тих хахлів (українець не міг так вчинити), що поїхали в столицю ворога, коли кожного дня гинуть на фронті наші хлопці. І, взагалі, у нас для одних війна, а для інших – розваги. Увечері в Києві в ресторан не потрапиш – забито. Салюти, феєрверки, тусовки, паради… Жах!

– Дивлячись на Вас, Анатолію Івановичу, розумієш, що роки працюють на Вашу користь. Можливо, поділитесь досвідом оздоровлення організму?

– Як казав один жартівник: «Я молодий серцем, інші частини тіла у мене значно старші». Кожного дня працювати фізично влітку, взимку примушувати себе вийти з-за письмового столу й хоча б кілька разів присісти, не їсти смаженого (взагалі), ні грама цукру (можна трішки меду – не вірте, що він дуже корисний), менше борошна, більше фруктів, горіхів. Ну, і, звичайно, кожного дня невеличкий шматочок свіжого сала. Сирого. Багато сил і жирових відкладень забирають творчі вечори, концерти. Я ще можу один протриматися на сцені пару годин, читати уривки із своїх творів, проспівати пісень п’ятнадцять-двадцять уживу. Фонограм не визнаю і ніколи під «плюс» не співав: що за задоволення стояти на сцені й відкривати рота під «фанеру».

– Яку з реформ України вважаєте най­більш невдалою?

– Ми все робимо дуже повільно, і, взагалі, вважаю майже п’ять років утрачених для України. До речі, як і роки після Помаранчевої революції, коли біля державного керма опинилась випадкова людина, хоч і наш земляк. Нині ж при владі виявилися люди, які настільки далекі від поняття, що і як треба робити для того, щоб рухатися вперед. Вони самі себе загнали в політичний і економічний цугцванг, коли будь-який наступний крок лише погіршує становище.

– Які риси характеру цінуєте в людях і що найбільше не сприймаєте? Який негатив у собі хотіли б побороти?

– Люблю людей слова, не сприймаю популістів і балаболок. Вважаю найбільшим своїм негативом схильність до прощенства. Даю, наприклад, собі слово більше ніколи не спілкуватися з людиною, яка тебе підвела або зрадила, а потім відходжу і знову наступаю на ті ж граблі. Взагалі то, близькі друзі вважають мене людиною компанійською, весельчаком і балагуром, а я люблю самотність і тишу.

– Ви любите анекдоти про тещу?

– Не те слово: анекдоти про тещу – мій улюблений серіал, бо вони незлобливі, частіше за все розповідаються від імені зятя й більше в них прихованої любові до другої «матері», аніж злості чи зневаги. Наприклад: «Третій день іде дощ, у тещі депресія, весь час дивиться у вікно. Якщо завтра дощ не припиниться, прийдеться її впустити до хати…».

– Які свята у Вашій родині найважливіші?

– Усі свята важливі, коли збирається вся родина разом. Але це буває, на жаль, усе рідше. У дітей і онуків своє життя, кожен зайнятий своєю роботою, навчанням… Але на дні народження мій і дружини – ми ще, слава Богу, завжди разом.

– Ви Почесний громадянин Лебедина. До Вас звертаються лебединці з якимись проханнями, побажаннями?

– Своє завдання нині бачу у просвітницькій діяльності. Тому із задоволенням відгукуюсь на запрошення керівництва міста взяти участь у тому чи іншому культурному заході. Вдячний землякам, що мене не забувають. Можливості мої, взагалі-то, нині обмежені, тому дуже переживаю, коли не можу реально допомогти тій чи іншій людині, хоча максимально стараюся це робити.

– Які першочергові зміни, на Вашу думку, потрібні сьогодні місту і його жителям?

– Лебединці прекрасно самі знають, які найнагальніші проблеми потребують вирішення. Я ж, приїжджаючи на батьківщину, бачу те, що лежить на поверхні – дороги. Таких поганих доріг немає в усій Україні. Наскільки мені відомо, ситуація потихеньку виправляється. У місті є вдосталь активних ділових людей, щоб зробити його ще кращим. Треба зусилля об’єднати, тоді результат буде вагомішим.

– Яким є Ваш життєвий девіз?

– Не падати раніше пострілу. Вибирати найважчу й, здається, недосяжну мету, майже за межами своїх можливостей: йдучи до неї – досягнеш багато інших цілей. І, як говорив Уїнстон Черчіль, ти ніколи не пройдеш свій шлях до кінця, якщо будеш зупинятися, щоб кинути каменюку в кожного собаку, що тявкає на тебе…

– Бути сьогодні успішним – це…

– Вважаю успішними тих, хто може сказати собі: «Я вільна людина, залежу лише від Господа, маю що їсти і ділюся хлібом і водою з голодними і спраглими». Мені, наприклад, байдуже, на якому авто приїде чи примчить на своїх двох до мене мій друг, коли я буду в біді. В усякому випадку при слові «успішний» я в останню чергу подумаю про матеріальні блага.

– Пригадайте себе в 16 років. Про що мріялось і що не збулось?

– Більшість моїх ровесників у ті часи мріяли стати космонавтами або моряками. У мене не було якоїсь конкретної мрії: я просто крок за кроком «робив себе». Аналізуючи свій життєвий шлях, все більше пристаю до висновку, що йшов по дорозі, вибраній не мною. У моїх романах є важливий герой – Янгол-охоронець полковника Зорія. Він рятує його у складних ситуаціях, наставляє «на путь істинну»… Мабуть, цей образ я списав із свого Янгола. Думаю, мені вдалося зробити значно більше, ніж я міг мріяти в 16 років. І хоч я реально оцінюю порядок цифр прожитих років і віртуальну можливість їх продовження, є речі, які хотілося б ще встигнути зробити. Наприклад, отримати Нобелівську премію у галузі літератури й заспівати дуетом з Ларою Фабіан (жартую!).

– Що б Ви побажали у цей нелегкий для всіх нас час лебединцям, читачам тижневика?

– Не піддаватися песимістичним настроям, не вірити, що «все пропало»: все тільки починається. Подивіться навколо: роботи – непочатий край. Не знаю жодної людини, яка б хотіла працювати й не знайшла, до чого б прикласти руки. Не продавайтесь – і вас не куплять. Не вірте популістам і обіцяльникам – вони брешуть. Думайте й радьтесь з досвідченими людьми, перш ніж кинути бюлетень в урну. Перед кожними виборами у мене червоний телефон: за кого голосувати? Я раджу, але люди роблять по-своєму, тому ми зараз у такій… Не довіряйте лише серцю й відчуттям. Довіряйте знанням. Читайте романи Анатолія Сахна – і буде вам щастя (знову жартую!). Як там у «Гімні Лебедина»: «Молюсь я, щоб Янгол зберіг від напасті, Щоб сім’ї твої жили в радості, в щасті!». І я молюсь…

– Кому б, можливо, хотіли передати вітання?

– Передаю вітання всім землякам, а особливо – гордості Лебедина, моєму побратимові, письменникові, Почесному громадянину Лебедина Борисові Івановичу Ткаченку. Це – сильна особистість. Бережіть його.

Бліц-запитання

1.Ваш улюблений співак, кіноактор, гуморист?

– Співаки – великий азербайджанець Муслім Магомаєв і британець Том Джонс. Ну, і, звичайно, наш земляк Борис Гмиря. Із сучасних – український гурт «Без обмежень». Актриса Ада Роговцева і сатирик-одесит Михайло Жванецький.

2. Яка пора року для Вас комфортна?

– Рання осінь.

3. Хто купує Вам одяг, взуття?

– Усе купуємо разом з дружиною.

4. Ви любите ходити в гості, чи краще приймати їх у себе?

– Однаково…

5. Куди б Ви витратили мільйон гривень?

– Як в анекдоті: віддав би борги. А решта? Решта почекають...

6. Ви виконали свій чоловічий обов’язок: дім, син, дерево?

– З домом і сином виконав, з деревами – перевиконав.

7. Так за кого, все-таки, будете голосувати на президентських виборах?

– У всякому випадку, ні за жодного, хто зараз у владі.

– Щиро дякуємо Вам, Анатолію Івано­вичу, що знайшли час для такого від­вертого спілкування. Залишайтеся при здо­ров’ї, творчих успіхах і, як завжди, в доб­рому гуморі.

Спілкувалася Олена ЛУБЕНСЬКА.

 


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.