пн.11192018

Земне і небесне Юлії Добросельської

Земне і небесне Юлії ДобросельськоїЮлія Миколаївна Бразоль-Леонтьєва (у дівоцтві Добросельська - відома скульпторка, живописець, графік – народилася 1856-го року в селі Гудимівка Лебединського повіту Харківської губернії, або в Лебедині. Померла, швидше за все, 1919-го року в Лебедині. Місце народження, як і кончини Юлії не мають документального підтвердження. Збереглися лише перекази гудимівців про те, що в їхньому селі народилася «пані художниця» та портрет Юлії Бразоль, написаний у Гудимівці 1881 року польським художником В. Слєндзінським. Як зазначає сумський художник і мистецтвознавець Побожій С. І. у праці «Юлія Бразоль. Живописець, скульптор і колекціонер», «біографічні відомості про неї скупі, а інколи й суперечливі. Проте в цілому простежуються віхи життєвого і творчого шляху». Як і більшість дітей дворян Лебединського повіту, панночка Юлія Добросельська, що з відомого роду, спочатку навчалася в Сумській Олександрівській гімназії. У Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руднєва є «Портрет Марії Гнатівни Добросельської» (1880), її матері, уродженої Заславської. Його автором також є Вікентій Слєндзінський (1837-1909), який працював над ним у Михайлівці. За участь у польському повстанні 1863 року художник був засуджений судом Російської імперії до заслання. Через чотири роки царська влада дозволила засудженому перебувати в Харкові та Харківській губернії, де він і заробляв на життя писанням портретів. Добросельські проживали в Лебедині і мали земельні володіння на східній околиці міста з поселенням Добросельське. У другій половині 19 ст. це вже – хутір Олексієнків, а нині – село Олексенкове (народна назва – Морози). Проте Добросельські володіли землями і біля Гудимівки, і біля Михайлівки. На хуторі Марусиному, що поблизу Михайлівки, який дістався Юлії в спадок після смерті батька, й доживала віку її мати Марія Гнатівна.

 

Певно, щире захоплення художньо-мистецькою творчістю у Юлії значно посилилося під час подальшого навчання в Харківському інституті шляхетних дівчат на уроках мистецтва навчителя і художника Євдокима Гнатовича Волошинова (1823–1913), який у 1859-84 рр. викладав там малювання. Очевидно, саме під впливом цього педагога в неї зароджується любов до натюрморту. Згодом вона здобувала приватну науку живопису в майстерні І. К. Айвазовського у Феодосії. Очевидно, що в цього художника вона прагнула навчитися техніки мариністики. Мистецтво скульптури Юлія Миколаївна осягала в петербурзьких професорів М. М. Антокольського та В. А. Беклемішева, німецького митця Цурштрассена та італійського майстра Монтеверде. Стажувалася в Німеччині та Італії.

У 1881 році Юлія Миколаївна повінчалась із нащадком дворянського роду Львом Бразолем. Подружжя певний час проживало у спадковому маєтку Бразолів, що знаходився в селі Журавному Охтирського повіту Харківської губернії. Від 1880-х Лев Євгенович – в цьому ж повіті почесний мировий суддя. У 1882 році у подружжя народився син – Євген Бразоль, який стане відомим юристом. У 1885 році з’явиться син Борис Бразоль, майбутній відомий історик та затятий монархіст. Лев Бразоль 1884-го отримає звання доктора медицини, а наступного року – призначення на посаду головного лікаря Санкт-Петербурзької гомеопатичної лікарні, і ввійде в історію як основоположник російської гомеопатії. Після цього призначення сім’я Бразолів проживатиме в Санкт-Петербурзі. У північній столиці Російської імперії Юлія Бразоль з головою поринула в її бурхливе творче життя.

Від 1895 року вона експонувала свої роботи на виставках Першого Дамського гуртка, а від 1897 року – на виставках Санкт-Петербурзького товариства художників. У 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі отримала почесний відгук за бронзовий канделябр і за скульптуру «Будяк», а в Реймсі (1903) - золоту медаль за барельєф «Дві голівки». У 1910 році в Петербурзі на персональній виставці експонувала картини, скульптуру та етнографічну колекцію, експонати якої були зібрані нею в Росії, Японії, Китаї, Алжирі, Маньчжурії, Сінгапурі. Були представлені більше двохсот картин і тридцять скульптур, у тім числі: «Демон і Тамара», «Бюст адмірала Макарова», «Проект пам’ятника Айвазовському». На багатьох її картинах – зображене море і південна природа.

Орієнтовно в 1906-1908 роках, коли її сини вже були цілком самодостатніми людьми, вогонь родинного багаття Бразолів погаснув. Мабуть, важко було статечному пану лікарю Льву Бразолю витримувати стиль неспокійного творчого життя своєї невгамовної пані Юлії. Вона розлучається з чоловіком і незабаром вдруге виходить заміж за Олександра Олександровича Леонтьєва – російського дворянина, військово-морського офіцера (капітана 1-го ранґу), громадського діяча, благодійника. Відомо кілька родів Леонтьєвих: дворянського, купецького, міщанського та селянського походження. Один із дворянських родів Леонтьєвих оголошував своїм предком мурзу Абатура (Батура), який виїхав у 1408 р. із Великої Орди у Рязань за князя Федора Олеговича (1402–1427) і прийняв християнство з ім’ям Мефодій. Інші дворянські роди Леонтьєвих мають значно давніше походження. Проте, до якого саме роду дворян належав Олександр Леонтьєв, достеменно невідомо. Він закінчив Морський кадетський корпус. Напередодні і в роки першої Світової війни – почесний мировий суддя Лебединського повіту. Мешкав у Рябушках. Мав у Лебединському повіті 53 десятини землі, а його дружина Ю. М. Бразоль-Леонтьєва – 853 десятини (станом на 1912 р.). У 1913–1917 рр. - гласний Лебединського повітового земства, завідувач військо-кінної дільниці Чупахівської волості Лебединського повіту, член опікунської ради Лебединського ремісничого училища. Як відомо, після утворення 1780 року за указом імператриці Катерини II Лебединського повіту Харківської губернії аж до радянської адмінреформи 1923 року, Чупахівка перебувала у його складі, а потім «ввійшла» до Охтирського району.

Після другого заміжжя пані Юлія з чоловіком проживала в невеликому його маєтку, що знаходився в Рябушках Лебединського повіту, та в Лебедині (будинок по вул. Петропавлівській, 6; нині це старий, але дуже ошатний будинок на розі). Аналіз тогочасних її робіт дозволяє зробити висновок, що художниця, напевно, продовжувала мандрівки світом, і, мабуть, разом зі своїм коханим морським капітаном.

До речі, її перший чоловік теж створить нову сім’ю. Проте в 1917-му його нова дружина, перебуваючи в Києві, тяжко захворіє і помре. Після революції він разом із синами емігрує до Парижа. Тепер стосовно долі Юлії Бразоль-Леонтьєвої.

Зрозуміло, що частину своїх картин Юлія Бразоль-Леонтьєва продавала, аби мати прибавку коштів на прожиття. І не лише на прожиття. Вона сама була затятим колекціонером картин. Її колекція налічувала не одну сотню оригінальних полотен різних художників світу. Можна лише здогадуватися, яка велика кількість її робіт та робіт художників з колекції, що вона мала, експонувалася на першій персональній художній виставці в історії міста Лебедина у серпні 1918 року, яка припала на час правління в Україні гетьмана Скоропадського. Цей захід відбувся в приміщенні чоловічої гімназії (нині старий корпус педагогічного училища). Про нього в газеті «Земские известия» (№35-36) від 22-24 серпня 1918 року краєзнавець Микола Грищенко у просторій статті зазначав: «На выставке госпожи Бразоль - Леонтьевой господствует пейзаж».

22 січня 1919-го червоне військо та червоні партизанські загони витіснили петлюрівців із Лебедина, які після падіння влади Скоропадського встановили свою владу також у нашому місті і в повіті. У лютому в Лебедині була створена сумнозвісна ЧК на чолі з Дмитром Бур’яном. Вона знаходилася в будівлях нинішніх міськрайонного РАЦСу та управління житлово-комунального господарства, що на площі Волі. Навесні 1919 року, враховуючи те, що Добровольча армія могла захопити Харків та всю губернію, а це влітку і сталося, чекісти почали червоний терор. Людей масово заарештовували й знищували не за якісь злочини, а тільки за те, що вони могли бути потенційними ворогами радянської влади. У березні 1919-го чекісти конфіскували колекції живопису з панських маєтків повіту, а також колекцію картин лебединської художниці Юлії Бразоль-Леонтьєвої, і передали їх до щойно створеного (20 листопада 1918 року) Лебединського художньо-історичного музею ім. Тараса Шевченка. Завідувати музеєм призначили Б. К. Руднєва, який прибув до Лебедина з Харкова роком раніше. Він також міг брати участь у тих конфіскаціях. Мабуть, під час них якомусь представнику пролетарів «вінчальний» портрет панночки Юлії Бразоль (про який ми розповідали на початку) не сподобався, і той пошматував його штиком. Згодом картину довго реставрували, але при пильному погляді сліди того варварства все ж таки помітні. Як зазначають дослідники, Юлія Бразоль-Леонтьєва «загинула в ЧК» у 1919 році, але документально це не зафіксовано. Проте, які можуть бути документальні фіксації, якщо заручників чекісти розстрілювали поспіхом без суду і слідства? Та й поважна пані Юлія Бразоль-Леонтьєва і її чоловік чудово «вписувалися» в категорію ворогів «соввласті». Лебедин у 1919-му, як і при цареві Петрові у 1708-му, знову став катівнею. Та про це жодної картини, на жаль, не написано.

Дім у Лебедині, який колись належав подружжю Леонтьєвих

Утім, можлива ще й інша версія перебігу її долі. Гадаю, що Леонтьєви не були такими вже й наївними, аби вважати, що Лебедин є надто тихим і надто провінційним містечком, у якому можна спокійно пересидіти землетрус, утворений при виверженні магми нової влади. Припустимо, їм перед червоним терором вдалося з Лебедина виїхати і згодом емігрувати. Проте, якихось згадок про їхнє життя в еміграції не існує.

Що ж сталося з полотнами Юлії Бразоль-Леонтьєвої, художниці безсумнівно талановитої? Під час німецької окупації у 1941-43-х роках зібрання музею викликало щире захоплення німців. Тодішній директор музею Борис Руднєв на вимогу окупаційної влади, аби він передав найкращі картини для прикрашення німецького казино, що містилося в приміщенні все того ж нинішнього міськрайонного РАЦСу (воно сусідить із музеєм), віддав їм деякі полотна Юлії Бразоль-Леонтьєвої, як менш вартісні. До речі, акти, датовані 1 березня 1942 року, про передачу цих картин зберігаються в тому ж музеї, який вкотре змінив свою назву і нині йменується Лебединським міським художнім музеєм ім. Б. К. Руднєва. Саме деякі з цих робіт і вважаються втраченими. Зрозуміло, що цю втрату «списали» на німців, хоча окремі поінформовані краєзнавці зазначають, що їх після відступу частин вермахту з міста украли містяни. Вважається втраченою і попільниця її роботи, на яку накинув око німецький генерал. Та згодом плоди мистецтва Юлії Бразоль-Леонтьєвої взагалі могли бути знищеними. У повоєнні часи «ждановщини» (майже до 1953-го), коли свідомо ліквідовували твори «буржуазного» мистецтва, її картини теж очікувала сумна доля. У музеї зберігається відгук тодішнього керівництва Лебединського художнього музею про творчість художниці: «28 работ живописи, 4 графики и 1 п-и (авт., прикладного искусства) художницы Юлии Бразоль. Это не что иное, как плоды увлечения живописью скучающей барыньки, которая разъезжала по белому свету и мазала себе на память этюдики и картинки». На щастя для цієї колекції, невдовзі помер Сталін – і владцям уже стало не до того: починалася боротьба за радянський престол. Так ця колекція і вціліла. Проте майже 250 чудових полотен переважно європейських художників, як « ідейно шкідливих» і непотрібних, з ініціативи тодішніх надто ідейних лебединських музейників вивезли до Сумського художнього музею. Нині в Лебединському міському художньому музеї ім. Б. К. Руднєва знаходиться 36 робіт художниці, зокрема: «Сінгапур», «Південна ніч у Малій Азії», «Пальмовий гай», «Італія», Етюд», «В Алжирі», «Білі лілії», «Руїни», «Гриби», «Осінній лист клена» та інші. Особисто мене дуже вразив «Лист клена» (1910). І що там ніби зображено такого? Проте, як на мою думку, картина так просто і так щиросердно передає швидкоплинність нашого життя, що від цього аж ціпенієш. Потім довго-довго не можеш цей кленовий листок забути. Має музей і три скульптури Юлії Бразоль-Леонтьєвої, серед яких фігура «Аврора» (її фото подане в тексті). На думку окремих мистецтвознавців, у кращих її роботах помітні уроки майстерності, отримані у Волошинова та Айвазовського, що вона, як скульптор, є значно оригінальнішою, аніж художниця. І навіть у пізніших довідниках з історії мистецтвознавства вона згадується як талановитий скульптор. Правда, окремі представники малярського цеху мали колись та й мають тепер про її творчість зневажливу думку. Такий жереб обдарованого художника і його творінь – із білими та чорними заздрощами до нього, навіть тоді, коли вже він перебуває у засвітах...

Василь Пазинич,

краєзнавець.

.

 


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91