пн.09232019

Зі сльозами на очах

Зі сльозами на очах«Та звідкіля мій милий прийде?

Та звідкіля він, червоний, прийде?»

З народної пісні

«Війна все спише…»

Солдатська приповідка

 

Як битий тік – снопами, так і нами –

Хоч сонцем із Пекіна світ проглянь! –

Вся нами, вся чубатими синами

Перемолочена лежить земля.

В. Затуливітер

Милий намагався прийти з Московського Бобрика на початку вересня 1943-го в складі 48-го полку 38-ї стрілецької дивізії, але це йому не вдалося. Та про це трохи згодом. Коли ж у середині серпня відступаючі німці гнали через Кам’яне (з Охтирки через Чупахівку і Будилку) колону радянських військовополонених, то майже половині з них вдалося в селі втекти і сховатися в Злодійському лісі, в ярках та нескошених хлібах. Це сталося ось як. Сердобольні сільські жінки «викупили» у конвою деяких полонених за сало, яйця, молоко та сулію самогону. Конвоїри перепилися, послабили пильність – ось чимало полоняників і втекло. Коли німців із села вибили, полоняників, які врятувалися, одразу «підібрали» польові воєнкомати і кинули в бій.

Щойно визволених і мобілізованих, навіть п’ятнадцятилітніх, не обмундированих і неозброєних «полотняносорочечників», або «чорну» піхоту з Московського Бобрика, з палицями в руках, замість гвинтівок, та шматками цегли, замість гранат, кинули в бій спочатку під сусідню Шадурку та під Полтавський Бобрик. А потім уцілілих направили до штрафної роти та наказали без артпідготовки наступати через замінований луг на Плішивець та Кам’яне, які розташовані на високому березі Псла.

Андрущенко Григорій Іванович (1926-2006) під час звільнення села допо­міг нашим солдатам пе­ре­правитися через Псел в районі Городища і вста­новити телефонний зв’я­зок через річку. Ветеран війни. Після закінчення війни – механізатор. За трудові досягнення наго­роджений орденами Тру­до­вого Червоного Пра­пора (1971) та орденом Леніна (1973).

Більшість із них недалеко від рідного села від кинджального вог­ню кулеметів, розривів снарядів та протипіхотних мін і загинула. Наступ на Кам’яне і Плі­шивець захлинувся, хоча весь луг був залитий кров’ю, зокрема й боб­рицькою. Напослідок солдати у деяких бобричан ще й розібрали хліви, очевидно, для побудови блін­дажів.

 

Але радянським військам вда­лося прорватися на псільське лебе­динське правобережжя в районі Михайлівки. Звідси, по правому березі Псла, і продовжилося звіль­нення Лебединщини, а потім і Гадяч­чини. Німці в Кам’яному міцно укрі­пилися: майже скрізь стояли при­ховані вогневі точки. Ще 21 серпня вони вигнали із села все населення в поле та в яри в район розта­шування своїх артбатарей, які стоя­ли в Козацькому, Сторожівні, Розко­лупиному, щоб прикриватися селя­нами від нальотів радянської авіації. Потім, під час відступу, окупанти ще й мобілізували багатьох чоловіків в обоз і погнали аж до Дніпра. Дехто з них зумів утекти, дехто повернувся додому через кілька місяців, час­тина тих, мобілізованих німцями, додому так і не повернулася, очевидно, потрапивши вже під мобілізацію своїх, або були вбиті… Спочатку в село намагалися пробитися розвідники, які рухалися з Бобрового по схилу гори, але під час сутички з німцями загинули. За свідченнями жителя села Гляненка Юхима Петровича, який цих бійців похоронив, лише в одного з них були документи на ім’я Ноздріна Юхима Петровича, уродженця села Дєдово Оренбурзької області. Інша ж розвідгрупа з 569 стрілецького полку 161 стрілецької дивізії підійшла по лівобережжі до Городища і теж вступила в бій з німцями. Ось як про це писав Почесний громадянин Лебедина Герой Ра­дянського Союзу Василь Миколайович Фе­дотов. «Солдати роти (ст. лейтенанта Г.Коваленка з ба­та­льйону капітана В. Цимбалюка) на сві­танку повинні були непомітно підійти до Псла, безшумно пе­ре­правитися, вийти у фланг ворожих сил біля села Кам’яне і раптово атакувати їх.

Пам’ятний знак на місці загибелі двох радянських воїнів-розвідників біля саду, які загинули в Кам’яному в кінці серпня 1943-го. Фото 1957 року. Проект пам’ятного знака, вчителя історії Чумаченка О.О.

Місцеві жителі вка­зали нам брід і ви­ділили хлопчика-про­відника, який вночі мав вивести роту до місця переправи. Бо­йове завдання було успішно вирішене зав­­дяки допомозі міс­цевих жителів і хлоп­чика-провідника, чиє ім’я, на жаль, не збе­реглося в моїй па­м’я­ті» («Хто був провід­ником?», «Будівник комунізму» від 7 трав­ня 1973 року). Рано-вранці радянські бійці несподівано ата­ку­вали німців, виявили вогневі точки, захопи­ли полонених і без втрат повернулися до свого розташування. До речі, відомому кам’янчанину Петру Борисенку вдалося встановити ім’я того хлопчика-провідника. «Ним був Матвій Пилипович Гляненко. Та не вдалося Матвієві похизуватися своїм героїчним вчинком перед товари­шами. З однокласником Карташовим вирішив, було, «розстріляти» знай­дену ворожу міну, і обидва загинули від неї. Але назавжди збереглося його ім’я в нашій пам’яті». («Ім’я про­відника відоме», «Будівник кому­нізму» від 5 листопада 1985 року).

Басов Олексій Дани­лович(1915-2001) на­родився в с. Старо-Гор­но Звірського району Но­во­сибірської області. Закінчив чотири класи. У 1935 році навчався на курсах голів колгоспу. У 1939-му закінчив пі­хотне училище черво­них командирів у званні лейтенанта. З перших днів війни – на Північно-Західному фронті. В 1943-му він отри­мав тяжке поранення. У 1945-му демобілі­зу­вався і був направлений на відбудову сільського господарства. З 1 бе­резня 1946-го по чер­вень 1976-го працює головою Кам’янської сіль­ради. У 1976 році вийшов на пенсію і пе­реїхав на постійне місце проживання в Тю­менську область. По­мер у 2001 році

А через деякий час по селу вда­рили «Катюші». Потім з лівого берега через Псел в районі Червоного То­поля (тепер Красното­поля) через греблю, на якій стояли водяні мли­ни, переправилися ра­дянські танки і почали рухатися на Пушкарню через Некипілий, дав­лячи всі вогневі точки німців. Одну «трид­цять­­чет­вірку» німці під­били, і вона затонула. Як згадують одно­сель­ці, її ще в 1950-х роках, купаючись у Пслі, ба­чила дітвора. Очевид­но, вона і досі зна­хо­диться на дні річ­ки, засмоктана мулом. За даними одних крає­знавців повністю виби­ли окупантів із села 7 вересня, за даними краєзнавців інших – аж 20-21 вересня. Мож­ливо, село декілька разів переходило із «рук в руки», тому й виходить такий «різно­бій». І дійсно, старо­жили це підтвердили. Під час боїв за село загинули і мирні жи­телі, зокрема Черни­шов Василь Григо­ро­вич, Безсмертний Сергій Наумович, Ла­по­ног Устинія Савелів­на та інші. Так і за­кінчилася окупація.


Повернувшись додому, багато се­лян своїх домівок не знайшли: вони під час обстрілу згоріли. А хутір Неки­пілий спалили відступаючі німці, влаштувавши таким чином димову завісу. Одразу ж почали свою роботу польові воєнкомати. Повторилося те, що відбувалося майже в кожному селі і містечку України. Усіх чоловіків при­зивного віку, навіть багато мо­лодших, мобілі­зовували і одразу кидали в бій. Їх навіть не обмун­диро­вували та не озброю­вали, а наказували взяти зброю у ворога в бою. Цій «чорній» піхоті, що була в домашніх піджаках, прихо­дилося іще гірше, аніж штрафним ротам. Багато наших земляків по­лягло тоді, особ­ливо біля Гадяча. За нього роз­гор­нулися тяжкі бої. На цей раз німців закидали не шапками, а вкраїнською «чорною» піхотою. Ось так і пройшло звільнення Кам’яного від оку­пації. Але про ці чорні трагічні сторінки історії аж до 1990-х ра­дянська влада воліла мовчати, роз­раховуючи, що згодом воно все забу­деться і ніхто про це й не згадає, малюючи війну героїч­ною і за­хоп­ливою. Правда, у 1980-х пись­мен­никові Дмитрові Міщенкові вдалося опублікувати повість «Батальйон не обмундированих». Зі зрозумілих при­чин, описані в повісті події були означені, як цілком нетипові. Після німецької окупації настав іще більший гніт – страх очікування покари, адже над кожним українцем, що перебував на окупованій території, був занесений меч розплати за «измену Родине». Ось тому так покірно йшли «чорні» піхотинці на смерть, адже вони однак були для сталінської влади «зрадниками» і знали, як за це карають. Смерть їм здавалася легшою, аніж покара за «зрадництво», і якось оберігала від неї їхні сім’ї. Як писав Василь Сюсюрченко, уродженець Мос­ковського Бобрика, який у дев’ятнадцять літ став інвалідом, мав вісім поранень(!):

…Ми всі в війну «прєдатєлямі» стали,

Кістками в горлі – сталінським катам…

В домашній одіжі тоді у бій нас гнали,

Й енкадебешники стріляли в спину нам…

Для боротьби із «залишками» ні­мець­кого порядку та для «відлову» колишніх полі­цаїв, яким не вдалося втекти з нім­цями, одразу створили винищувальний загін міліції на чолі з Усатенком Воло­димиром Івановичем, сином ново­приз­наченого голови сільської ради Усатенка Івана Тимофійовича (по-вуличному – Іванько). Його іще в 1939-му обирали де­путатом сільради. Пізніше Володимира Уса­тенка також призначили і секретарем ком­сомольської організації колгоспу ім. Молотова. Проте згодом по всіх селах, як правило, почали призначати головами сільрад не місцевих колишніх фронтовиків. Це було зроблено, очевидно, ще й за вказівкою НКДБ, для того, щоб без ніяких сумнівів і лояльності «до­фільтровувати» тих кам’янчан, які по­верталися додому з полону, з тилу, з війни і на біографії яких залишилися хоч найменші темні пля­мочки, які іще не «відфільтрували». З 1944 року головою сільради призначили лейтенанта Коно­валова, якого щойно виписали з госпіталю, проте на цій посаді у нього справи не пішли. Тому з 1945 року на цій посаді перебував Дрига Іван Пав­лович, урод­женець Пристайлового, а з 1 березня 1946-го по червень 1976-го – Басов Олексій Данилович, демобілізований ст. лейте­нант, уродженець Сибіру.

Пам’ять про похованих у братських могилах радянських воїнів було увічнено одразу після війни. На їх місці встановили пам’ятні знаки. Проте коли місцеве господарство трохи піднялося на ноги, на всій території сільської ради були збудовані капітальні пам’ятники-меморіали. Декілька слів про них. Пам’ятник воїнам, які загинули при визволенні Кам’яного, спорудили у 1957 році на кошти і силами колгоспників. У братській могилі біля нього поховано 12 червоноармійців, проте вдалося встановити особи лише п’ятьох. У 1965 році за рішенням сільської громади біля пам’ятника також встановили меморіальні дошки, на яких занесено прізвища та імена 207 земляків, які загинули та пропали безвісті у роки Великої Вітчизняної війни. Нині списки – доповнені: в них значиться вже 248 прізвищ. У селі Боброве поховано 13 воїнів Червоної Армії, які звільняли це село, але відомі імена лише двох із них. В Зеленому Гаю поховані 136 воїнів Червоної Армії, але відомі прізвища лише 19-ти. Пам’ятник на честь загиблих збудовано в 1960 році на кошти сільської ради, а в 1971 році на кошти колгоспу «Дружба» був збудований пам’ятник загиблим воїнам – «Мати в скорботі». Таку кількість невідомих солдатів можна пояснити ще й тим, що щойно мобілізованих з навколишніх сіл іноді не встигали навіть переписати, не кажучи вже про обмундирування та хоч якесь озброєння. Подібна практика, на жаль, по відношенню до мобі­лізованих українців, які перебували в окупації, зас­тосовувалася під час звільнення України повсюдно. Таким чином командири, не облікувавши щойно мобілізованих, іще й приховували втрати, а сім’ї загиблих не мали ніяких пільг від держави, як сім’ї загиблих на фронті. Війна теж мала свою жорстоку бухгалтерію. Почесний громадянин Лебедина, житель Москви, Герой Радянського Союзу Василь Федотов у замітці «Вони звільняли рідний край» писав: «Хоробро та мужньо боролися за Кам’яне І. Супрун, Ф. Одинець, І. Дахно, В. Ральцев та ряд інших воїнів, призваних в армію з Сумщини. Не поступався їм хоробрістю і комсомолець Є. Іваненко з села Будилка, який до війни працював учителем, санітар С. Хмельник із села Боровенька.

Росли, як є: хто в школі,

хто на волі,

Один цілований, а другий – ні.

Війна усіх зрівняла й уріднила:

Були ровесники, тепер – брати.

 

А рядовий Іван Кузьмич Гриценко із села Будилка за проявлені відвагу і мужність при форсуванні Дніпра був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Були в нашому полку (569 СП 161 СД) і мешканці Лебедина, зокрема лейтенант М. Гусаченко з вулиці Новопостроєної, М. Придатченко, який до війни працював в автозагоні. Медаллю «За відвагу» був нагороджений телефоніст К. Заєць з вулиці Шкарупівка («Будівник комунізму» від 6 квітня 1985 року). А скільки наших щойно мобілізованих земляків стали навіки невідомими солдатами… Тодішня влада одразу ж хвилини пам’яті – хвилини мовчання про загиблих, перетворила в десятиліття замовчування багатьох правдивих сторінок історії сіл і міст УРСР.

У 7-му розділі нарисів про Кам’яне ми використали уривок з вірша Маяковського «Борг Україні», в перекладі поета Леоніда Первомайського. Цікаво, що військкор, майор Леонід Первомайський у серпні 1943-го перебував у Лебедині в будинку Горошко Марії Махтеївни, яка проживала на вулиці Третя Деревенька. «Дорогий Андрій Васильович! Ви пам’ятаєте серпень 43-го року, дорогу на Лебедин? …Маленьке місто в гущавині яблуневих садів, де ми зупинилися на вул. Третя Деревенька», - запитував Л.Первомайський у листі до письменника Андрія Васильовича Головка. Багато старожилів довго пам’ятали веселого майора, що в перший вечір на питання Марії Махтеївни «Що вам приготувати на вечерю?», скромно попросив: «Якщо можна, спечіть картопельку в мундирах».(В.Г. Дудченко, «Ішла війна народна», випуск п’ятий, «Білий лебідь», 1994).

Українцям, як бачимо, трагічні події війни неможливо змалювати лише героїчними і пафосними кольорами. З початку незалежності в західних областях України місцеві депутати намагаються обмежити заходи по святкуванню 9 Травня, використання «чужої» символіки, урочисту ходу до могил полеглих воїнів, вшанування тих ветеранів, хто дожив до цього дня. Групи молодиків, під’юджувані войовничими «патріотами», вчиняють хуліганські дії стосовно ветеранів і тих, хто святкує 9 Травня. Ті, хто запінюючись, волають про свою любов до Неньки, якби мали насправді мізки, то давно б спромоглися визнати це свято. Визнати його, мабуть, перешкоджає акцент на ролі і заслугах воїнів УПА. Та не можна в таких справах вирішувати одне за рахунок другого. Адже одним із фактів Другої світової війни є соборність українських земель, які були нарешті зібрані докупи. Перемогу в тій війні підтверджено багатьма міжнародними угодами, які зафіксували непорушність повоєнних кордонів у Європі. Одним із підписантів цих договорів виступала й Українська РСР. Тож, попри все, невизнання заслуг СРСР та Червоної Армії у тій війні не просто несправедливе і нерозумне, а й дуже небезпечне. Раптом комусь із наших сусідів заманеться ці договори переглянути – ось тоді їм і карти козирні в руки… Абсолютно протилежні настрої маємо на сході України. Дякуючи Богу, в нашому регіоні люди більш помірковані і мають більшу опірність пропаганді. Та коли ж ми нарешті повчимося в генералісімуса Франко, який зумів примирити всіх учасників громадянської війни в Іспанії: і «червоних», і франкістів? Мабуть, у цьому не зацікавлена владна верхівка. Простий допотопний принцип: розділяй і владарюй – ефективно діє й нині, причому його втілення не потребує великого розуму і зусиль. А День Перемоги… політики вже давно «експлуатують» для відвертання уваги людей від гострих проблем сьогодення. Боляче від цього і соромно… Але ми – безмежно терплячі і не злопам’ятні. Це ті національні риси, які є, одначе, для нації самогубними.

 

Ця хата - пам’ятник століттю.

Мов рукави дідів – пуста.

А ті діди, в неповнолітті,

Кричали, гнані в бій: «За Ста…!»

Хто встиг – той крикнув і «За Роді…!»

Про те не відали вони:

Що беззаконня стане в моді;

Окупаційні бур’яни,

Затопчуть землю й наші мури,

Сліди і волі, і вола,

І пам’ятник архітектури

Післявоєнного села.

Що буде пам’ять непочата,

Але казатимуть – свята,

І силуватимуть кричати

Їх знов і з засвіту: «За Ста…!»

Василь Пазинич

 

 

Михайло Скрипаль, сільський голова Кам’яного,

Василь Пазинич, кор. тижневика «Будьмо разом»,

     Сергій Венгеровський, історик-консультант.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.