вт.07162019

Найкращий орнамент долі

Найкращий орнамент доліМинулого року в сторінці «Між нами, жінками» ми видрукували ряд матеріалів під рубрикою «Історія знайомства». Цьогоріч плануємо нову рубрику «Історія кохання». Запрошуємо наших читачів до співпраці. Якщо ви тримаєте у свій пам’яті незвичні історії кохання – власного, друзів, приятелів, знайомих, просимо надсилати розповіді до редакції, або, скориставшись послугами її працівників, розповісти їм, щоб згодом їх прочитали передплатники газети. Отже, чекаємо ваших матеріалів. А сьогодні пропонуємо увазі читачів одну з них.

Ніночка була відмінницею, а такі студенти виділялися серед однокурсників, тим паче вже на останньому курсі.

- Ніно, зайдіть до мене на кафедру, є до Вас доручення, - закінчивши лекцію, попросив дівчину викладач. Вона здивувалася, адже віч-на-віч з ним не була знайома, а він так делікатно, ввічливо, наче давно її знав, звернувся до неї, хоча тільки на четвертому курсі почав викладати в них сучасну українську літературу. Після здивування захвилювалася: «Що за доручення?».

Звісно ж, зайшла. Завідувач кафедри, привітно посміхнувшись, почав розмову: «Ви вже обрали собі тему курсової?». «Так», - мовила несміливо, хоча й була бідовою, і назвала її». «Я раджу Вам іншу тему. Серед студентів я не знайшов того, хто узявся б за неї. Адже це дослідження, що мене цікавлять, а Вам - під силу, Ви ж у нас відмінниця. Як дивитеся на мою пропозицію?».

Тема була складною, та все ж відмовити - значить розписатися у своєму безсиллі. Довелося братися за справу.

Викладач призначав їй консультації. Під час спілкування дивився на Ніну закоханими очима. Ще б пак! Струнка, наче молода берізка, білявка з голубими-голубими очима вражала. Його ставлення до дівчини викликало в неї підозру. Їй було ніяково перед викладачем. У своїй лабораторії він пригощав її чаєм з цукерками, розповідав цікаві історії зі свого студентського життя. На перший план виходило їхнє особисте спілкування, а потім уже говорили про курсову.

Перед державними екзаменами від­бувся захист. Ніна, ретельно провівши дослідження творчості Олеся Гончара, представила й свою роботу. Михайло Петрович, аналізуючи творчі доробки своїх студентів, з особливим захопленням розповідав про дослідження Ніни Багрянцевої.

Промайнула й пора державних ек­за­­менів. Складаючи українську літературу, Ніна ніяковіла від уваги свого викладача, бо в запитаннях відчувалося його поблажливе ставлення до неї. Коли оголосили результати, студенти не могли не висловити своїх емоцій: «Ура! Вперед у самостійне життя!». Одна Ніна журливо дивилася на одногрупників: шкода студентської пори, що промайнула. Непомітно до неї підійшов Михайло Петрович. «Ніночко, - вперше так звернувся до дівчини. - Давайте цю подію відзначимо удвох у кафе». «Не знаю, чи варто, адже сумно на душі», - відповіла. Але викладач переконав її.

Зустрівшись у призначеному місці, молоді люди попрямували до кафе. Михайло Петрович був уважним, привітним до дівчини, розпитував її про дитинство, батьків, місце призначення на роботу. Вона відкрилася йому повністю. Та одне бентежило дівчину: навіщо ця зустріч, адже вона незабаром поїде вчителювати далеко від міста своєї юності. І не буде перспективи їхнім подальшим зустрічам, стосункам. Та й, врешті, Михайло Петрович більше, ніж на десять років старший від неї, вже досяг у житті певних висот, як-не-як, а завідувач кафедри. А що вона? Починаюча вчителька! Невідомо, що чекає її на півдні країни, куди одержала направлення.

Він провів дівчину до гуртожитку і на­сам­кінець зауважив: «Ніночко, дякую за вечір. Вибачте, завтра на випускному не буду, на жаль. Невідкладні справи по захисту кандидатської дисертації. Їду у відрядження. Сподіваюся, що побачимося. До зустрічі», - і поцілував у щічку. Ніна спочатку зашарілася, а згодом розплакалася, адже Михайло Петрович зник у пітьмі літнього вечора. «Тільки душу розтривожив», - подумала.

«А ну розповідай, з ким це ти зустрічалася? Хто він? - посипалися запитання від дівчат по кімнаті. - Хтось знайомий, але не впізнали». «Дівчатонька, це якийсь спалах. Однозначно перша і остання зустріч», - відповіла й відчула ще більший тягар у душі.

Літні дні (а їх було небагато) збігли швидко. Із середини серпня вона вже знайомилася з невідомим їй краєм, з невеликим містечком на березі моря, зі школою, де мала зробити перші самостійні кроки в педагогіку.

Колектив зустрів Ніну тепло, щиро, доб­ро­зичливо. Керівництво доручило клас­не керівництво «п’ятачками». І побігли вчительські будні, сповнені подорожей у літературний світ і мовні правила, різними заходами зі школярами. Ніну Миколаївну учні полюбили за її оригінальні уроки, цікаві розповіді під час виховних годин, захоплюючі сценарії до свят. Словом, молода вчителька відчула себе потрібною тут. А ще дівчину вабили південне тепло, синє-синє море, затишок міста. Все це додавало їй сили й натхнення на працю.

Здавалося б, усе було добре, однак з думки не йшло те перше й останнє побачення з Михайлом Петровичем. Їй дуже хотілося побачитися з ним, однак... «Дасть Бог, пробіжить навчальний рік, поїду до університету. Я ж, як його студентка, маю право побачитися зі своїм викладачем, - роздумувала Ніна. - А там що буде, те й буде».

Одного разу Ніну викликала директорка школи: «Радійте, Ніно Миколаївно, Вам лист з університету, знайшла його в кореспонденції на адресу школи». Тремтячими руками відкрила конверт. А в ньому: «Шановна Ніночко, доброго дня. Не знаю, чи лист знайде свого адресата, тому нічого особливого Вам не буду повідомляти. Скажу одне: в мене все добре. Дуже прошу дати відповідь на мого листа. Вдома я Вас не турбував, незручно перед батьками. Тепер ось розшукую Вас. Відгукніться, будь ласка. Ваш М.П.».

Дівчина була безмежно рада тій вісточці й відразу сіла за написання листа-відповіді. Відтоді листи човником снували з півдня на північ України і навпаки.

І раптом зв’язок обірвався: Ніна перестала одержувати звістки від Михайла Петровича.

А через певний час надійшов лист з невідомим почерком: «Пані Ніно, я сестра Михайла Петровича - Надія. Вибачте, він поки що не зможе Вам писати. Трапилася біда: пошкодив праву руку. Допомагав батькові по господарству, і пилка відняла в нього пальці».

Зажурилася Ніна, в своїх листах підтри­мувала Михайла Петровича. Зрідка звісточки від імені брата подавала й Надія.

Травень радував землю буйнопінним цвітом садів, ніжною зеленню, голубизною неба, словом, красою. Певно, в кожної людини в цей час у душі панує піднесення. Але душа Ніни душа тривожилася: листи із Сумщини припинили надходити. Чому?

...Стук у двері Ніниної кімнати в учительському будиночку перервав її роздуми.

- Прошу, заходьте, - гукнула Ніна і зас­пішила до дверей. Відкривши їх, остовпіла: на порозі стояв... Михайло Петрович.

...Сьогодні викладачі літератури Михайло Петрович і Ніна Ми­колаївна, розповідаючи сту­дентам історії кохання літературних героїв, часто повертаються удвох до своєї - романтичної, чистої, світлої, якій уже за тридцять. Виросли і знайшли шлях у житті їхні діти - син і донька, радують онуки. Роки поспішають у даль, а Ніні Миколаївні здається, що зовсім недавно писала ту курсову, котра подарувала їй велич кохання і «вишила» найкращий його орнамент.

Надія НЕСТЕРЕНКО, м.Лебедин.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.