вт.07162019

Митець від Бога

Будні «Добробуту» і його керівникаНиконенко Леонід Максимович (народився 24.01.1929 р., с. Будилка Лебединського району Сумської округи (нині Сумської області) – помер 24.03.2016 р., м. Сімферополь, Крим) – відомий український театральний актор та письменник-драматург. Уже за датами, які свідчать про його перебування в цьому світі, зрозуміло, що пережити йому із раннього дитинства довелося чимало. Це – смертоносний вир 1932-33 років, німецька окупація, голод 1947-го, Чорнобильська катастрофа, розпад СРСР та утворення незалежної України, анексія Криму.

 

Дякуючи Галині Семенівні Сухомлин (1936 р.н.)(у дівоцтві Олій­ник), яка нині мешкає в Харкові, маємо її власні рукописні спомини про Леоніда Никоненка, свого двоюрідного брата (їхні матері доводилися рідними сестрами). Матінка Леоніда, а її тітонька, Анюта Дорофіївна (1901–1989) походила з будильської родини Шапарів, у якій було п’ятеро доньок і чотири сини. Вона вважалася однією із перших красунь у селі. Заміж вийшла теж за першого парубка в окрузі, будильчанина Максима Андрійовича Никоненка (1891–1932), який мав чотирьох братів. Він удався статним, завидним на вроду, дуже працьовитим, самородним музикою та співаком. Тож, владаючи чудовим голосом та слухом, співав у церковному хорі. Та й п’ять років військової повинності в Російській імператорській армії відбував як музикант полкового духового оркестру. Його батько з братами спромоглися побудувати для Максима та його молодої дружини хату пообіч центральної сільської дороги (напроти неї через дорогу у 1970-х зведуть кафе «Чайну»). Анюта з Максимом народили двох хлоп’ят: у 1923-му Бориса та шість років потому – Леоніда. На початку 1930-х їхнє сімейство радянська влада «околгоспнила». Тож вони змушені були від зорі до зорі тяжко працювати в місцевому СОЗі, отримуючи за це нову соціалістичну валюту – трудодні. Їх тоді зневажливо називали паличками, бо так ними ті трудні трудодні в колгоспному «гросбусі» позначали. Окрім виконання інших повинностей, кожен «колгоспний» двір мав завдання виростити врожай цукрових буряків на двох гектарах, починаючи від сівби і кінчаючи вивозом цукристих з поля на Чупахівський цукровий завод. Під час тієї роботи пізньої осені Максим застудився, захворів на сухоти, які й звели його 1932-го зі світу. Анюта пережила чоловіка на 47 років. Вона померла 1989-го у сина Бориса в Кременчуці, де той працював учителем математики, і де того року вона в нього зимувала. Він виконав передсмертну волю матері і поховав її в Будилці поруч зі своєю ріднею. Отже, по чому той фунт лиха з остюками та який на смак селянський хліб, Борис із Леонідом знали із самих пелюшок аж занадто ґрунтовно.

Актор і письменник-драматург Леонід Никоненко

Після Другої світової війни в Будилці, як і в інших селах, незважаючи на важкі матеріальні умови, почала налагоджуватися культмасова робота. Переважно силами вчителів вдалося організувати драматичний гурток, який ставив п’єси українських класиків: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Назар Стодоля», «Безталанна», «Не судилось», «Наймичка». Ці твори радянську ідеологію особливо не дратували, адже в них відображалися проблеми побутові і не були присутніми – національні. Іще старшокласником, майбутній актор разом із іншими аматорами сцени почав завзято пробувати свої творчі сили на помості сільського клубу. Як згадував Леонід Никоненко у своїй книзі «Будилка:…», «вистави ці користувалися великим успіхом, хоча з погляду сьогоднішнього митця, вони виглядали убогими і недосконалими. Адже готувалися поспіхом, без належного знання тексту, не вистачало й гриму, реквізиту, костюмів. Усе діставалось з бабусиних скринь та з горищ. Однак ми захоплювались сценою. Так воно, мабуть, й було. Гуртки об’єднували молодь, збагачували духовно. Ми наполегливо працювали, вчились, разом з тим вміли й відпочивати, повеселитись. Дружбу цінували – не було ні сварок, ні ворожнечі. З дівчатами поводились невимушено, по-сільському: коли закохувались – так гаряче, коли розлучались – так назавжди». Саме на тих маленьких аматорських підмостках і зародилася велика справдешня любов нашого земляка до художнього слова та театральної сцени.

Леонід Никоненко, Галина Сухомлин (Олійник) та її мама, Ніна Голуб – двоюрідна сестра Галини (зліва-направо) (195 8 р.)

Із раннього дитинства нам добре відома буденна філософія сільських жителів, учителями якої служили багатовікове існування, рясне на нестатки, та постійна потреба виживання. Тож можемо здогадуватися, як на таємній сімейній нараді 1948-го стосовно майбутньої професії Леоніда, після успішного закінчення ним середньої школи, вирішили: оте його акторство, то все ж таки «баловство» і щось таке вкрай далеке від них, наче зірки в небі. Мовляв, йому варто вступати «вчитися не на артиста», а брати приклад із його рідного брата Бориса, що навчається на фізико-математичному факультеті педінституту в обласному центрі. Тож потрібно вступати до Сумського державного педагогічного інституту «на вчителя математики», адже часи складні, а математика – без політики. Це не українська мова з класикою, що може довести туди, де знаходяться «вороги народу». До того ж, до Сум недалечко – можна якщо не залізницею, то й на попутних, або й кінець кінців пішки добратися. По-друге, вчителі – люди шановані, завжди – «в теплі, в добрі», отримують щомісячну заробітну плату аж від 400 до 600 карбованців, а таких грошей у колгоспі навіть за рік не заробити. А якщо в сім’ї колгоспників є зять-учитель чи невістка-вчителька – так це ж велике щастя! По-тре­тє, вчителі мають пас­порти і можуть при бажанні кудись із села поїхати, а ось колгоспникам, наче панським кріпакам, такі документи не «полагаються». І взагалі – потрібно з цього колгоспного села тіка­ти якнайдалі! Хіба ж він не знає, що тут дієть­ся!? Це лише згідно офіційної статистики у 1946-48 роках на трудодень український колгоспник одержував у середньому близько 1 кг зерна та 1 рубль. Насправді, він отримував на той трудодень не більше 100-150 г хліба та 10-20 копійок, що в порівнянні з тодішніми цінами виглядало гіркою мізерією. Але й ті копійки він на руки не отримував: їх забирали в рахунок податкового боргу. Тобто основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, але умови для їхнього розвитку були вкрай несприятливими. Обов’язковий натуральний сільськогосподарський податок нещадно душив селянство. До нього входили: 100-150 л молока (жир. – 3,8%), м’яса – 40 кг живою вагою, картоплі по 10-12 кг з кожної сотки (з 10 соток), яйця, вовна, шкури, овочі. Усі ці поставки державою оплачувалися, але закупівельні ціни були символічними. Так, у 1945-48 роках закупівельна ціна за літр молока становила 2 копійки. Примірник газети в той час коштував 20 копійок, за склянку насіння на базарі просили 30 рублів, за буханку хліба – 50-70 рублів, хоча держава закуповувала зерно в колгоспах по 7-10 копійок за кілограм! Установили для селян іще й грошовий податок, яким обкладалися не лише присадибна ділянка, а й посіви на ній, фруктові дерева, враховуючи можливість прибутку господарства, але не за державними, а за ринковими цінами! Тому, щоб заплатити податок, колгоспники змушені були продавати до трьох чвертей, або й більше, всього вирощеного на присадибних ділянках. Окрім цих податків, влада ввела ще й Державну позику відбудови та розвитку народного господарства, яку, правда, повинні були сплачувати вже не тільки колгоспники, а й усі робітники та службовці. Вона становила від 100 до 1000 рублів і стала для колгоспників зашморгом. Ось, мовляв, така арифметика! А те, що математика Леонідові не зовсім до душі – це, мовляв, не зовсім страшно. Це – як у житті нелюба жінка: притерпиться, то й пригорнеться. Головне те, що він отримуватиме стипендію!

Сержант Леонід Никоненко (1953 р.)

Якби Леонід якось до математики притерпівся та до неї пригорнувся, міг би все життя провчителювати у рідній йому Будилці, як, приміром, учитель математики та водночас письменник Євген Васильченко. Проте вже на першому курсі, потроху віршуючи, зрозумів, що оті формули, рівняння та інтеграли його душа ніяк не хоче приймати, і полюбити їх йому хоч трішечки несила. І попри вмовляння брата і ридання матінки, він, осоружний йому, фізмат покинув. Тож навесні 1950-го його, як такого, що втратив право на відстрочку від строкової військової служби, призвали до Радянської армії. Потрапив він у Прибайкалля. У кількох газетних статтях, які присвячені нашому землякові, автори зазначають, що саме в той час проби пера майбутнього актора і письменника з’являються в дивізійній та армійській пресі. У ній часто друкувалися його короткі оповідання, замальовки та нариси про армійські будні і товаришів по службі. І це дійсно так.

Та ніхто й не підозрював, що мав Леонід Никоненко ще й «захалявного», тобто потаємного, зошита, до якого занотовував до кращих часів власні вірші. У них він чорнилом свого болю писав про долю України та рідної мови, про кріпацьке життя селян-колгоспників, про тяжку долю його матері. Про це нам розповіла інша його двоюрідна сестра Надія Романівна Самотєєва (1943 р.н.) у дівоцтві Голуб (їхні матері доводилися рідними сестрами), яка 1962-го закінчила Лебединське педучилище і працювала в Сумах вихователькою дитсадка. Нині проживає в Будилці. Вона зізналася, що «якось у хаті його батьків у 1970-х, перебираючи стоси старих журналів, листів та альбомів, випадково знайшла зошит із віршами Леоніда, які написані ним у 1950-60 роках. Прочитала їх – і дуже злякалася! У написаному вчувалося відлуння «Розритої могили» Тараса Шевчен­ка: «Сплюндровано народ мій український, що був одвіку гордим і прямим! Його з козацького – в кріпацько-зінський. І вибір – будь сліпим, а хоч – німим!» А в Україні ж саме буяв лютий «ма­лан­чукізм». (Таку назву от­римав період перебування на посаді головного ідеолога ЦК КПУ Валентина Маланчука (Мілмана) (1972–1979 рр.), для якого були характерні різке зростання політичних репресій, жорсткий ідеологічний тиск на інтелігенцію, нищівні руйнації в українській національній культурі, ідеологічні «чистки» у Спілці письменників України, звуження сфери вживання української мови). Якби отой поетичний доробок випадково потрапив на очі якогось гостя-недоброзичливця, і той доніс «органам», то його автора за такі бунтарські вірші не тільки б вигнали із акторів, а ще й посадили б до в’язниці. Ось я той зошит негайно й спалила в грубці: береженого й Бог береже… Проте братові про свій вчинок розповісти не наважилася. Можливо, він колись, приїжджаючи додому, той зошит і шукав, але ж надто пильно тоді заглядала в душу кожного свідомого українця та окаянна епоха!»

А ще під час трирічної армійської служби Леонід постійно брав участь у пол­ко­­вій солдатській самодіяльності в гар­нізонному клубі. На другому році служ­би сержант Никонен­ко отримав дозвіл ор­га­нізувати драмгурток, яким і керував. Тож піс­ля демобілізації у 1953-му Леонід, маючи направ­лен­ня з військової части­ни, вступив до Хар­ків­сь­кого державного театрального інституту. Школу акторської майстерності наш земляк проходив у класі визначного майстра української сцени Івана Мар’яненка. Студентське життя в ті часи було доволі непростим і не дуже хлібним. Воно вимагало постійних підробітків як за фахом, так і тих, які призначені для чорноробів.

Надія Самотєєва (Голуб).

Початок 1970-х

Після завершення навчання в 1957 році Леоніда Никоненка призначили на посаду актора Кримського українського театру драми і музичної комедії. Його двоюрідні сестри Галина Сухомлин та Надія Самотєєва згадують: «Пам’ятаємо, як тоді тітка Анюта ридала навзрид і промовляла: «У всіх діти, як діти, повивчалися на вчителів та лікарів, агрономів та зоотехніків, інженерів та льотчиків, а мій менший син – душа неприкаяна, осоромив мене! Страмно людям в очі дивитися! Записався в компанію нероб та бродячих клоунів! Та ще й подався до отого анахтемського голодного та безводного Криму!» Так тоді сприймали селяни професію актора та Крим. Але який же український Крим без українського музично-драматичного театру? І він у Сімферополі з’явився. Виконуючи рішення найвищих партійних та радянських органів УРСР, навесні 1955 року з Києва у Сімферополь на постійну роботу направили Київський обласний пересувний драматичний театр, що одержав на кримській землі нову назву – Кримський обласний пересувний театр. У 1956 році заклад перейменували в Кримський обласний український музично-драматичний театр. У цьому театрі Леонід Никоненко і пропрацював більше 35 років та зобразив кілька десятків значних ролей (а взагалі більше ста різнопланових), ставши одним із провідних артистів театрального колективу. Глядачам запам’яталися багато зіграних ним героїв як із класичних, так і сучасних драм, поставлених на театральній сцені. Із Сімферополем наш земляк пов’язав усе своє життя. Перший його шлюб був недовгим. Із першою дружиною в нього, що мав натуру творчу і киплячу, життя не склалося. Як говорять, вони просто не зійшлися характерами та уподобаннями. А ось із другою дружиною, акторкою того ж театру, він прожив довге і щасливе життя. Мав двох доньок та багатьох онуків.

У той час для будь-якого театру, в принципі, труднощів із постійним оновленням свого репертуару не існувало. До того ж письменників-драматургів тоді не бракувало. Інша справа полягала в тому, чи відповідали ідеологічно правильні п’єси (а як же інакше!) на злободенні запити часу і тодішнього суспільства, які б цікавили театральну публіку? З цим таки певні проблеми існували. Тож маючи письменницький хист, добре знаючи закони драматичного жанру і специфіку театру, добре розуміючи, як саме близько можна підходити до «червоної межі», яку означила комуністична ідеологія, він узявся до написання п’єс. І вже його перший дебют у царині драматургії виявився вдалим. Його драма «Голубий слід», створена в 1973 році і тоді ж поставлена в рідному театрі, здобула високу оцінку театральної публіки і була відзначена на республіканському конкурсі як найкращий драматичний твір на виробничу тему. Окрилений таким успіхом, письменник активно почав працювати над новими творами. З-під його руки вийшли п’єси «Чужий» (1980), «Сільські дівчата» (1985), «Полин» (1986), «Крадіжка» (1989), «Гріховодник» (1990), «Розтрачене кохання» (1992), «Чмо» (1996), «Дамський роман» (2003). Частина з них була опублікована в журналі «Райдуга», усі інші отримали дозвіл репертуарної колегії Міністерства культури України на їхню постановку. Творчий доробок Леоніда Никоненка приніс йому визнання і утвердив як професійного драматурга. Його п’єси стали входити до репертуарів українських та зарубіжних театрів, зокрема Росії та Білорусі. За акторську і драматургічну діяльність Леонід Никоненко нагороджувався почесними грамотами Міністерства культури України, тричі визнавався кращим актором театральних сезонів. У 1985-му його прийняли до Спілки письменників України (нині це Національна спілка письменників України). Але бути чесним літописцем своєї епохи в усі часи є справою нелегкою і невдячною, особливо тоді, коли в творчий процес письменника втручаються люди, далекі від літератури і мистецтва. Таке втручання в радянський період відчув на собі й Леонід Никоненко. Ось як він згадує про це: «Коли я почав працювати над п’єсою «Ніч над Салґиром», присвяченою 200-річчю Сімферополя, матеріали збирав в архівах міста та Кримського обкому КПРС. Мене вразили події воєнного лихоліття, люди, які іноді непомітно вершили подвиги… Коли рукопис був готовий, чинуші від культури в обкомі заборонили постановку п’єси, бо там розповідалося про людей різних національностей (євреїв, кримського татарина, українців, росіян)… Це ж крамола, треба згадувати – і особливо ж у головних ролях! – лише росіян. Конфлікт з обкомом партії вдалося пригасити завдяки підтримці ветеранів війни, котрі після прочитання п’єси сердечно дякували мені. Приходило багато листів на підтримку… А от свій внутрішній конфлікт подолати я не зміг: чому культурою заправляли люди байдужі, заідеологізовані?» Дуже цікавою є його трагікомедія з гостросатиричним спрямуванням «Чмо». Назва твору запозичена з блатного жаргону. Так у в’язницях називають розчавлених нелюдськими обставинами. Змістом п’єси став трагізм творчої інтелігенції та діячів культури, які в 1990-х, коли відбулося різке соціальне і моральне розчленування суспільства, тобто одні сягнули небачених розкошів, а інші опинилися на смітниках та біля помийниць, ставши бездомними беззахисними бомжами.

Випускник Харківського державного театрального інституту

Леонід Никоненко

Утім, наш земляк не зламався, бо мав із дитячих літ міцне моральне загартування. І писати не припинив. У 2002 році він видав невелику, але дуже цікаву книгу пошуків, спогадів, роздумів про рідне село. Вона так і називається: «Будилка: Пошуки, спогади, роздуми». Автор, починаючи із сивої давнини – і до наших днів, здійснив опоетизоване дослідження історії рідного краю. Його мемуаристика має такі розділи: «Земля», «Людина», «Слов’яни», «Сумщина», «Лебединщина», «Будилка», «Забуті таланти Будилки». Про написане ним сам Леонід Никоненко говорив так: «Звичайно, хтось закине – це ретроспекція, плач за втраченим, туга за минувшиною. Може, й так. Не буду перечити. Пишу спогади на схилі життя – пора невесела. Зате в такому віці гріх брехати і кривити душею. Відчуваю себе чистим перед людьми і своєю совістю. Не претендую на узагальнення – це мої власні думки, моя безкорислива данина рідному краю, який живив мене від дитинства до сивих літ. Сподіваюсь, що моїм землякам з Будилки мої рядки нагадають пережиті лихоліття, тяжку молодість. Повернуть біль втраченого і забутого. І коли защемить під серцем і ненароком скотиться сльозина, не соромтесь – це найдорожчі, найчистіші сльози на землі». Знайомі нам будильчани про цю книгу говорили так: «Бере ця книжка за душу! Ой, як бере!» Значить, земляк їхній належав до категорії письменників справжніх.

Василь Пазинич, Ігор Білоножко,

краєзнавці;

світлини – із домашнього фотоархіву

Н.Р.Самотєєвої.

 


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.