чт.04182019

Василь Ворожко – з роду народних цілителів: спогади про літа минулі…

Василь Ворожко – з роду народних цілителів: спогади про літа минулі…Отже, дорогенькі мої, народився я 8 серпня 1930 року в селі Радчуки Гудимівської сільради Лебединського району, як говориться, не за власним бажанням, і також не за власним бажанням можу будь-якої миті потрапити під «скорочення» штату. Записали мене батьки у Василі, без яких, як кажуть, не було б і людей у селі. У часи мого народження у цьому поселенні числилося приблизно 52 двори і 650 жителів. А взагалі тоді на території Гудимівської (нині Калюжненської) сільської ради знаходилися такі населені пункти: Гудимівка, Забуги, Захарки, Топчії, Веприцьки, Радчуки, Пищоли, Калюжне, Велико-Озери­но, Груньки, Петровське, Бан­дурі, Соломки, Пушкарі, Бе­зуглі, Іщенки, Вершина, Ляшки, Тригуби, Тимофіївка. Можливо, іще якісь маленькі хутори й не назвав, але я їх уже не пригадаю. Тоді ж селян, що проживали в цих селах, живосилом зігнали в колгоспи, які перед війною укрупнили до чотирьох господарств. Радчуки та сусідні із ними Топчії й Забуги ощасливили колгоспом ім. Молотова. Добре знав Терентія Петровича Дремлюгу, уродженця Топчіїв, льотчика, якого однополчани за подвиг, здійснений ним 26 січня 1945 року у Прибалтиці, прозвали «вогненним» штурманом. Бути б йому Героєм, якби не той факт, що він пораненим потрапив у полон і перебував там менше двох місяців. Добре, хоч таборами його за цей подвиг не «нагородили».

Тепер давайте ось про що домовимося. Про моє вміння зціляти од певних недуг та про те, як я пособляв людям, розповідати не стану. Такі свої дії зроду не афішував, але про це добре відають ті жителі навколишньої округи, яким свого часу зумів допомогти. З цього приводу лишень зауважу, що мої певні здібності передалися мені від матінки – повитухи, цілительки та шептухи. Доброзичливці називали її знахаркою та ворожбиткою, а недобрі люди – відьмою. Моя перша дружина теж була відомою тим, що молитвами відводила від людей усіляку порчу, породжену стресовими ситуаціями, якими аж кишить день сьогоднішній, та зурочення. А вони здатні неабияк зіпсувати життя негараздами. До неї люди взагалі бігали із найменшим своїм лихом, аби вона допомогла спровадити його. Нині це звучить начебто смішно. Одначе, це таки жорстока дійсність: порчу може навести людина заздрісна і лиха. Шкода людині може бути завдана й випадково: якщо особа з сильною енергетикою або, що ще гірше, родич по крові побажали вам зла. Батько мій теж, мабуть, не випадково носив прізвище Ворожко. Можна здогадуватися, що це прізвисько, а згодом прізвище, належало знахарю, який допомагав людям позбавлятися різних недуг та наведеної порчі, або й козаку-характернику. Утім, іще за царя Панька, як земля була тонка, мудреці проглаголили, що важко бути провидцем і знатником там, де ти в поті чола добуваєш свій земний хліб і ведеш життя простої людини.

Не беруся й розповідати про історію навколишніх хуторів. Можу повідомити лишень те, що хлопцем чув від старих людей. Начебто, більшість наших поселень засновані переважно в 1630-80-х роках переселенцями-черкасами (українцями) із Правобережної України та особливо після поразки козацького війська у битві з поляками під Берестечком 1651-го. Приміром, Радчуки – Радчуком, Забуги – Забугою, Топчії – Топчієм, Гудимівщина (Гудимівка) – Гудимою. Звідки взялися такі прізвища? Не стверджую напевно, але радчуками називали козаків, які давали поради, або любили порадитися зі спільнотою. Забугами називали тих, хто раніше жив за бугом, або за бугром, за річкою. Гудимами колись називали вовків, отже таке прізвисько міг отримати козак відлюдкуватий. Топчіями прозивали нерішучих і несміливих, проте на Запорожжі, що відзначалося іще й гумором, таке прізвисько частенько давали якраз рішучим і відважним. А, можливо, воно походить від турецького слова «топчій». Так називали факельників, які запалювали вогні на валу фортеці. А наші козаки туди частенько навідувалися та й у неволі томилися. А ще нині пишуть люди грамотні, що назва Топчіїв може походити від болгарського слова «топчи», що означає «пушкар». Мовляв, козаки й по Європах ходили, та й спільнота їхня козацька іще до Маркса нагадувала справжній інтернаціонал. Спочатку в тих хутірцях стояли лишень один-два-три двори. А ще колись я читав, що перші згадки про наші поселення, зрозуміло, із числа відомих на той час, стосуються 1732 року, і що, наприклад, у Гудимівщині того літа налічувався один двір і три душі при ньому. Маю тверде переконання лишень в одному: козацькі прізвища Топчій, Забуга, Радчук, Гудима та багато інших зійшли по світу білому так рясно, наче озимина на весняному полі. Але який із мене, власне кажучи, історик? Краще я повідаю вам про своє довге життя. Про те, що пережив особисто.

Жахіття 1933-го зовсім не пригадую, але знаю про нього із розповідей своїх батьків. Добре за­па­м’яталися роки передвоєнні: 1938-й, 1939-й, 1940-й. Батько з матір’ю, які тоді вже мали двох синів – мене і мого старшого брата Михайла, що народився 1924 року, постійно нас напучували: «Шануйте одне одного, бо ж вас лише двоє, як у лобі очей». Вони тяжко працювали в колгоспі, проте ще й тримали в особистому господарстві корову, свиней, овець, гусей, качок та курей, догляд за якими входив до наших обов’язків. Тож ми голодними перед війною і в часи німецької окупації не ходили. А ось після війни стало сутужно. Про це розповім трохи далі.

Що я пам’ятаю про німецьку окупацію? Достеменно не скажу, коли це сталося, але скоїлося це орієнтовно у кін­ці вересня, чи на початку жовт­ня 1941-го. До на­шого села заї­ха­ла машина з нім­ця­ми. Тоді ж я їх упер­ше й побачив. Та автівка мене ду­же зацікавила, бо ра­ні­ше подібної тех­ніки не бачив. Наша ГАЗ-АА, або «полуторка», ван­та­жо­підйомністю 1,5 тонни, мала де­ре­­в’яну кабіну з бре­зентом, а ось німецька – вигляділа дуже солідно. Мати не поділяла мого за­хоплення їхньою тех­ні­кою і загнала мене додому: «Швиденько в хату, а то німці уб’ють!» Другого дня та машина поїхала, але ненадовго прикотила польова кухня. Вона розмістилася на сільському вигоні. Я пішов на неї подивитися. Німецький ку­­­хар, побачивши ме­­­не, загукав: «Кін­дер! Ком-ком!» Мати знову скрикнула: «По­­­вернися негайно додому, бо він те­бе застрелить!» Та хіба ж я її послухав! На моє велике здивування німець привітно поплескав мене по плечу і дав торбинку з цукерками. Таких ласощів я зроду не бачив, бо найбільшими нашими пундиками такого роду були печені цукрові буряки. А цю притчу мені колись повідав лебединець Андрій Лютий. Йому під час окупації виповнилося 16 років. Якось він грав на вулиці в Лебедині на губній гармонії, і німці, які любили таку музичку, прикликали його до себе. Аж тут якийсь поліцай, поважно підійшовши до нього, ударив його навідмаш і грубо штовхнув. Тоді німці віддубасили прислужника і наказали тому дурневі парубчака не чіпати. Отож, і кажуть, що гірше чужого ворога свій ворог.

У наших хуторах непрохані гості в принципі нічого поганого населенню не зробили і повелися із селянами без злоби. Уже згодом я про це довго розмірковував. Можливо, це було удаваним дійством стосовно мирної людності з певною метою, аби не мати в тилу партизанщини, а мати покірну робочу силу. Можливо, вони врахували те, що українці дуже постраждали від сталінської влади – і сприйматимуть їх, як визволителів. Можливо, їх вражало те, як наші люди на таких багатих чорноземах живуть так бідно. Уже згодом фронтовики, які дійшли в Німеччину в 1945-му, розповідали мені про їхні фільварки, тобто хутори. Усі будівлі в них стояли під черепицею або залізом. Кожний їхній хутір мав водонапірну башту, в яку воду закачував вітряк. Від тих башт ішли водопроводи в житлові і господарчі будівлі. У хатах знаходилися ванни і туалети, причому окремо одне від одного. На кухнях стояли газові плити з газовими балонами. Ось так то воно! Одначе, якби там не було, але німецьку окупаційну владу, як владу визволителів, люди не сприймали. Принаймні, у казочки про те, що вони принесли українцям щасливе життя ніхто не повірив. Таких казок вони наслухалися і від влади сталінської. Та й ворог нашого ворога – це ж не обов’язково наш друг. А про партизанів протягом окупації ми й краєм вуха не чули і не знали, чи є вони на Лебединщині, чи їх зовсім немає.

Я вважав, що німці всі школи, у тім числі й нашу Радчуківську початкову, позакривають і заборонять учителям проводити навчання. Кому ж із нас подобалося виконувати вправи з арифметики й граматики та мучитися, висолоплюючи язика, над осоружною каліграфією? Але німці школу не закрили, тож довелося мені під час окупації закінчити третій і четвертий класи. Правда, у класній кімнаті над дошкою портрет радянського вождя Сталіна замінили на портрет нацистського фюрера, тобто вождя, Гітлера.

Добре пам’ятаю, що німці також не розганяли й колгоспів. Вони їх просто перейменували у громадські господарства і призначили нових голів, що називалися, якщо мене не підводить пам’ять, управляючими. Пригадую, як старші люди тоді говорили, що в цих господарствах платили окупаційними марками значно краще, ніж у колгоспах, і податки стали меншими. А ще завели такі порядки: під час оранки або жнив, коли люди ішли на обід, робоча худоба повинна була теж відпочивати і теж підкріплятися. Якось мій товариш під час обіду жниварів непомітно відв’язав коня, вивів його і почав на ньому гасати. Це неподобство побачив німецький комендант, який саме нагодився в село.Він прикликав мого товариша, шмагонув його нагайкою і сказав, аби він запам’ятав на все життя, що робочу худобу потрібно жаліти і шанувати. До речі, їздив він без жодної охорони звичайною бричкою. Чи подався хтось із радчуківців служити в поліцію? Такого аж ніяк не пригадую, та й згодом про це ніхто не згадував. А ось декого з числа молоді німці забрали в «остарбайтери». Потрапив у 1942 році у німецьке рабство, здається у Східну Пруссію, чи в Сілезію, і мій брат Михайло. Ми за нього страшенно переживали і молилися за те, аби він вижив. Його на початку 1945-го звільнила Червона армія. І потрапив він, як говориться, із вогню та в полум’я. Михайла призвали на військову службу одразу в діючу частину. Йому вдалося уціліти під час пекельного форсування ріки Одер крізь свинцевий шквал, хоча вода в ній тоді від солдатської крові почервоніла і рясніла тілами вбитих.  

А ще збереглося в пам’яті, як улітку 1943-го у Радчуках стояли німці, це коли вже вони відступали, і квартирували в хатах. Один їхній Ганс перебував і в нашому помешканні. Якось він у котрогось із селян купив «млека». Потім на столі розпалив свого примуса та поставив на слабенький вогонь казанок із молоком, аби скип’ятити його. Сам же сів латати свого мундира, а мені доручив слідкувати за молоком. Коли воно почало закипати, я покликав німця. Коли той підійшов, я невдало окрутнувся і зачепив казанок ліктем. Казанок перекинувся, і гаряче молоко облило німцеві не лишень ноги, а й потрапило на матню. Він розлючено заверещав: «Швайне! Думкопф!». І зацідив мені кулаком по вухові. Дякуючи Богу, цим усе й закінчилося, хоча міг би мене спересердя і вбити. Це ж не жарти, коли гаряче молоко потрапляє на матню!

А ще в німців була дуже красива й надзвичайно розумна вівчарка, яку мати потроху підгодовувала, бо зроду любила собак. Вона відгукувалася на кличку Зета. Згодом та псина дуже прив’язалася до матері і полюбила її. Вона й врятувала матері життя. Не скажу достовірно, коли це трапилося, але десь числа 17-18-19-го серпня 1943-го. Фронт наближався до Лебедина. Радянські літаки тієї ночі бомбили аеродром за Лебедином, на якому іще базувалася німецька фронтова авіація. Певно, бомби влучили в ємності із пальним, бо здійнялася величезна заграва. Моїй матері придумалося вийти вночі із хати на окраїну села і витріщитися на ту пожежу. Коли вона виходила із хати, німецький вартовий цього не помітив, а ось коли вона поверталася, почув її кроки і закричав: «Хальт! Кеннворт!». Мовляв, «Стій! Пароль!»А мати собі йшла, бо гадала, що той окрик її не стосується, адже вона не військова. Тоді вартовий клацнув затвором і вже зібрався стріляти. Аж ось у темінь кинулася їхня вівчарка, радісно заскавчала, уперлася матері лапами в груди і лизнула її. Вартовий матір не бив, але добряче вилаяв. Мовляв, навіщо робити дурниці і шастати вночі по селу, коли фронт близько. Так її «кіндери» могли б залишитися без «муттер». Коли ненька зрозуміла, що могло б із нею статися, ледь не знепритомніла.

Не пригадую, щоб за наше непомітне село та за села навколишні, тривали якісь бої. Можливо, окремі невеличкі сутички поблизу них і відбувалися, проте, скоріше за все, німці просто загодя відступили. Після приходу Червоної армії десь числа 20-го, 21-го, чи 22-го серпня майже всіх моїх односельців, окрім хлопчаків і старих дідів, мобілізував польовий військкомат і без підготовки направив на передову, поповнивши ними поріділі роти. Мало хто із тих «чорносвитників» уцілів.Мене ж у перших числах вересня записали до 5-го класу Калюжненської школи. Там мені одразу сказали: «Приходь завтра із вилами й ціпом! Необхідно негайно збирати зернові, які посіяли колгоспники при німцях, бо зерно вже почало осипатися. Червоній армії потрібний хліб!» Після того, як я переповів батькові про цю розмову, він заявив: «Який у злидня 5-й клас! Такої роботи у мене і вдома до лиха! Та й у нашому колгоспі – багацько! А в Калюжному – зовсім інший колгосп! У нас – Молотов, а там – Фрунзе!» І до школи не пустив. Так я й залишився на все життя при своїй чотирикласній освіті, отриманій під час німецької окупації.Правда, весь час «самоосвічувався», тобто при першій-ліпшій нагоді аж до недавніх пір, поки став зовсім погано бачити, читав багато книжок.Іноді – навіть дуже мудрих.Тому багато сучасних слівець із області науки мені не здаються аж якимись дивними. Можливо, дехто зауважить, що мої спогади про війну якісь не страшні, а мусили б бути страшними. Але вся справа в тому, що через наше село і поблизу нього жодного разу за війну фронт не прокотився. А ще й партизани, як я вже говорив, у нашій місцині і близько не водилися – отже, й німці не лютували. У цьому нам просто пощастило.

Допоки з евакуації не прибули два трактори і два трактористи, яких за віком не забрали на війну, жінки орали поля коровами, адже коней, як лизень злизав. Їх забрали при відступі німці, а решту добрали для потреб Червоної армії. На весь колгосп ім. Молотова залишився лише один старий кінь, та й той – доходяга. Від весни 1944-го до кінця 1946-го я почав заробляти в колгоспі свої трудодні причіплювачем. Перш ніж розповідати, що це таке і з чим його їдять, бо тепер про це й не знають, зауважу, що на наших полях ніхто із трактористів на міні не підірвався. А ось в інших селах таке траплялося.Тракторні плуги були тоді не гідравлічними, а просто причіпними. Під час оранки причіплювач мав сидіти в спеціальному залізному сідлі, що кріпилося на плугові, прив’язуючись до сідла металевим цепом. Цеп з’явився лише після того, як багатьох причіплювачів, що засинали під час оранки і випадали із сідла під леміші, калічило, або й розрізало навпіл. Чому він не сидів поруч із трактористом? Мабуть, порахували, якщо причіплювач добиратиметься до плуга звідти, це займатиме багато часу. Як же тоді в бісової мами ставити стахановські рекорди? Тому місце біля тракториста для причіплювача взагалі не передбачалося. Коли тракторист доводив гінку до краю поля, причіплювач зістрибував із сідла, за допомогою спеціального пристрою піднімав плуга та очищав його від налиплої землі та пожнивних решток. Коли трактор робив поворот і займав гін, причіплювач опускав плуга і всідався на своє місце, прив’язуючись цепом. Словом, робота барська: завжди на свіжому повітрі, більшість часу сиди собі – нічого не роби. Одна неприємність – пилюга тебе душить. Але іще дужче за ту пилюгу душили селян податки: продуктовий, на присадибну ділянку та посіви на ній, на фруктові дерева. До цього додавалися облігації обов’язкової державної позики. Мабуть, не додумалися ще ввести податок за те, що ти просто існуєш і дихаєш повітрям. При німецькій окупації селянам господарювати було таки легше.

Якщо з війни у якесь обійстя повертався чоловік, навіть каліка, то удови такій жінці заздрили. А вдів тоді, в тім числі й дуже молоденьких і бездітних, зосталося дуже багацько. Та в мене язик не повертається все оте, що тоді робилося, назвати безстидством і розбещеністю. Молоді вдови та незаміжні жінки, що світу білого не бачили за роботою в колгоспі, і гарували денно і «нощно», наче кобили, певно, думали так: «Ну нехай гріх. Ну нехай осуд. Так що нам тільки пріти на роботі, а потім самотиною свій вік вікувати без дітей, не відаючи материнства?» У той час серед жіноцтва користувалися популярністю навіть такі-сякі годні діди. Бідовіші чотирнадцятилітні та «ранньостиглі» теж іноді набували завчасного любовного досвіду.Тоді був популярним такий анекдот. Прислали після війни якось до колгоспу головувати молодого пораненого фронтовика. Зібрав він збори та й каже: «Дорогі колгоспниці! Щоб ви знали, що вже стоїть (жінки радісно аплодують) і буде стояти (жінки ще дужче аплодують) план: виростити по 400 цнт із га цукрового буряка!» Жінки розчаровано: «А ми ж спочатку гадали, що це стоїть зовсім інше!» Анекдот хоча й фривольний, але правильно передає трагізм того часу. І від того він аж ніяк не смішний.

На початку квітня 1946-го ми почули сильний грім. Люди тоді говорили, що грім на голе дерево – на неврожай і на голод. Дійсно, влітку того ж року сталася небувала засуха, тож зібрали врожай дуже слабенький. Приміром, ячмінь виріс заввишки сантиметрів із десять і мав благенькі колосочки. Його навіть не косили, а виривали, і зерна намолотили всього два-три центнери з гектара. На трудодень видали лише приблизно по 100 грамів зерна та нарахували по три копійки грошей.А хлібина тоді на базарі коштувала 70-80 рублів. Увесь зібраний урожай із колгоспних комір повимітали в рахунок боргів за попередні роки. У їжу, аби вижити, йшло все: взимку – просяна полова, макорженики з перетертої молодої липової кори, терен, глід, потовчене коріння пирію, навесні – молода кропива, щавель, березовий сік, ставкові ракушки. Навесні 1947-го на городах навіть не картоплю садили, а тільки лушпайки з пророщеними вічками. Хто мав корівчину, той, за мірками того часу, розкошував. Це значить, що розкошували й ми. До того ж, аби не кілька овечок, що у нас дивом залишилися,– то хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.

Ось такими були наші хати під соломою – і в 1930-х, і аж до 1970-73-х років. А ось такими перед війною були наші стахановці і стахановки!

Узимку 1947-го голова нашої артілі Іван Іванович Веприцький направив мене до Лебедина на тримісячні курси трактористів, аби я після них замінив одного старенького хворого механізатора.Ось там я, заповнюючи анкету, вперше побачив графу – «был ли ты или твои родственники на оккупированной территории».НКГБ-МГБ вважало, що ті, хто перебували на окупованих територіях, могли співпрацювати з нацистами і бути завербованими їхньою розвідкою. Візьме такий розвідник і повідомить, приміром, на Захід цінні дані про те, скільки великої рогатої худоби в якомусь колгоспі. Чи скільки перегною колгоспники вивезли на поля.Це нині із того смішно, а тоді людям було аж ніяк не до жартів.І щойно я ті курси закінчив та вже уявляв себе першим парубком у селі, як мене несподівано, наче якусь худобину,заарканили до обласного центру у «ФЗО». Тобто змусили пройти, так зване, «фабрічно-заводскоє обучєніє» – і хотіли перетворити із селюка в робітника, бо іще масова демобілізація не відбулася, і робітників не вистачало. Навчали нас протягом шести місяців на столярів. Після того навчання направили на Сумський машинобудівний завод імені Фрунзе. Там ми спочатку трудилися на відбудові цього заводу разом із німецькими військовополоненими. Ставилися ми до них – без ненависті, інколи – навіть із жалістю. Згодом їх кудись вивезли, а нас перевели на роботу до циркулярки і поселили в бараках, де вони жили. Там було стільки клопів та бліх, що, влягаючись на нари спати, закривали обличчя пов’язками, аби вони не набивалися нам до ротів і до носів. При «ФЗО» нас так-сяк годували казенними харчами, та після його закінчення ми перейшли на власні хліби. Мене та ще трьох юнаків направили працювати на циркулярці. Ми обпилювали дошки та обстругували їх, виготовляли заготовки для форм, що були призначені для чавунних виливок. Та якось одному хлопцеві одрізало циркуляркою пальці. Начальство перелякалося і перевело трійцю, що залишилася, у вантажники. А розвантажували вагони із цеглою, дошками, камінням та різним металом. Робота ця була дуже важкою, так би мовити, мужичою,а ми ж ледь убралися в пір’ячко, і до того ж платили нам дуже мало.Тож, недоїдаючи і тяжко працюючи, незабаром почали хлянути. Тоді ж вирішили: потрібно втікати додому у свої села, бо попухнемо з голоду. І вдома – не мед, але хоч молока можна напитися. Так і зробили. Добравшись до Радчуків, я переховувався від людських очей, аби мене ніхто не помітив, бо вже наступного дня після втечі, як і очікував, до нас навідався дільничний міліціонер. Він допитувався у моїх батьків, чи мене немає вдома, і пригрозив, що однак мене спіймає і відправить до в’язниці.

(Продовження читайте у наступному номері).


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.