ср.06262019

Василь Ворожко – з роду народних цілителів: спогади про літа минулі…

Василь Ворожко – з роду народних цілителів: спогади про літа минулі…Отже, дорогенькі мої, народився я 8 серпня 1930 року в селі Радчуки Гудимівської сільради Лебединського району, як говориться, не за власним бажанням, і також не за власним бажанням можу будь-якої миті потрапити під «скорочення» штату. Записали мене батьки у Василі, без яких, як кажуть, не було б і людей у селі. У часи мого народження у цьому поселенні числилося приблизно 52 двори і 650 жителів. А взагалі тоді на території Гудимівської (нині Калюжненської) сільської ради знаходилися такі населені пункти: Гудимівка, Забуги, Захарки, Топчії, Веприцьки, Радчуки, Пищоли, Калюжне, Велико-Озери­но, Груньки, Петровське, Бан­дурі, Соломки, Пушкарі, Бе­зуглі, Іщенки, Вершина, Ляшки, Тригуби, Тимофіївка. Можливо, іще якісь маленькі хутори й не назвав, але я їх уже не пригадаю. Тоді ж селян, що проживали в цих селах, живосилом зігнали в колгоспи, які перед війною укрупнили до чотирьох господарств. Радчуки та сусідні із ними Топчії й Забуги ощасливили колгоспом ім. Молотова. Добре знав Терентія Петровича Дремлюгу, уродженця Топчіїв, льотчика, якого однополчани за подвиг, здійснений ним 26 січня 1945 року у Прибалтиці, прозвали «вогненним» штурманом. Бути б йому Героєм, якби не той факт, що він пораненим потрапив у полон і перебував там менше двох місяців. Добре, хоч таборами його за цей подвиг не «нагородили».

Тепер давайте ось про що домовимося. Про моє вміння зціляти од певних недуг та про те, як я пособляв людям, розповідати не стану. Такі свої дії зроду не афішував, але про це добре відають ті жителі навколишньої округи, яким свого часу зумів допомогти. З цього приводу лишень зауважу, що мої певні здібності передалися мені від матінки – повитухи, цілительки та шептухи. Доброзичливці називали її знахаркою та ворожбиткою, а недобрі люди – відьмою. Моя перша дружина теж була відомою тим, що молитвами відводила від людей усіляку порчу, породжену стресовими ситуаціями, якими аж кишить день сьогоднішній, та зурочення. А вони здатні неабияк зіпсувати життя негараздами. До неї люди взагалі бігали із найменшим своїм лихом, аби вона допомогла спровадити його. Нині це звучить начебто смішно. Одначе, це таки жорстока дійсність: порчу може навести людина заздрісна і лиха. Шкода людині може бути завдана й випадково: якщо особа з сильною енергетикою або, що ще гірше, родич по крові побажали вам зла. Батько мій теж, мабуть, не випадково носив прізвище Ворожко. Можна здогадуватися, що це прізвисько, а згодом прізвище, належало знахарю, який допомагав людям позбавлятися різних недуг та наведеної порчі, або й козаку-характернику. Утім, іще за царя Панька, як земля була тонка, мудреці проглаголили, що важко бути провидцем і знатником там, де ти в поті чола добуваєш свій земний хліб і ведеш життя простої людини.

Не беруся й розповідати про історію навколишніх хуторів. Можу повідомити лишень те, що хлопцем чув від старих людей. Начебто, більшість наших поселень засновані переважно в 1630-80-х роках переселенцями-черкасами (українцями) із Правобережної України та особливо після поразки козацького війська у битві з поляками під Берестечком 1651-го. Приміром, Радчуки – Радчуком, Забуги – Забугою, Топчії – Топчієм, Гудимівщина (Гудимівка) – Гудимою. Звідки взялися такі прізвища? Не стверджую напевно, але радчуками називали козаків, які давали поради, або любили порадитися зі спільнотою. Забугами називали тих, хто раніше жив за бугом, або за бугром, за річкою. Гудимами колись називали вовків, отже таке прізвисько міг отримати козак відлюдкуватий. Топчіями прозивали нерішучих і несміливих, проте на Запорожжі, що відзначалося іще й гумором, таке прізвисько частенько давали якраз рішучим і відважним. А, можливо, воно походить від турецького слова «топчій». Так називали факельників, які запалювали вогні на валу фортеці. А наші козаки туди частенько навідувалися та й у неволі томилися. А ще нині пишуть люди грамотні, що назва Топчіїв може походити від болгарського слова «топчи», що означає «пушкар». Мовляв, козаки й по Європах ходили, та й спільнота їхня козацька іще до Маркса нагадувала справжній інтернаціонал. Спочатку в тих хутірцях стояли лишень один-два-три двори. А ще колись я читав, що перші згадки про наші поселення, зрозуміло, із числа відомих на той час, стосуються 1732 року, і що, наприклад, у Гудимівщині того літа налічувався один двір і три душі при ньому. Маю тверде переконання лишень в одному: козацькі прізвища Топчій, Забуга, Радчук, Гудима та багато інших зійшли по світу білому так рясно, наче озимина на весняному полі. Але який із мене, власне кажучи, історик? Краще я повідаю вам про своє довге життя. Про те, що пережив особисто.

Жахіття 1933-го зовсім не пригадую, але знаю про нього із розповідей своїх батьків. Добре за­па­м’яталися роки передвоєнні: 1938-й, 1939-й, 1940-й. Батько з матір’ю, які тоді вже мали двох синів – мене і мого старшого брата Михайла, що народився 1924 року, постійно нас напучували: «Шануйте одне одного, бо ж вас лише двоє, як у лобі очей». Вони тяжко працювали в колгоспі, проте ще й тримали в особистому господарстві корову, свиней, овець, гусей, качок та курей, догляд за якими входив до наших обов’язків. Тож ми голодними перед війною і в часи німецької окупації не ходили. А ось після війни стало сутужно. Про це розповім трохи далі.

Що я пам’ятаю про німецьку окупацію? Достеменно не скажу, коли це сталося, але скоїлося це орієнтовно у кін­ці вересня, чи на початку жовт­ня 1941-го. До на­шого села заї­ха­ла машина з нім­ця­ми. Тоді ж я їх упер­ше й побачив. Та автівка мене ду­же зацікавила, бо ра­ні­ше подібної тех­ніки не бачив. Наша ГАЗ-АА, або «полуторка», ван­та­жо­підйомністю 1,5 тонни, мала де­ре­­в’яну кабіну з бре­зентом, а ось німецька – вигляділа дуже солідно. Мати не поділяла мого за­хоплення їхньою тех­ні­кою і загнала мене додому: «Швиденько в хату, а то німці уб’ють!» Другого дня та машина поїхала, але ненадовго прикотила польова кухня. Вона розмістилася на сільському вигоні. Я пішов на неї подивитися. Німецький ку­­­хар, побачивши ме­­­не, загукав: «Кін­дер! Ком-ком!» Мати знову скрикнула: «По­­­вернися негайно додому, бо він те­бе застрелить!» Та хіба ж я її послухав! На моє велике здивування німець привітно поплескав мене по плечу і дав торбинку з цукерками. Таких ласощів я зроду не бачив, бо найбільшими нашими пундиками такого роду були печені цукрові буряки. А цю притчу мені колись повідав лебединець Андрій Лютий. Йому під час окупації виповнилося 16 років. Якось він грав на вулиці в Лебедині на губній гармонії, і німці, які любили таку музичку, прикликали його до себе. Аж тут якийсь поліцай, поважно підійшовши до нього, ударив його навідмаш і грубо штовхнув. Тоді німці віддубасили прислужника і наказали тому дурневі парубчака не чіпати. Отож, і кажуть, що гірше чужого ворога свій ворог.

У наших хуторах непрохані гості в принципі нічого поганого населенню не зробили і повелися із селянами без злоби. Уже згодом я про це довго розмірковував. Можливо, це було удаваним дійством стосовно мирної людності з певною метою, аби не мати в тилу партизанщини, а мати покірну робочу силу. Можливо, вони врахували те, що українці дуже постраждали від сталінської влади – і сприйматимуть їх, як визволителів. Можливо, їх вражало те, як наші люди на таких багатих чорноземах живуть так бідно. Уже згодом фронтовики, які дійшли в Німеччину в 1945-му, розповідали мені про їхні фільварки, тобто хутори. Усі будівлі в них стояли під черепицею або залізом. Кожний їхній хутір мав водонапірну башту, в яку воду закачував вітряк. Від тих башт ішли водопроводи в житлові і господарчі будівлі. У хатах знаходилися ванни і туалети, причому окремо одне від одного. На кухнях стояли газові плити з газовими балонами. Ось так то воно! Одначе, якби там не було, але німецьку окупаційну владу, як владу визволителів, люди не сприймали. Принаймні, у казочки про те, що вони принесли українцям щасливе життя ніхто не повірив. Таких казок вони наслухалися і від влади сталінської. Та й ворог нашого ворога – це ж не обов’язково наш друг. А про партизанів протягом окупації ми й краєм вуха не чули і не знали, чи є вони на Лебединщині, чи їх зовсім немає.

Я вважав, що німці всі школи, у тім числі й нашу Радчуківську початкову, позакривають і заборонять учителям проводити навчання. Кому ж із нас подобалося виконувати вправи з арифметики й граматики та мучитися, висолоплюючи язика, над осоружною каліграфією? Але німці школу не закрили, тож довелося мені під час окупації закінчити третій і четвертий класи. Правда, у класній кімнаті над дошкою портрет радянського вождя Сталіна замінили на портрет нацистського фюрера, тобто вождя, Гітлера.

Добре пам’ятаю, що німці також не розганяли й колгоспів. Вони їх просто перейменували у громадські господарства і призначили нових голів, що називалися, якщо мене не підводить пам’ять, управляючими. Пригадую, як старші люди тоді говорили, що в цих господарствах платили окупаційними марками значно краще, ніж у колгоспах, і податки стали меншими. А ще завели такі порядки: під час оранки або жнив, коли люди ішли на обід, робоча худоба повинна була теж відпочивати і теж підкріплятися. Якось мій товариш під час обіду жниварів непомітно відв’язав коня, вивів його і почав на ньому гасати. Це неподобство побачив німецький комендант, який саме нагодився в село.Він прикликав мого товариша, шмагонув його нагайкою і сказав, аби він запам’ятав на все життя, що робочу худобу потрібно жаліти і шанувати. До речі, їздив він без жодної охорони звичайною бричкою. Чи подався хтось із радчуківців служити в поліцію? Такого аж ніяк не пригадую, та й згодом про це ніхто не згадував. А ось декого з числа молоді німці забрали в «остарбайтери». Потрапив у 1942 році у німецьке рабство, здається у Східну Пруссію, чи в Сілезію, і мій брат Михайло. Ми за нього страшенно переживали і молилися за те, аби він вижив. Його на початку 1945-го звільнила Червона армія. І потрапив він, як говориться, із вогню та в полум’я. Михайла призвали на військову службу одразу в діючу частину. Йому вдалося уціліти під час пекельного форсування ріки Одер крізь свинцевий шквал, хоча вода в ній тоді від солдатської крові почервоніла і рясніла тілами вбитих.  

А ще збереглося в пам’яті, як улітку 1943-го у Радчуках стояли німці, це коли вже вони відступали, і квартирували в хатах. Один їхній Ганс перебував і в нашому помешканні. Якось він у котрогось із селян купив «млека». Потім на столі розпалив свого примуса та поставив на слабенький вогонь казанок із молоком, аби скип’ятити його. Сам же сів латати свого мундира, а мені доручив слідкувати за молоком. Коли воно почало закипати, я покликав німця. Коли той підійшов, я невдало окрутнувся і зачепив казанок ліктем. Казанок перекинувся, і гаряче молоко облило німцеві не лишень ноги, а й потрапило на матню. Він розлючено заверещав: «Швайне! Думкопф!». І зацідив мені кулаком по вухові. Дякуючи Богу, цим усе й закінчилося, хоча міг би мене спересердя і вбити. Це ж не жарти, коли гаряче молоко потрапляє на матню!

А ще в німців була дуже красива й надзвичайно розумна вівчарка, яку мати потроху підгодовувала, бо зроду любила собак. Вона відгукувалася на кличку Зета. Згодом та псина дуже прив’язалася до матері і полюбила її. Вона й врятувала матері життя. Не скажу достовірно, коли це трапилося, але десь числа 17-18-19-го серпня 1943-го. Фронт наближався до Лебедина. Радянські літаки тієї ночі бомбили аеродром за Лебедином, на якому іще базувалася німецька фронтова авіація. Певно, бомби влучили в ємності із пальним, бо здійнялася величезна заграва. Моїй матері придумалося вийти вночі із хати на окраїну села і витріщитися на ту пожежу. Коли вона виходила із хати, німецький вартовий цього не помітив, а ось коли вона поверталася, почув її кроки і закричав: «Хальт! Кеннворт!». Мовляв, «Стій! Пароль!»А мати собі йшла, бо гадала, що той окрик її не стосується, адже вона не військова. Тоді вартовий клацнув затвором і вже зібрався стріляти. Аж ось у темінь кинулася їхня вівчарка, радісно заскавчала, уперлася матері лапами в груди і лизнула її. Вартовий матір не бив, але добряче вилаяв. Мовляв, навіщо робити дурниці і шастати вночі по селу, коли фронт близько. Так її «кіндери» могли б залишитися без «муттер». Коли ненька зрозуміла, що могло б із нею статися, ледь не знепритомніла.

Не пригадую, щоб за наше непомітне село та за села навколишні, тривали якісь бої. Можливо, окремі невеличкі сутички поблизу них і відбувалися, проте, скоріше за все, німці просто загодя відступили. Після приходу Червоної армії десь числа 20-го, 21-го, чи 22-го серпня майже всіх моїх односельців, окрім хлопчаків і старих дідів, мобілізував польовий військкомат і без підготовки направив на передову, поповнивши ними поріділі роти. Мало хто із тих «чорносвитників» уцілів.Мене ж у перших числах вересня записали до 5-го класу Калюжненської школи. Там мені одразу сказали: «Приходь завтра із вилами й ціпом! Необхідно негайно збирати зернові, які посіяли колгоспники при німцях, бо зерно вже почало осипатися. Червоній армії потрібний хліб!» Після того, як я переповів батькові про цю розмову, він заявив: «Який у злидня 5-й клас! Такої роботи у мене і вдома до лиха! Та й у нашому колгоспі – багацько! А в Калюжному – зовсім інший колгосп! У нас – Молотов, а там – Фрунзе!» І до школи не пустив. Так я й залишився на все життя при своїй чотирикласній освіті, отриманій під час німецької окупації.Правда, весь час «самоосвічувався», тобто при першій-ліпшій нагоді аж до недавніх пір, поки став зовсім погано бачити, читав багато книжок.Іноді – навіть дуже мудрих.Тому багато сучасних слівець із області науки мені не здаються аж якимись дивними. Можливо, дехто зауважить, що мої спогади про війну якісь не страшні, а мусили б бути страшними. Але вся справа в тому, що через наше село і поблизу нього жодного разу за війну фронт не прокотився. А ще й партизани, як я вже говорив, у нашій місцині і близько не водилися – отже, й німці не лютували. У цьому нам просто пощастило.

Допоки з евакуації не прибули два трактори і два трактористи, яких за віком не забрали на війну, жінки орали поля коровами, адже коней, як лизень злизав. Їх забрали при відступі німці, а решту добрали для потреб Червоної армії. На весь колгосп ім. Молотова залишився лише один старий кінь, та й той – доходяга. Від весни 1944-го до кінця 1946-го я почав заробляти в колгоспі свої трудодні причіплювачем. Перш ніж розповідати, що це таке і з чим його їдять, бо тепер про це й не знають, зауважу, що на наших полях ніхто із трактористів на міні не підірвався. А ось в інших селах таке траплялося.Тракторні плуги були тоді не гідравлічними, а просто причіпними. Під час оранки причіплювач мав сидіти в спеціальному залізному сідлі, що кріпилося на плугові, прив’язуючись до сідла металевим цепом. Цеп з’явився лише після того, як багатьох причіплювачів, що засинали під час оранки і випадали із сідла під леміші, калічило, або й розрізало навпіл. Чому він не сидів поруч із трактористом? Мабуть, порахували, якщо причіплювач добиратиметься до плуга звідти, це займатиме багато часу. Як же тоді в бісової мами ставити стахановські рекорди? Тому місце біля тракториста для причіплювача взагалі не передбачалося. Коли тракторист доводив гінку до краю поля, причіплювач зістрибував із сідла, за допомогою спеціального пристрою піднімав плуга та очищав його від налиплої землі та пожнивних решток. Коли трактор робив поворот і займав гін, причіплювач опускав плуга і всідався на своє місце, прив’язуючись цепом. Словом, робота барська: завжди на свіжому повітрі, більшість часу сиди собі – нічого не роби. Одна неприємність – пилюга тебе душить. Але іще дужче за ту пилюгу душили селян податки: продуктовий, на присадибну ділянку та посіви на ній, на фруктові дерева. До цього додавалися облігації обов’язкової державної позики. Мабуть, не додумалися ще ввести податок за те, що ти просто існуєш і дихаєш повітрям. При німецькій окупації селянам господарювати було таки легше.

Якщо з війни у якесь обійстя повертався чоловік, навіть каліка, то удови такій жінці заздрили. А вдів тоді, в тім числі й дуже молоденьких і бездітних, зосталося дуже багацько. Та в мене язик не повертається все оте, що тоді робилося, назвати безстидством і розбещеністю. Молоді вдови та незаміжні жінки, що світу білого не бачили за роботою в колгоспі, і гарували денно і «нощно», наче кобили, певно, думали так: «Ну нехай гріх. Ну нехай осуд. Так що нам тільки пріти на роботі, а потім самотиною свій вік вікувати без дітей, не відаючи материнства?» У той час серед жіноцтва користувалися популярністю навіть такі-сякі годні діди. Бідовіші чотирнадцятилітні та «ранньостиглі» теж іноді набували завчасного любовного досвіду.Тоді був популярним такий анекдот. Прислали після війни якось до колгоспу головувати молодого пораненого фронтовика. Зібрав він збори та й каже: «Дорогі колгоспниці! Щоб ви знали, що вже стоїть (жінки радісно аплодують) і буде стояти (жінки ще дужче аплодують) план: виростити по 400 цнт із га цукрового буряка!» Жінки розчаровано: «А ми ж спочатку гадали, що це стоїть зовсім інше!» Анекдот хоча й фривольний, але правильно передає трагізм того часу. І від того він аж ніяк не смішний.

На початку квітня 1946-го ми почули сильний грім. Люди тоді говорили, що грім на голе дерево – на неврожай і на голод. Дійсно, влітку того ж року сталася небувала засуха, тож зібрали врожай дуже слабенький. Приміром, ячмінь виріс заввишки сантиметрів із десять і мав благенькі колосочки. Його навіть не косили, а виривали, і зерна намолотили всього два-три центнери з гектара. На трудодень видали лише приблизно по 100 грамів зерна та нарахували по три копійки грошей.А хлібина тоді на базарі коштувала 70-80 рублів. Увесь зібраний урожай із колгоспних комір повимітали в рахунок боргів за попередні роки. У їжу, аби вижити, йшло все: взимку – просяна полова, макорженики з перетертої молодої липової кори, терен, глід, потовчене коріння пирію, навесні – молода кропива, щавель, березовий сік, ставкові ракушки. Навесні 1947-го на городах навіть не картоплю садили, а тільки лушпайки з пророщеними вічками. Хто мав корівчину, той, за мірками того часу, розкошував. Це значить, що розкошували й ми. До того ж, аби не кілька овечок, що у нас дивом залишилися,– то хоч сядь та плач, хоч стоячи реви.

Ось такими були наші хати під соломою – і в 1930-х, і аж до 1970-73-х років. А ось такими перед війною були наші стахановці і стахановки!

Узимку 1947-го голова нашої артілі Іван Іванович Веприцький направив мене до Лебедина на тримісячні курси трактористів, аби я після них замінив одного старенького хворого механізатора.Ось там я, заповнюючи анкету, вперше побачив графу – «был ли ты или твои родственники на оккупированной территории».НКГБ-МГБ вважало, що ті, хто перебували на окупованих територіях, могли співпрацювати з нацистами і бути завербованими їхньою розвідкою. Візьме такий розвідник і повідомить, приміром, на Захід цінні дані про те, скільки великої рогатої худоби в якомусь колгоспі. Чи скільки перегною колгоспники вивезли на поля.Це нині із того смішно, а тоді людям було аж ніяк не до жартів.І щойно я ті курси закінчив та вже уявляв себе першим парубком у селі, як мене несподівано, наче якусь худобину,заарканили до обласного центру у «ФЗО». Тобто змусили пройти, так зване, «фабрічно-заводскоє обучєніє» – і хотіли перетворити із селюка в робітника, бо іще масова демобілізація не відбулася, і робітників не вистачало. Навчали нас протягом шести місяців на столярів. Після того навчання направили на Сумський машинобудівний завод імені Фрунзе. Там ми спочатку трудилися на відбудові цього заводу разом із німецькими військовополоненими. Ставилися ми до них – без ненависті, інколи – навіть із жалістю. Згодом їх кудись вивезли, а нас перевели на роботу до циркулярки і поселили в бараках, де вони жили. Там було стільки клопів та бліх, що, влягаючись на нари спати, закривали обличчя пов’язками, аби вони не набивалися нам до ротів і до носів. При «ФЗО» нас так-сяк годували казенними харчами, та після його закінчення ми перейшли на власні хліби. Мене та ще трьох юнаків направили працювати на циркулярці. Ми обпилювали дошки та обстругували їх, виготовляли заготовки для форм, що були призначені для чавунних виливок. Та якось одному хлопцеві одрізало циркуляркою пальці. Начальство перелякалося і перевело трійцю, що залишилася, у вантажники. А розвантажували вагони із цеглою, дошками, камінням та різним металом. Робота ця була дуже важкою, так би мовити, мужичою,а ми ж ледь убралися в пір’ячко, і до того ж платили нам дуже мало.Тож, недоїдаючи і тяжко працюючи, незабаром почали хлянути. Тоді ж вирішили: потрібно втікати додому у свої села, бо попухнемо з голоду. І вдома – не мед, але хоч молока можна напитися. Так і зробили. Добравшись до Радчуків, я переховувався від людських очей, аби мене ніхто не помітив, бо вже наступного дня після втечі, як і очікував, до нас навідався дільничний міліціонер. Він допитувався у моїх батьків, чи мене немає вдома, і пригрозив, що однак мене спіймає і відправить до в’язниці.

 

Іще до втечі із Сум я чув, начебто Чупахівському цукровому заводу потрібні робітники, що там вони непогано харчуються і що там їм непогано платять. Тож, крадькома вийшовши з батьківської хати іще вночі, вранці вже був у заводському відділі кадрів. Звісно, не зізнався, що втік із Сум після «ФЗО», а заявив, що я колгоспник із Радчуків. Там мені пояснили: «Візьмемо тебе на роботу, якщо принесеш довідку із села, що голова колгоспу тебе з колгоспу відпускає». Так колись кріпаки залежали від бажання пана. Ішов я назад та й журився. Проте в дорозі у мене визрів диявольський план. Добравшись додому, спочатку випросив у матері пляшку самогонки. Тоді вона, та й пізніше, слугувала «твердою валютою». З нею подався додому до колгоспного бухгалтера, який проживав недалечко від нас. Віддавши йому самогонку, пояснив, яка в мене до нього справа. Він, трохи відпивши нахильці з пляшки та потерши свого носа, вирік: «Я тобі, хлопче, таку бумагу напишу і штамп поставлю. Але… чи поставить свій підпис і печатку голова, не знаю. Скоріше за все, не поставить». Повернувшись із тим листком додому, запитав батька: «Тату, а чи немає у нас якоїсь квитанції, на якій стоїть колгоспна печать?» Батько подав мені ящичок, у якому зберігав різні квитанції про сплату податків. Мені впала в око одна із них із круглим жирним відбитком. Я довго роздивлявся той жирненький відбиток, потім легенько поплював на нього і приклав його під довідкою, яку написав бухгалтер. Придавив. Відбилося! Та ще й гарно відбилося! Проте, роздивившись той відбиток від відбитка, із жахом зрозумів, що літери на ньому «обернулися» задом наперед. Тоді ще раз проробив подібну операцію – і ті буквочки змазалися. Вирішив, якщо в Чупахівці запитають, чому це печатка розмазана, поясню: начебто голову колгоспу зустрів у полі, а він був п’яний, як дим, і поставив її, притуливши довідку до коліна. А вже підробити підпис голови, такому грамотієві, як я, що мав аж чотири класи освіти, так це вже – зовсім запросто!

 

І сталося диво дивне! Ту довідку не забракували і навіть жодного запитання стосовно печатки мені не поставили. Мене прийняли в робітники! Так я й став працювати на Чупахівському цукровому заводі до березня 1950 року: спочатку нетривалий час в охороні, а згодом, підучившись у старого тракториста, – на тракторній лопаті. Нею вантажив цукрові буряки. Дільничний, про якого щойно згадував, іще кілька разів навідувався до батьків додому, погрожував, що вже знає, де я знаходжуся, і посадить мене. Та щоразу добре почастувавшись перваком, яким його пригощала мати, таки заспокоївся. Платили в Чупахівці добре, і робітники тут не голодували. У березні 1950-го мене призвали на службу до Радянської армії.

 

1952 рік. Угорщина. Кьорменд. Ст. сержант Василь Ворожко

 

Служба моя проходила до осені 1954 року в Угорщині в зе­нітній роті. Під час неї побував майже у всіх куто­­чках тієї кра­їни, а також на військових на­вча­­­ннях у зоні ра­­­дянської оку­па­­ції Ав­стрії, яка три­­вала до 1955-го. В армії мені одразу спо­­добалося. Спав на чистому про­стирадлі, а не на рядні, наї­дався каші з м’ясом, білого хліба з ма­­слом, пив соло­­дкий чай. А ще мав дуже добротні юхтові чо­боти та ше­рстяний мундир. Наш полк стояв на околиці невеличкого міс­те­чка Кьорменд, що на заході Угорщини. Воно за нашими мірками – райцентр. За 5 км від нього – кордон із Австрією. Кьорменд – важливий залізничний вузол, від якого розходилися три дороги: на північ – до столиці медьє Сомбатхей (по-нашому – до обласного центру), на південь – до міста Залальовьо, на захід – в Австрію. Містечко це для мене спочатку видалося якоюсь іншою планетою. Усі його будинки вигляділи дуже добротними. Вони стояли під черепицею та залізом. Усі його вулиці, навіть найменші, були заасфальтованими. На дорогах, як не придивляйся, не побачиш і найменшої виїмки. Містечко мало багато чудових історичних споруд, музей, кінотеатр, багато магазинчиків та кафе, готельчиків. Люди добре зодягалися. А ще ідеш, бувало, вночі з патрулем по вулиці, а біля дворів стоять велосипеди, мотоцикли, навіть із ключами запалювання. І ніхто не боявся, що їхні транспортні засоби викрадуть. Це нас узагалі приголомшувало! А які в них села були! Про австрійські присілки я взагалі промовчу, бо вони для нас видавалися казковими. Не один я, напевно, думав, що тут люди вже давно жили при комунізмі. За час своєї служби мав 25 подяк від командування, відпустку з виїздом додому, яку отримав від самого генерала за відмінні стрільби на великих навчаннях. Дослужився до старшого сержанта і посади командира господарського взводу. Саме тоді й трапився у мене роман з однією гарненькою мадяркою.

 

1945-й. Німеччина. Рядовий Михайло Ворожко, брат Василя Ворожка

 

Якось її апа (по-нашому – батько), що мешкав із сім’єю у фалюбані (по-нашому – в сільці) неподалік містечка, накосив у виярках біля нашої військової частини сіна для корови, а його ляньо (тобто донька) Біанка згрібала те сіно та складала в копиці. Ось я й накинув на неї оком і там же з нею одразу й познайомився. Виявилося, що її батько був мадяром, а її оньо (мати) – гуцулкою. Тож їхня дочка добре знала ще й українську мову. Її батьки запросили мене до себе в гості і взагалі не заперечували проти моїх побачень з Біанкою. Майже кожної неділі з дозволу свого командира почав учащати до них у гості. Замполіт мене ще й нахвалював, мовляв, ці зустрічі зміцнюють інтернаціональну дружбу між народами. Не секрет, що ставлення угорців до нас було настороженим і прохолодним. Чому? Та ми ж були для них окупантами. І як я дізнався від батьків Біанки, що «околгоспнення» угорських селян 1952-го супроводжувалося їх жорстоким пограбуванням, що на початку 1950-х вони стали жити набагато гірше, аніж на початку 1940-х. Ой, і хотілося їм тоді сказати, що не бачили вони справжньої радянської влади і справжнього смаленого вовка, якого бачили українці, але остерігся. До цього всього, якщо говорити відверто, ще й ми давали мадярам привід до посилення відчуження. Якось наші солдати наглушили гранатами сомів у їхній річці на території національного парку Ершег. Де вони взяли ті гранати? Та при інвентаризації мій друг, начальник складу, виявив, що кілька гранат виявилися не облікованими, а, значить, із ними можна сходити на велетенських сомів.Місцеві жителі поскаржилися на таку злочинну розгнузданість радянських військових. Наша військова прокуратура провела серйозне розслідування, але, аби не виносити сміття з хати, та, щоб угорці знали своє місце, все те самоправство обійшлося винуватцям лише полковою гауптвахтою. Дісталося й мені, адже і я був причетним до тієї негарної справи. І досі якось совісно за той давній учинок. Та й багато чого іншого можна пригадати. Я тоді гадав: ось залишуся на «сверхсрочну», одружуся з Біанкою – і все буде в моєму житті гаразд.

 

 

Початок 1960-х. Анастасія та Макар Ворожки

 

Та тут напосіли моя мати Анастасія та батько Макар, яким уже добігав шостий десяток. У кожному листі вони благали мене: «Ми вже старі, і скоро будемо зовсім немічними. Твій старший брат Михайло живе від нас окремо в іншому селі. Ти ж добре знаєш, що в нього своя сім’я. Має вже він і діточок. А ти ж добре відаєш, що в нас споконвіків прийнято: аби батьків у їхній старості доглядав наймолодший син. Невже нас, безпорадних, підсаджуватиме на теплу піч шевське шило? Повертайся після демобілізації додому – і квит!» Коли я розповів про цю справу своїй коханій Біанці, вона мовила: «Моя матуся не раз розповідала мені про Україну. Там дуже гарно і так, наче в раю. Я б з радістю поїхала в Україну, якби ти взяв мене за дружину!» А я собі й думаю: «Воно ж то так, що з милим рай і в курені. Але ж, сонечко ти моє ясне, та який там у біса в тій Україні рай! Куди я тебе повезу? У радчуківське пекло? Та там багнюка по вуха, хати під соломою, колгоспне кріпацтво та палички-трудодні. Та там у нас у селі – злидні та бідність. Та й наш Лебедин – це не ваш Кьорменд: у центрі ніби й містечко, а все решта – таке ж велике село під соломою. Це ми тут перед вами гороїжимося-приндимося. Що ти знаєш про справжню Україну?» Та сказати їй про це уголос не наважився. Якби ці речі якимось чином дійшли до «особіста», то послався б мені шлях не додому, а на Колиму. Так ми з нею й розбіглися. Біанка, певно, подумала, що я її розлюбив, а в мене серце кров’ю обливалося, наче його хтось батогом оперезав: «Якщо тебе, мила Біанко, привезу в Радчуки, ти не зрадієш і згодом мене проклинатимеш та весь час думатимеш: «Де я родилася і зросла, а куди мене доля занесла?!» На­ві­що ж тобі життя ламати ні за цапову душу?» Довго я потім згадував своє янголятко із Угорщини, свою кохану Біанку. Та пройшло ду­­же багацько літ – і її обриси розтанули в густому тумані часу…

 

Тож із страшенно важким серцем і невеселим настроєм повернувся після демобілізації до своїх батьків у Радчуки і заодно в безпаспортне колгоспне кріпацтво. Дехто із вас може хмикнути: «Не міг він тоді так думати – «безпаспортне колгоспне кріпацтво!» Та думав же! Європа мене навчила! Там люди іще тоді жили, як люди, а наше життя весь час припасовували під комуністичні теорії. Ми і в 1980-х не жили так, як вони у 1950-му. Я міг би після армії, принаймні, повернутися на Чупахівський цукровий завод, але що було робити: батьки є батьки. Вони ж мене годували, ростили, виховували. А, як відомо, гріхи відшкодовують каяттям та плачем, а довги–платежем. Ось так нелегке колгоспне життя й надбало мені 45 років нелегкого стажу тракториста. Свого часу моя фотокартка не сходила з районної Дошки пошани. Та, якщо вже зовсім відверто, то мені з тієї почесті було ані холодно, ані жарко. Я до тієї пошани ставився якось байдуже.

 

Невдовзі, після мого повернення з армії додому, батьки почали упрошувати мене, аби я оженився. Допоки мені, мовляв, холостякувати, та й матері важко не лише давати раду корові та городу, а й навіть поратися біля печі. Отож, походив-походив «на чужі», придивлявся-придивлявся до дівчат, аби й гарненька, аби й роботяща та не лайлива – і таки придивився та й одружився із Міщенко Ганною Михайлівною, що проживала в Довжику Охтирського району. Її мати походила із багатодітної сім’ї, яку добре знали в Олешні і яку в колективізацію визнали куркульською. Її восьмеро братів-«куркулів» спали у великій хаті на соломі покотом. Робили, наче прокляті. Тримали корів, свиней, вівці. Під час «околгоспнення» селян майже всю її родину понищили. Вона врятувалася, бо вийшла заміж у Довжик не за «куркуля». Вдалося врятуватися і її брату Пантелеймону, бо він побрався із біднячкою, з якою вони згодом прижили чотирьох дітей. Десь на початку вересня 1943-го його мобілізував польовий військкомат і одразу кинув разом із іншими практично неозброєними новобранцями-«чо­рно­свитниками» в бій. Скоріше, – на убій, бо які ж із них були вояки? Дуже багатьох у першому ж бою вбили, а Пантелеймон отримав важку ко­нтузію, і його від вибуху міни напівзасипало в окопі землею. Червоні відступили. Коли неподалік нього проходили німці, він, непритомний, застогнав. Його відкопали. Ось так і потрапив у полон. Але його жінці надіслали похоронку, і вона, як удова, після війни прийняла приймака. Працював Пантелеймон у бауера. Коли Червона армія зайняла ті землі Німеччини, де він перебував, його одразу направили до фільтраційного табору. Спецкомісія, взявши до уваги соціальне походження колишнього «остарбайтера», визнала його винним і присудила 10 років табірних робіт на шахтах Донбасу за «ізмєну Родіни». Зрозумівши, що в нелюдських умовах, працюючи в шахті, довго не протягне, він зумів звідти утекти і прийти додому, аби перед смертю хоч раз побачити свою родину. Приймак пояснив Пантелеймону, що він приставав у прийми до вдовиці і не знав, що воно так усе обернеться – та й подався геть із двору. Та Пантелеймон жінці за нього ні в чому не дорікав. Їй утікач повідав, якими тернистими стежками-доріжками водила його трудна доля. Уранці він сказав: «Побачив я тебе, жінко, своїх діток. Але я – «ворог народу». Рано чи пізно мене зловлять. І можуть покарати ще й тебе з дітьми! Тож зараз іди в Охтирське НКВД і скажи там так: «Мій чоловік утік із табору і прийшов додому. Але я із ворогом народу жити не буду! Заберіть його»! Його й забрали до сумської тюрми. Один із його бувалих співкамерників, роззнайомившись із ним і дізнавшись про його долю, запропонував тому: «Мене звідси живим не випустять. Маю надто великі гріхи перед совітами. А ось тобі можу дати чималеньку суму грошей для підкупу слідчого. Ти ж знаєш, що недавно Сталін лапки склав. Тепер буде амністія тим, у кого статті кримінальні. Підмажеш слідчого – і тебе амністують, як кримінальника. Якщо в тебе є совість, згодом, коли накопиш грошей, зробиш поштовий переказ на таку ж суму моїй жінці на адресу, яку я тобі повідомлю». І сталося – диво! З тюрми він вийшов, так би мовити, вже «по-чистому». Першим ділом разом вивів із двора корову та іншу живність, продав її в Чупахівці і повернув борг сім’ї свого рятівника. І став він із своєю жінкою жити та дітей на ноги ставити. Та хіба вже те покалічене життя можна було назвати життям? То вже був якийсь облізлий життєвий хвостик. У житті, я вам скажу, взагалі справедливості украй мало. Якась макова дрібка. Та спасибі Богу, хоч за неї.

Чи шкодую я за Союзом? Звичайно, шкодую. Пам’ятаєте, як колись говорив Олександр Мороз? Хто не шкодує за Союзом, той не має серця, але хто хоче нового Союзу, той не має голови. А в мене начебто і серце є, і голова – на в’язах. Найкраще в Союзі було при Брежнєву. У 1986-му, це вже при Горбачову, після того, як рвонув реактор на Чорнобильській атомній електростанції, моя жінка Ганна Михайлівна почала дуже хворіти. Ні, мабуть, не од Чорнобиля. Вона й до того нездужала. Поля ж обробляли сильними отрутами, а вона ж рік за роком – усе в ланці на тих буряках. Добиратися із Радчуків до лікарні було непросто, особливо у бездоріжжя. Тож ми вирішили перебратися поближче до цивілізації – в Калюжне. Як не як, а там знаходився ФАП, у якому працювала знаюча лікарка, якщо мені не зраджує пам’ять, Надія Забуга. Та й добиратися до Лебедина звідти – значно простіше. Одначе, якби не хвороба дружини, то нині в Радчуках, де живих декілька дворів і десять чи дванадцять душ, на один двір і на дві душі було б таки більше. У Калюжному ми купили хату колишнього голови колгоспу Героя Соціалістичної Праці Семена Руденка. Він народився 1904 року. Одні стверджують, що в Гудимівці, а інші – начебто в Калюжному. З 1921 року був головою комітету взаємодопомоги, очолював сільську раду, обіймав керівні посади в районі. Воював. Після демобілізації працював головою виконкому райради на Тернопільщині. У 1946-му очолював колгосп «Радянське село» в Ляшках. У 1947 році господарство отримало по 42 ц/га пшениці, по 30 ц/га жита, за що він і був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. У 1950-му очолив об’єднаний колгосп імені Мічуріна, що склався із чотирьох колишніх господарств, які були створені у 1929-30 роках і мали центральні садиби: в Калюжному – імені Фрунзе, у Забугах – імені Молотова, у Ляшках – «Радянське село» та в Петровському – імені Петровського. Вони були порівняно невеликими кооперативами з площами ріллі 800-1200 га. Керував ним до 1966 року і вивів його в передові та заможні. Проживав у Калюжному, де знаходилася центральна колгоспна садиба. Але сільрада від 1920-го знаходилася в Гудимівці і називалася Гудимівською. Здається, у 1978-му сільраду перенесли теж до Калюжнів, і вона вже стала називатися Калюжненською. Його хата, збудована десь на початку 1960-х, у порівнянні з будинками голів колгоспів 1980-х виглядає хаткою, а в порівнянні із палацами теперішніх латифундистів – нужденним курником. Тодішні керівники, мабуть, соромилися жити краще, аніж прості колгоспники. Та хіба нам із жінкою на двох було багато потрібно, адже дітей нам Бог не послав. За рік після того, як ми стали жити в Калюжному, моя дружина померла. Далася взнаки її тяжка праця в колгоспі. Понидівши на білому світі удівцем, від 1992 року я став жити із Марією Юхимівною Ворожко. Чому – Ворожко? А тому, що ми з нею одразу уклали шлюб та й вікуємо разом. І свою другу дружину я також дуже жалію, всю важку роботу намагаюся робити самостійно.

Що іще про себе розповісти, їй-богу, й не знаю. Хіба ось таке. У Бога вірую, але до нього почуваюся ближче у власній хаті, аніж у церкві. На своєму віку нікому не напакостив. Люблю допомагати людям, але не всіх їх люблю. Не люблю, якщо людина є мурлом, тобто відлюдькуватою, непривітною, похмурою, невихованою, грубою, одним словом – лобурякою. Не люблю людей із лукавими очима, в яких бігають хитрі лисички, та із заячими душами, які вічно сидять у п’ятках. Не люблю тих, у кого замість голів пусті макітри. А ще – крикливих і хвалькуватих, які тільки й знають: «Похвали мене, мій роте, бо тебе я розірву!» та славлять глупоту. Не можу терпіти брехливих, бо обманювати можна лише близьку невиліковно-хвору людину, начебто з нею буде все гаразд. Не шаную злих та заздрісних. Ненавиджу людців з низькорослими душами. Це найнікчемніші істоти в людській подобі. Ніколи не любив і не люблю мовного суржику, бо рано чи пізно одна мова стає мишею, а інша – кішкою, щоб там усякі мудрагелі не спростовували це, насміхаючись із моєї чотирикласної освіти. Люблю народні пісні, та й сам їх колись любив поспівати. А милішої пісні за пісню народну знайти нелегко.

Управдивості мною розказаного можна не сумніватися. Мені вже стільки літ, що будь-якої миті можу опинитися на суворому суді Божому, тож який мені смисл боятися говорити правду і когось обманювати? Це пам’ять сьогоднішня – у мене драглиста, а ось минуле я пам’ятаю дуже добре. Правда, в такому віці просто дещо забувається. І не тому забувається, що його згадувати, чи говорити всю правду, не хочеться, а тому, що просто забувається. Тож, якщо я щось там схибив у розповіді, прошу мене великодушно простити. Наостанок зичу нашій згорьованій Україні попри все уціліти та мати не якихось дурноголових, а розумних українських гетьманів. А ще бажаю, аби в кожній українській голові знаходився здоровий глузд, а не козячі бібки. Але моє побажання щодо гетьманів і здорового глузду, мабуть, є мрією нездійсненною. Нехай у нас буде якомога менше дурисвітів та таких бідолах, які бояться захищати рідну землю, коли на неї нападає ворог, і з переляку впісюються. І закарбуйте собі на лобі: хто через дурний розум спокуситься на ворожу доброту та ворожі веселі витрішки, той не уникне й ворожого зла. А тобі, мій тезко Василю, побажаю іще й легкого пера, аби написане тобою читали із захопленням. Хай буде так!

Розповідь народного цілителя Василя Ворожка записав письменник Василь Пазинич.

Старі світлини взяті із фотоархіву Калюжненської сільської ради, за що виказую щиру вдячність сільському голові та секретарю сільської ради. Особливу подяку за надані консультації висловлюю прекрасній людині, племінниці Василя Макаровича – Березовій Надії Михайлівні, жительці села Калюжне.

 

 


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.