Заслужений тренер України Сергій Гавриш: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові»

Нещодавно наш земляк тренер-викладач Сумської ДЮСШ єдиноборств, він же тренер-викладач з панкратіону та вільної боротьби Лебединського педагогічного коледжу, чемпіон України з панкратіону (2016) та грепплінгу (2019) Сергій Гавриш отримав «корочку» Заслуженого тренера України. Це стверджено наказом Міністерства молоді та спорту України №1173 від 06.03.2019 року «Про присвоєння спортивного звання «Заслужений тренер України» за підписом міністра Ігоря Жданова.

Сергій Григорович погодився відповісти на ряд запитань нашому автору та давньому шанувальнику цього виду єдиноборств Василю Пазиничу.

– Сергію Григоровичу, зізнаюся, що перед зустріччю спочатку «проштудіював» Положення про почесне звання «Заслужений тренер України», затверджене наказом Державного комітету з фізичної культури і спорту № 2039 (z0001-98 від 26.09.97р.). У ньому, зокрема, зазначено, що спортивне звання «Заслужений тренер України» присвоюється тренерам, іншим спортивним фахівцям, які особисто здійснюють навчально-тренувальну роботу зі спорт­с­­менами – громадянами України. Це звання також може бути присвоєне першому тренеру, вихованець якого став чемпіоном або призером Олімпійських ігор, чемпіоном світу серед дорослих. Добре знаю, що на чемпіонатах світу з панкратіону у 2015 році твої вихованці Вікторія Сергієнко (Синявіна) та Світлана Скрипник посіли другі місця, у 2017 році – вони зайняли перші місця, у 2018 році – друге місце посіла Анастасія Воскобойник. Так що тут, як говориться, навіть недоброзичливий комар носа не підточить. Щиро тебе вітаю від імені колективу тижневика «Будьмо разом» із цим заслуженим визнанням. А заодно дозволь поцікавитися твоїм шляхом до цього.

Отож, почнемо із запитання, що ти, Сергію Григоровичу, мабуть, корінний лебединець?

А ось – і ні. Моя мала батьківщина – це Зінькі­в­щина, що на Полтавщині. А якщо конкретніше, – село Тарасівка. Воно примикає до міста Зіньків. Побутує легенда, що село здобуло собі ім’я від першого поселенця, який заклав основу майбутнього населеного пункту.Спочатку на місці села був Тарасовий хутір, утворений на межі XVI–XVII століть. Відомо, що він протягом певного часу входив до складу Лубенської держави Ієремії Вишневецького, але в 1647 році ці землі були передані Польщею козакам, які несли охорону її східних кордонів.У 1648 році Тарасівка ввійшла до складу Зіньківської сотні Гадяцького полку. Так що предки мої козаки і ніколи не були кріпаками. Можна продовжувати цю розповідь і далі. Утім, це лебединцям, мабуть, не дуже й цікаво. Дозвольте іще нагадати, що Зіньківщина народила неперевершеного майстра художнього слова Григора Тютюнника.

- Після отримання неповної середньої освіти в місцевій школі ти, шановний земляче, вирішив стати студентом Лебединського педагогічного училища. Отак, значить, хотілося стати вчителем?

Справа в тому, що ще школярем я почав займатися вільною боротьбою, відвідував секцію вільної боротьби у Зінькові, яку вів Іван Іванович Чумак. Він помітив мої певні якості – і бійцівські, і майбутні педагогічні. Тож не без його поради і настанови вирішив вступати на фізкультурне відділення Лебединського педагогічного училища. Мав відомості, що в цьому навчальному закладі у пошані єдиноборства.

– Чому ти обрав саме панкратіон, адже він не є олімпійським видом спорту?

Це нині він поки що не олімпійський. Панкратіон –один із давніх видів єдиноборства, який поєднував у собі елементи боротьби і кулачного бою. Він виник у Давній Греції і був представлений у програмі Олімпійських ігор іще в 648 році до нашої ери. Змагання з нього тоді були доволі жорсткими. Вони часто закінчувалися травмами учасників та час від часу смертю. Сучасні ж поєдинки з панкратіону проводяться з обмеженням часу та з використанням надійних захисних пристосувань для зниження рівня травматизму. Сучасний панкратіон близький до рукопашного бою. Атлетам дозволяється застосовувати практично весь арсенал технічних дій боротьби вільної, греко-римської, самбо, дзюдо, східних єдиноборств, боксу та кікбоксингу. Панкратіон ви­з­наний в Україні на офіційному рівні. 15 травня 2003 року було зареєстровано Федерацію панкратіону України, а вже 19–21 лютого 2004 року в Івано-Франківську відбувся перший чемпіонат України з панкратіону. Чому ж він мені так до вподоби? Бо це єдиноборство, яке передбачає поєднання фізичної витривалості та ударної і борцівської технік.

– Так ти іще й досі тарасівець? Чи вже лебединець?

Скоріше, я тарасівський лебединець. І це цілком нормально. Маю в Лебедині своє житло. Одружений. Моя дружина Марина за фахом педагог. Але так склалося, що нині вона змушена працювати не за фахом. Ми з дружиною виховуємо сина Данила. Йому шість років. Хочу одразу упередити запитання: «Чи не займається вже й мій син панкратіоном?» Так, він уже тренується півроку. Мрію, що колись ми з ним виступимо разом на чемпіонаті світу з панкратіону.

– Як ти, Сергію Григоровичу, зустрів звістку про присвоєння тобі цього почесного звання?

Скажу відверто, що спокійно, але піднесено.

– А чи не на якихось чергових змаганнях із панкратіону ти саме тоді перебував?

Точно так! 13 березня цього року в Черкасах справді відбувся чемпіонат з панкратіону та грепплінгу за Кубок України. Спочатку поясню, що таке грепплінг, чим він відрізняється від панкратіону і чому останнім часом набуває популярності. Спочатку більшість бійців різних стилів вважали, що той, хто сильніше і швидше б’є супротивника руками й ногами, при цьому краще захищаючись, той і переможе. Та часто переважна більшість поєдинків відбувалася за зовсім іншим сценарієм. Починаючи з ударів руками й ногами, бійці сходилися в клінч – падали і опинялися на землі. І тут уже перемагав той, хто краще вмів боротися. Цей вид боротьби розроблений на основі бразильського джіу-джитсу, самбо, дзюдо, вільної боротьби та інших видів. У грепплінгу вирішальне значення має технічний арсенал спортсмена, а не груба фізична сила. Цей арсенал включає в себе кидки, різні утримання, задушливі прийоми, важелі на руки, замки на плече і зап’ястя, больові на ноги. Грепплінг є боротьбою на підкорення, тобто основною метою спортсмена є саме примус суперника до здачі. Ударна техніка в ньому, на відміну від панкратіону, суворо заборонена, тобто заборонені будь-які удари, захоплення за пальці, давлення на очі. Існують його різновиди – Gi та No Gi. Проте в деталі відмінностей вдаватися не станемо. Золоту медаль у різновиді грепплінгу No Gi серед спортсменів у вазі до 92 кг отримав і я. Володарями срібних та бронзових відзнак у грепплінгу стали і мої вихованці Дмитро Вакуленко, Вікторія Сергієнко та Анастасія Воскобойник, які вже відзначилися в панкратіоні.

– Отже, ти захопився ще й грепплінгом?

Людина, яка серйозно займається єдино­бор­ствами, мусить весь час удосконалюватися в цьо­му напрямі. А знання та оволодіння технікою греп­плін­гу, як говориться, за плечима не носити.

– І кому ж ти за свої успіхи в першу чергу хочеш подякувати?

Звісно, своєму першому тренерові з вільної боротьби Івану Івановичу Чумаку із Зінькова, затим– викладачу (тренеру із дзюдо) Лебединського педучилища Олегу Володимировичу Коваленку, своєму вчителю, а нині головному тренеру збірної України з панкратіону Сергію Вікторовичу Чередниченку. Щиро дякую також всім своїм вихованцям, які віддані панкратіону. Хочу завдячити в. о. директора Лебединського педагогічного коледжу Любові Борисівні Білокобильській за умови, створені для нормального проведення тренувань. Добрим словом згадую і колишнього директора навчального закладу Людмилу Михайлівну Кірдіщеву (на жаль,нині покійна), яка свого часу пішла нам назустріч і на­да­­ла приміщення для тренувань лебединських панкратіоністів.

І наостанок наші традиційні бліц-запитання.

Які твої улюблені:

Захоплення:

– Спорт, спорт і ще раз спорт.

Епізоди життя:

– Години, які я проводжу разом із сім’єю.

Тренер:

– Сергій Чередниченко.

Страви:

– Борщ із м’ясом та пампушки з часником.

– Що найдужче не любиш:

– В людині:

– Боягузтво і підлість.

– У природі?

– Довгі похмурі тижні.

– У чому ти бачиш сенс життя?

– Займатися улюбленою справою, яка приносить користь людям.

Післяпис, що стосується відповіді на останнє бліц-запитання.

Один із юних вихованців Заслуженого тренера України Сергія Гавриша на моє провокативне запитання «Ну і що ж доброго, хлопче, у цих утомливих за­няттях панкратіоном?», дав мені таку відповідь: «Невже у Вашому житті не траплялися ситуації, коли для вгамування якогось негідника лишень одних зас­покійливих та добрих слів виявлялося замало? Зло ніколи не дрімає і завжди використовує різні методи для досягнення своєї мети. Найпримітивніший його метод – це груба фізична сила. Знаючи, що добро може себе захистити, зло може й злякатися та відступити без бою». Як на мою думку, це цілком розумна філософія дорослішання, що поділяють учні істинного педагога, яким, безумовно, є Сергій Гавриш.

Із Сергієм Гавришем віч-на-віч розмовляв   Василь Пазинич.