І хлібом, i цвітом, і прадідом-дідом гріє душу село, моє рідне село

І хлібом, i цвітом, і прадідом-дідом гріє душу село, моє рідне селоУ кожного в житті є два береги: від якого відпливаєш і до якого пристаєш назавжди. Для мене перший берег – це мальовниче селище міського типу Степанівка, що на Сумщині. Воно в моїм серці все життя… Автобус швидко мчить трасою з Сум у напрямку до Конотопа. За вікном пролітають знайомі з дитинства місця. А тепер наче й не дуже знайомі. Час стер із них щось оте, тодішнє, і тепер вони інші: і балочки, і поля, і будови.

Ось і нова школа. Саме біля неї моя зупинка. Ну, що ж,нове – це прекрасно: нові класи, нові вчителі, нове покоління. Школа велика й гарна. А мені найкраща моя. Ота, що була в «заводі», як ми казали, бо жили на території, що прилягала до Сумсько-Степанівського цукрового заводу. Двоповерхова, велика (відносно нас, малих), світла, добра. Тут я робила перші кроки у країну знань. Тут я із захопленням слухала розповіді улюблених учителів. Довіку буду вдячна моїй першій вчительці Людмилі Броніславівні Ніколенко, Аделі В’ячеславівні Любанській (за­вуч школи, жінка істинно інтелігентна, високої культури, красива зовні і душею),Миколі Олександровичу Чернишу – директору школи, якого ми поважали і по-дитячому боялися. У нього назавжди залишився карб від війни: протез і милиці, як нагадування про те, що війна – це найжахливіше для людства. А Марія Михайлівна Шевченко – вчитель математики. Вона була професіоналом своєї справи. Про себе ми називали її Лобачевською – за лобачевську любов до математики і високе чоло. І ще, звичайно,низький уклін моїй матусі, Лідії Василівні Поливоді, учительці української мови та літератури, невтомній трудівниці, яка свідомо чи несвідомо спрямувала мене в житті по шкільній стежині, що виявилася саме моєю, бо нею я крокувала більше сорока літ, жодного разу не пошкодувавши і не нарікаючи на свій вибір. Саме вони, мої великі вчителі, стали тими навчителями, які навчили все життя вчитися, працювати самовіддано,любити чужих дітей, як своїх.

Біля цієї школи мій тато Іван Кіндратович, який працював учителем трудового навчання, разом із учнями посадив розкішний сад, зробив ошатну огорожу, впорядкував подвір’я, перекрив дах. Тепер цього місця не впізнати: якесь неохайне, занедбане, у приміщенні школи – квартири, мешканці яких, певно, вважають, що гуртове – то не наше. З кого спитати? Хто прийде навести лад? Далеко не треба йти: ті, хто там живе.

У кількох кроках від школи – лікарня. В часи мого безтурботного дитинства та щасливої юності це була велика дільнична лікарня із стаціонарним відділенням. Тут вели прийом і хірург, і терапевт, і гінеколог, і педіатр, і стоматолог. Тут починала свій трудовий шлях і моя сестра, Ніна Іванівна Поливода. Це була для неї справжня медична академія, де вона навчилася чесно виконувати свій обов’язок медика. Тому й сьогодні не може взяти жодної копійки з людини за зроблену ін’єкцію: сумління не дозволяє. З вдячністю згадує своїх співробітників: головного лікаря Івана Івановича Ткаченка, з яким зашивала рани, повертала до життя хворих, Марію Павлівну Марченко, гінеколога з великим досвідом, Таїсію Андріївну Гришину, лікаря-стоматолога. Їм завдячує тим, що у свій час здобула першість у конкурсі «Краща медсестра». Нині медична реформа «робить все для того, щоб ніхто не хворів». Лікарі знаходяться десь дуже далеко від села, виклики лише екстрені, ціни на ліки захмарні. Поневолі «видужаєш»! У нашій лікарні залишилося кілька ліжок для хворих. Їжу їм привозять аж із Сум. Якою ж вона буде, поки доїде? Сьогодні громада піднімає голос за те, щоб лікарню не закрили. Було б дуже добре, якби той голос почули ті, від кого це залежить.

Зовсім близько від лікарні розташовані приміщення цукрового заводу. Були колись. 130 літ цей завод годував цукром Україну і не тільки її. 130 літ він давав можливість людям заробити копійку, опікувався дитячим садком, школою, лікарнею, клубом відпочинку. Біля заводу були їдальня, чудова пекарня. У ній випікали такий запашний хліб, що дух від нього розливався аж ген-ген по довкіллю. На жаль, немає вже й заводу: застарілий, не те обладнання, нерентабельний. За правилами здорового глузду, його треба реконструювати, а не деконструювати. Сумують ті, у кого все свідоме життя пройшло на заводі. Серед них і моя старша сестра Тамара Іванівна Мельник. Вона працювала на заводі завідувачкою відділу кадрів.

Та мало кричати про недоліки, закочуймо рукави та ставаймо до роботи. Годі чекати траншів. Допоможемо собі самі, бо, як говорив Михайло Драгоманов, допомагають тому, хто сам щось робить

Іду своєю вулицею. Тиха, мила, рідна. Тут дітворою грали в квача, у схованки, каталися на лижах, санчатах, ковзанах. Тут і перше побачення, і гіркі сльози розлуки. Хати-пустки через одну. Старенькі відійшли у Вічність, а молодь на заробітках: у Польщі, Чехії, Скандинавії. Заробітчан уже мільйони. Розпадаються сім’ї, діти залишаються на дідусів та бабусь, а часто напризволяще. Та жевріє надія, що це скоро закінчиться.

Заходжу до свого двору. Тут владарює тиша. Принишк сад, любовно посаджений моїми ще молодими батьками. Не квітнуть айстри й жоржини, що їх так любила мама. У повітці спочиває татове начиння, яким він майстрував вироби з дерева і собі, і людям: вікна, двері, ворота, вулики, огорожі. З кухні не долинають пахощі смаколиків, якими нас радувала матуся.

Господарів уже немає. Та тут живуть їхній дух, їхня праця, їхня наука про життя.

Може, хтось прочитає і скаже: «Старече квиління». Комусь це може здатися ностальгією за прокомуністичним часом. А я скажу: «Ні те, ні інше». Це розповідь про покоління, яке ще є, все це прожило, яке нікуди не виїжджало у пошуках кращого, яке вірить у завтрашній день, до якого пасують слова Івана Багряного: «Ми є! Були! І будем ми, й Вітчизна наша з нами!»

Село моє, для мене ти єдине,

Для мене ти найкраще на землі,

Як символ щастя, радості й надії,

Прийми мої всі болі і жалі.

Людмила Поливода (Павлик),

смт Чорнобай Черкаської області.

Спеціально на конкурс «Моя мала батьківщина» в тижневику «Будьмо разом».

Від редакції.

Шановні читачі й дописувачі!

Конкурс «Моя мала батьківщина» про­довжується. Надсилайте свої розповіді про місця, де пройшли ваші дитинство, юність. Ми обов’язково надрукуємо!