Лідія Бугайова: «Все почалося неочікувано…»

Лідія Бугайова: «Все почалося неочікувано…»На сторінках тижневика для сімейного читання «Будьмо разом» видрукувано чимало віршів поетеси із села Будилка Лідії Бугайової. Вони припали до душі читачам, тож недарма до редакції звертається чимало з них із проханням познайомити через сторінки видання з автором поетичних рядків. Дорогі друзі газети, виконуємо ваше прохання. Отже, знайомтесь із Лідією Бугайовою.

– Лідіє Григорівно, вітаємо Вас від імені всіх читачів. І перше наше запитання, звісно ж, про те, як Ви прийшли в поезію? З чого все починалося?

– Все почалося неочікувано. Ні в дитинстві, ні в юності, ні вже в більш зрілому віці не заримувала жодного рядка. Словом, майже до п’ятдесяти років про поетичне слово й не думала. І ось стресова ситуація, що склалася в сім’ї, вразила до глибини душі. Життєва скрута поставила мене у безвихідь. Якось я йшла ввечері додому і роздумувала, як вийти з цієї ситуації. Плакала. Глянула у зоряне небо – і мені здалося, що воно мені співчуває. Дивлячись на зорі, молила Бога і благала його про допомогу. Раптом спливли на думку римовані рядки. Прибігла додому і швидесенько записала їх на папір. На мій погляд, вийшло добре. Отоді й з’явилася перша поезія, котру я назвала «Моя молитва материнська». Дійсно, з часом (вірю, що саме так) моя материнська молитва допомогла мені у житті, допомогла облаштувати дітей, котрі рано залишилися без рідного батька.

– Цікаво, хто Ви за професією?

– Педагог. Закінчила Лебединське педагогічне училище імені А.С. Макаренка, здобувши фах вихователя дитячого садочка. Мріяла про неї з дитинства. Моя рідна Будилка, де я народилася, навчалася в школі, близько до Лебедина, тому й подалася до цього міста. Потім працювала за фахом у Будильському садочку, згодом – у дитсадочку виробничого об’єднання «Хімпром» у м. Суми. А як настали сумні часи масового скорочення людей у трудових колективах, це торкнулося й нашого дитсадочка. Залишили в ньому працювати не справжніх фахівців, а тих, хто мав гроші. Тож я з сім’єю повернулася в рідне село. А в ньому – скрута з роботою. Треба ж було чимось займатися. Чоловік порадив купити зарослий бур’яном, покинутий магазинчик на околиці села, в якому він бачив перспективу нашого життя. Відремонтували його, завезли товар. Таким чином, з 2002 року я приватний підприємець-продавець. А магазинчик відвідує чимало жителів Будилки та й заїжджих людей, за що я їм дуже вдячна.

– Хто і що надихає Вас на творчість?

– Саме життя. А ще (Ви не повірите) мої покупці, особливо бабусі. Щось повідомлять цікаве, розкажуть сімейну історію. І в моїй голові виникають рядки. Продаючи товар, паралельно записую їх у зошит (він завжди лежить у моїй сумці). А, трапляється, йду з роботи, щось десь запримітила – і вже римую. Зупиняюсь тут же і записую, щоб потім не забути. Чоловік часто жартує: «Що ти там уже пишеш? Муза прилетіла?» Я щиро дякую йому за підтримку. Він за фахом культпрацівник, тому розуміє мене з півслова. Синові і доньці, які мешкають у Сумах, відвожу вирізки з газети або самі газети. Вони люблять їх читати і дивуються: «Як це, в тебе, мамо, виходить?»

– То, певно, чоловік є першим поціновувачем Вашої творчості?

– Так. Тільки-но вийшов вірш з-під пера, відразу зачитую його. Дійсно, він перший слухач і поціновувач. Дивись, щось і підкаже, порадить. А ще моя перша слухацька аудиторія – бабульки-покупці. «А ну, Лідочко, зачитай щось новеньке», – часто звертаються. Зачитую. І вони, мов суворе журі, ставлять оцінку. А ще радять відразу нести в газету «Будьмо разом», яку читають.

– А чи пам’ятаєте, який перший вірш надрукували у виданні?

– Так. Це був вірш «Мальви», видрукуваний саме у «Будьмо разом». Я написала його і зачитала групі моїх покупців. Саме вони й порадили звернутися до газети.

– Тематика Вашої поезії найрізноманітніша: від лірики про кохання – до смішних баєчок. Про що Вам найбільше до душі писати?

–Про все. Поезія – це ж наше життя. Ось я, спостерігаючи за ним, і римую. Пишу й присвяти друзям, рідним з нагоди тих чи інших подій, свят. Вхід у поезію відбувся якось так неочікувано, несподівано. А тепер я уже без неї не можу. І дуже рада, що вона подобається людям. Ось свіжий приклад. Була у с. Боровеньці на Дні села. Мене там теж добре знають, бо мої чоловіки (і перший, і другий) звідти родом. Підходить до мене старенька-старенька бабуся і каже: «Ми з нетерпінням чекаємо газету «Будьмо разом» з твоїми, Лідочко, віршами. Раді, коли їх друкують». Для мене це найвища оцінка моєї творчості.

А чи друкувалися в інших виданнях?

– Так. Деякий час у міськрайонній газеті «Життя Лебединщини». А нещодавно побачили світ мої поетичні рядки в журналі «Хазяїн» (Дім. Сад. Город.) Приємно була здивована, коли на них одержала відгук: надійшов на мою адресу лист від читача журналу, котрий мешкає у місті Кам’яньці-Подільському Хмельницької області. Приємно, що людям подобається.

– Лідіє Григорівно, Ваших віршів уже видрукувано чималенько. Чи не думали видати збірку?

– Думала, бо ж маю уже більше трьохсот віршів. Але, по-перше, дорого, по-друге не маю бажання, щоб ті збірочки десь припадали пилюкою. Як на мене, то краще, коли читачі газети «Будьмо разом», одержавши свіжий номер, прочитають мій новий вірш, подивуються, поцінують, одержать насолоду. Це газета моєї області, мого району, мого села. І мені самій приємно побачити свою творчість на її сторінках. За це я щиро вдячна редколегії видання. Сподіваюся, що співпрацюватимемо і далі.

– Дякуємо, Лідіє Григорівно, за бесіду. Бажаємо Вам творчого піднесення, нових ідей і чекаємо нових поезій. Бо їх чекає і читач. Хай Вам щастить і в житті, і в творчості.

Бесіду вела Надія Нестеренко.