нд.08252019

А що ж онуки?

А що ж онуки?Проблема стосунків «батьки і діти» вивчена-перевивчена. Часто піднімається і у засобах масової інформації, і в літературі, і особливо зараз – соціальними службами. Словом, актуальна. А мені сьогодні хочеться порозмірковувати над стосунками між: з одного боку – старшим поколінням – дідусями, бабусями, з іншого – онуками. Пригадуються свої дитинство і юність. Мама і тато завжди навчали мене шанобливому ставленню до моїх дідуся (мала одного – маминого батька, бо татів загинув на фронтах Другої світової війни) та бабусь. Я, мої двоюрідні сестри і брат завжди називали їх на «Ви», слухалися у всьому, допомагали в міру своїх можливостей – пасли гусей чи корів, зривали фрукти в саду, збирали картоплю тощо. Бувало, бабуся Женя і дідусь Яша, проводжаючи мене до школи (проживала в них, бо батьки мешкали за п’ять кілометрів від центру села, на хуторі), казали: «Дитинко, не барися ніде по закінченню занять, поспішай додому, аби вчасно вивчити уроки і вийти на город, щоб позбирати картоплю, що накопала бабуся». І я слухалася своїх рідненьких. А ввечері дідусь, коли приїжджав із роботи, частенько привозив мені запашні пряники і смачні цукерки «Барбарис» чи «горошок», кавуни і груші, що росли попід луками, котрі з’єднували дві частини села.

Я не пригадую, щоб коли-небудь дідусь чи бабусі (бабуся Катя по татовій лінії жила в сусідньому селі, і я до неї їздила велосипедом) підвищували на мене голос або нарікали, що я щось не виконала із їхніх завдань. Бо такого не було. Може, іноді й не хотілося якусь роботу виконувати, однак я не могла інакше. Сумління не дозволяло.

Пізніше, у студентські роки, зазвичай, у вихідні поспішала в село (батьки тоді вже проживали у районному центрі) до моїх дорогих дідуся і бабусь. Привозила їм щось смачненьке із обласного центру, де навчалася, за один вихідний старалася їм у чомусь допомогти – прибрати в хаті, позамітати у дворах, випрати білизну (пральних машин тоді не було).

Я безмежно любила своїх дорогих бабусь і дідуся. І коли вони одне за одним відходили за межу Вічності, це була велика печаль для моєї душі, страшна втрата. І досі доглядаю за їхніми могилами, де вони знайшли Вічний спокій.

До речі, на той час (60-ті – 80-ті роки минулого століття) майже у всіх родинах панувала гармонія шани і поваги між старшим і молодшим поколінням. Звісно, траплялися окремі випадки протилежного. Але дуже рідко.

Що сьогодні? Та все навпаки. Придивіться до своїх і сусідських онуків, онуків своїх приятелів, друзів, знайомих. І помітите тенденцію до напруження у стосунках бабуся-онучка, дідусь-онук. Не дивлячись на те, що старики вкладають у своїх онучат душу, віддають любов, бавлять їх, підтримують фінансово, молоде покоління в переважній більшості вередує, не слухає (іноді, як кажуть. і вухом не веде), а що вже говорити про те, щоб допомогти в чомусь стареньким – то годі.

«Онучко, – звертається бабуся до дівчинки підліткового віку, – прошу тебе: помий посуд». І тут же чує у відповідь підвищеним і роздратованим голосом: «Пхе, ти ж знаєш, що я страшенно не люблю мити посуд. У нормальних родинах є посудомийні машини. А в нас…» «Але ж я завжди займаюся цим, – відказує бабуся. – Проте у мене ще багато інших справ, котрі я маю переробити, хоча деякі мені й не до душі. Але ж мушу, бо в домі має бути порядок. А ти – майбутня господиня. Як ти тоді поступатимеш, коли тебе ніхто не зможе замінити? Пересилюй себе, онучко», – навчає дівчинку бабуся. Та даремні її зусилля. Ввечері, коли приходять із роботи батьки, на бабусині зауваження їхньої реакції – «нуль». Але ж саме батьки мають прокласти між бабусями, дідусями й онуками отой місточок шани і поваги. Якщо ж батьки байдужі до цього, тоді й зростають їхні діти лінивцями й неслухнянцями. А в майбутньому їхнє сімейне життя розіб’ється об побутові негаразди.

Дуже часто ті ж бабусі й дідусі занадто опікують своїх онуків. Але треба чітко розмежовувати з одного боку – опіку, з другого – піклування й допомогу. Ось дідусь з бабусею, бідкаючись, що онук ріс без батька, купили йому будинок, потім машину. Старенькі складали копійку до копійки, самі недоїдали, аби облаштувати онука. А той тим часом усе «шукав» роботу. Та ніяк вона йому не знаходилася. «Ти б, онучку, прийшов до мене та допоміг город скопати, дах поремонтувати», – звертається до онука дідусь. «Діду, за це ж треба гроші платити мені», – і називає суму. Ось така «вдячність» онука за дідусеві старання.

І таких прикладів безліч. Та є й гірші. Коли вкорочують життя стареньким їхні ж рідні онуки. І за що? За якусь тисячу гривень, за спадщину, за те, що не розділяють поглядів і дій молодиків. Про такі жахи щодень повідомляють і «Надзвичайні новини», і просто «Новини», різні ток-шоу по телебаченню, на радіо, численні друковані видання. Іноді ситуації, що виникають у стосунках між старшим поколінням і молоддю, просто «не вкладаються в голові», шокують.

Хтось скаже на цей рахунок: «Настали жорстокі часи». А хто ж їх, ті «жорстокі часи», зробив такими? Ми самі. То й пожинаємо плоди. А навіщо це нам?! Задумаймося кожен над своїми діями, вчинками, судженнями. Задумаймося, кого на майбутнє ми самі собі виховуємо?

Безперервність зв’язку між поколіннями має існувати. Інакше без родоводу не буде країни, не буде суспільства. І через той зв’язок повинні передаватися найкращі риси людської душі.

У «Новому завіті» Господа Нашого Ісуса Христа в розділі «До Ефесян» (глава 6) є такі рядки: «Дети, повинуйтесь своим родителям в Господе, ибо сего требует справедливость. «Почитай отца твоего и мать, это – первая заповедь с обетованием: «Да будет тебе благо, и будешь долголетен на земле». «И вы, отцы, не раздражайте детей ваших, но воспитывайте их в учении и наставлении Господнем».

Зазначу, що це вчення Господа нашого має передаватися з покоління в покоління. Особливо шана й повага до тих, хто є старійшинами роду на тому чи іншому відрізку його часоіснування.

 

Віра Дмитренко,

ветеран педагогічної справи.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.