пт.11222019

Що доброго залишиться після мене?

Що доброго залишиться після мене?Нещодавно був мій день народження. Напередодні думала, як би хотіла його провести. Озираючись у прожите й пережите, зрозуміла, що найкращими були все-таки роки дитинства. Ні, воно не було безтурботним, у ньому малися свої клопоти й негаразди. Але тоді я ще не знала, що чекає далі, тим-то моє дитинство й було гарним.Тому в день народження прокидаюся на світанку і їду до батьківської хати, що на вулиці Бережківській у Ле­бе­дині. Дорогою згадую, як святкувала іменини, коли батьки були ще живі. Цього дня або близько біля нього завжди намагалася приїхати додому – сама чи зі своєю родиною. Приво­зила приготовлене мною та куплене в магазині пригощання й накривала батькам святковий стіл. Я завжди казала, що день народження дитини – це свято для батьків. От тільки не казала, як я їх люблю, які вони для мене дорогі й незамінні. Не заведено це було в нашій сім’ї, мабуть, ми завжди соромилися своїх почуттів. І тепер я кажу це у далекий Всесвіт, у незнане нинішнє перебування душ моїх дорогих померлих: мамо й тату, я люблю вас.

Біля нашої садиби ліс. Скільки разів моя люба невтомна матуся-трудівниця вижинала серпом оці високі пирії, які ростуть на узліссі й які так любили наші кролики. Скільки тяжкої щоденної праці вкладала вона в наш пісно-піщаний город, щоб він давав хоч якийсь урожай. Нині він заріс невисокими бур’янами – певно, сусіди припинають там своїх кіз. А ось груша, з якої мама робила сушку. Груші я любила більше за яблучні сушені криженички, тому вони хитро вкидалися в торбинку разом, щоб їлося все підряд. Та я й навпомацки знаходила й вибирала саме грушки. Торбинка висіла на гачку в кладовці, де було холодно, і в маминій сушці ніколи не заводилися «кузьки».

Мамині стежки позаростали, ними вже давно ніхто не ходить. А мені й зараз увижається її біленька хусточка, яка ме­лькає серед кущів. Здається, ось мама розхилиться від сапки, прикладе руку «дашком» до очей, придивиться й упізнає мене, усміхнеться й піде з городу до двору. Згадую, як колись у нас був дуже гарний урожай картоплі, і яка мама щаслива стояла над великими кошулями, повними вщент великої та знатної бараболі. Вона така близька мені в цю мить. Як жива, як реальна. Моїй душі солодко.

Мамо, дякую тобі за ту щасливу давню пору й за сьогоднішні щемкі спогади про неї.

Я заходжу до залишків того, що колись було батьківською хатою, моєю фортецею від усіх життєвих бур. Ось та дошка з підлоги, яка завжди рипіла під батьком. Він був досить важким дядьком, тож вона й озивалася при його наступанні. Під мамою, мною й сестрами дошка мовчала – так ми могли, не дивлячись, визначити, що до хати йде саме батько. Я заплющую очі й наступаю на цю дошку. Рип. Я ступаю ще й ще – рип, рип. Відчуваю незримий зв’язок із рідною людиною, яка так далеко від мене!..

Якось років двадцять чи більше тому батько подарував мені на день народження… лопату. Тоді я сприйняла це з гумором, спитала: «Це щоб я трудилась, а не лебцювала?» А тепер розумію глибокий сенс подарунку: саме праця на землі є розрадою від усіх нещасть і потрясінь. З цією лопатою я ніколи не розлучаюся – вона мені допомагає в труді й підтримує в житті, бо її тримав у руках мій батько, сам зробив до неї черенок.

Тату, дякую тобі, що ти був у моєму житті, бажав мені добра.

Перед нашим двором росте садок. Правда, він уже заріс дикою порослю, але коли продертися крізь кущі, то можна назбирати яблук, зелених і червоних. Тут дозріли літні сорти й дозрівають пізніші. Якось у соціальній мережі на мене вийшов ровесник із сусідньої вулиці. Говорили про се, про те, згадували дитинство. «А ти знаєш, - між іншим зазначив земляк, - я ж ходжу по яблука в той сад, що твій батько посадив. Особливо зимові гар­ні, добре зберігаються». Бач, батька вже п’ятнадцятий рік немає на світі, а його добра справа продовжує служити людям. Мимоволі задумуюся: а що ж доброго залишиться після мене? Хто мене згадає добрим словом? Чи є за що?

Боже, дякую Тобі за моїх маму й тата – найкращих у світі батьків. Мені з ними дуже пощастило. Господи, прости мене, що не завжди про це пам’ятала. І зараз, коли мені буває страшно жити, я подумки шукаю у Всесвіті маленькі ясні зірочки душ моїх батьків – вони дають мені втіху і деякий спокій. Вони чекають мене, мої дорогі рідні, й мені так затишно та відрадно думати про них і сподіватися на зустріч. Мамо й тату, я вас люблю. І хай це послання, цей згусток енергії летить світами й знайде тих, кому воно адресоване. Хай моя любов переможе міріади кілометрів космічного холоду, і моїм батькам, які тепер з Богом, стане світліше й тепліше. Вітаю вас, рідненькі, з моїм днем народження!

Жанна Абаровська (Шевчук),

смт.Недригайлів.


Коментарі  

 
0 #1 ??? 31.10.2019, 14:45
Шановна редакцiя!

Менi подобаються нариси Жанни Абаровської –– i тому, що вона професiйно володiє словом, i тому, що її спогади про дитинство, про батькiв, про Лебедин бринять десь на на тiй самiй хвилi, що й мої. А ще тому, що вона жила «на Бережкiвськiй пiд лiсом», тобто метрiв за 300 – 500 вiд тiєї хати на сусiднiй вулицi (пiд тим же лiсом!), де доживала вiку моя мама, i де ми з донькою бували кожного лiта. Значить, ми з Жанною дихали тим самим повiтрям, ходили по гриби в тi самi мiсця –– в Перший, Другий та Третiй березняки, дивилися на ту саму рогату череду, яка щоранку сунула по Бережкiвськiй на пасовисько… А оскiльки Жанна, видно, доволi-таки молодша вiд мене, то, якщо вона бiгала гратися з дiтьми до «нашої» вулицi, то, теоретично, я мiг i цукерками її пригощати…

I пригадується те життя якимось теплим-теплим, ласкавим-ласкав им. I щемно стоїть перед очима…

Але ось минуло не так вже й багато часу –– i все змiнилося. Та так кардинально, що мов би нiчого того й не було. Пуповину, яка споконвiку пов’язує мiж собою послiдовну низку поколiнь, жорстоко вирвано з м’ясом: виходить, буцiм-то i ми, i нашi пращури не так жили, не тому молились, не з тим боролись, не те спiвали i навiть хибною мовою мiж собою гомонiли: замiсть правильного «продавчиня» казали «продавець», замiсть «файної чiчки» приплiтали якусь «гарну дiвчину», а замiсть шляхетної«лiсов ої кривуляки» –– «в’юнку лiсову стежину»…

Я це пишу, бо менi здалося, як я ще колись читав перший нарис панi Жанни про Бережкiвську, що, хоча нашi спогади про «ранiше» сходяться один в один, вона зовсiм iнакше, нiж я, оцiнює те, що сталося протягом останнiх рокiв.

От я й хотiв би запропонувати свiй давненько вже написаний вiршик –– не як поезiю, нi (бо чудово розумiю, що поет з мене приблизно як з собачого хвоста вiник), а просто як вiдмiнну точку зору, хоча й римовану –– бо так менi чомусь легше її висловити.

Якщо ви не зможете цього вiршика «пропустити» зараз, збережiть його, будь ласка, десь в архiвах, на пiзнiше. Бо все ж тече, все змiнюється, як казав ще в сиву давнину мудрий грек Гераклiт. То може й мiй вiршик стане вам колись у пригодi –– ну, хоч би, щоб заповнити якусь там зайву прогалину у шпальтах.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.