Що доброго залишиться після мене?

Що доброго залишиться після мене?Нещодавно був мій день народження. Напередодні думала, як би хотіла його провести. Озираючись у прожите й пережите, зрозуміла, що найкращими були все-таки роки дитинства. Ні, воно не було безтурботним, у ньому малися свої клопоти й негаразди. Але тоді я ще не знала, що чекає далі, тим-то моє дитинство й було гарним.Тому в день народження прокидаюся на світанку і їду до батьківської хати, що на вулиці Бережківській у Ле­бе­дині. Дорогою згадую, як святкувала іменини, коли батьки були ще живі. Цього дня або близько біля нього завжди намагалася приїхати додому – сама чи зі своєю родиною. Приво­зила приготовлене мною та куплене в магазині пригощання й накривала батькам святковий стіл. Я завжди казала, що день народження дитини – це свято для батьків. От тільки не казала, як я їх люблю, які вони для мене дорогі й незамінні. Не заведено це було в нашій сім’ї, мабуть, ми завжди соромилися своїх почуттів. І тепер я кажу це у далекий Всесвіт, у незнане нинішнє перебування душ моїх дорогих померлих: мамо й тату, я люблю вас.

Біля нашої садиби ліс. Скільки разів моя люба невтомна матуся-трудівниця вижинала серпом оці високі пирії, які ростуть на узліссі й які так любили наші кролики. Скільки тяжкої щоденної праці вкладала вона в наш пісно-піщаний город, щоб він давав хоч якийсь урожай. Нині він заріс невисокими бур’янами – певно, сусіди припинають там своїх кіз. А ось груша, з якої мама робила сушку. Груші я любила більше за яблучні сушені криженички, тому вони хитро вкидалися в торбинку разом, щоб їлося все підряд. Та я й навпомацки знаходила й вибирала саме грушки. Торбинка висіла на гачку в кладовці, де було холодно, і в маминій сушці ніколи не заводилися «кузьки».

Мамині стежки позаростали, ними вже давно ніхто не ходить. А мені й зараз увижається її біленька хусточка, яка ме­лькає серед кущів. Здається, ось мама розхилиться від сапки, прикладе руку «дашком» до очей, придивиться й упізнає мене, усміхнеться й піде з городу до двору. Згадую, як колись у нас був дуже гарний урожай картоплі, і яка мама щаслива стояла над великими кошулями, повними вщент великої та знатної бараболі. Вона така близька мені в цю мить. Як жива, як реальна. Моїй душі солодко.

Мамо, дякую тобі за ту щасливу давню пору й за сьогоднішні щемкі спогади про неї.

Я заходжу до залишків того, що колись було батьківською хатою, моєю фортецею від усіх життєвих бур. Ось та дошка з підлоги, яка завжди рипіла під батьком. Він був досить важким дядьком, тож вона й озивалася при його наступанні. Під мамою, мною й сестрами дошка мовчала – так ми могли, не дивлячись, визначити, що до хати йде саме батько. Я заплющую очі й наступаю на цю дошку. Рип. Я ступаю ще й ще – рип, рип. Відчуваю незримий зв’язок із рідною людиною, яка так далеко від мене!..

Якось років двадцять чи більше тому батько подарував мені на день народження… лопату. Тоді я сприйняла це з гумором, спитала: «Це щоб я трудилась, а не лебцювала?» А тепер розумію глибокий сенс подарунку: саме праця на землі є розрадою від усіх нещасть і потрясінь. З цією лопатою я ніколи не розлучаюся – вона мені допомагає в труді й підтримує в житті, бо її тримав у руках мій батько, сам зробив до неї черенок.

Тату, дякую тобі, що ти був у моєму житті, бажав мені добра.

Перед нашим двором росте садок. Правда, він уже заріс дикою порослю, але коли продертися крізь кущі, то можна назбирати яблук, зелених і червоних. Тут дозріли літні сорти й дозрівають пізніші. Якось у соціальній мережі на мене вийшов ровесник із сусідньої вулиці. Говорили про се, про те, згадували дитинство. «А ти знаєш, - між іншим зазначив земляк, - я ж ходжу по яблука в той сад, що твій батько посадив. Особливо зимові гар­ні, добре зберігаються». Бач, батька вже п’ятнадцятий рік немає на світі, а його добра справа продовжує служити людям. Мимоволі задумуюся: а що ж доброго залишиться після мене? Хто мене згадає добрим словом? Чи є за що?

Боже, дякую Тобі за моїх маму й тата – найкращих у світі батьків. Мені з ними дуже пощастило. Господи, прости мене, що не завжди про це пам’ятала. І зараз, коли мені буває страшно жити, я подумки шукаю у Всесвіті маленькі ясні зірочки душ моїх батьків – вони дають мені втіху і деякий спокій. Вони чекають мене, мої дорогі рідні, й мені так затишно та відрадно думати про них і сподіватися на зустріч. Мамо й тату, я вас люблю. І хай це послання, цей згусток енергії летить світами й знайде тих, кому воно адресоване. Хай моя любов переможе міріади кілометрів космічного холоду, і моїм батькам, які тепер з Богом, стане світліше й тепліше. Вітаю вас, рідненькі, з моїм днем народження!

Жанна Абаровська (Шевчук),

смт.Недригайлів.