пт.11222019

Подорож, що запам’яталася

Подорож, що запам’яталасяПодорож за кордон... Хто хоч раз не мріяв виїхати за межі Батьківщини, щоб на власні очі побачити, як живуть інші народи? Для мене, особливо в радянські часи, це було чимось неймовірним, загадковим. Можливість побувати за кордоном з’явилася після розвалу Союзу. Кордони були відкриті для тих, у кого виявлялися бажання та гроші. Мені ж допоміг випадок. Тамара, економіст відділу, яким керувала моя дружина, під час відпочинку на морі познайомилася з болгарином Спасом. Спалахнули сильні почуття, і молоді люди побралися. Якось Тамара запросила нас на свій день народження. Нам було цікаво зустрітися зі Спасом (все-таки іноземець!). Він виявився напрочуд веселим і компанійським хлопцем, який, до речі, вільно володів російською. За частуванням я традиційно перехилив чарку горілки, але на Спаса це справило гнітюче враження. Сам він лише пригубив і поставив чарку на місце. Побачивши мій здивований погляд, пояснив:

– У нас у Болгарії зовсім інше ставлення до випивки. Головне – зустріч і бесіда. Випити одразу повну чарку – те саме, ніби отримати удар качалкою по голові. Мої співвітчизники п’ють вино чи горілку потроху, обов’язково закусуючи. Доки в чарці лишається рідина, ніхто не доливає. Доливають лише тоді, коли випито все. Ніхто не говорить при цьому: «Пий до дна!» або «Чому не п’єш? Ти нас не поважаєш?», «Пий, ти ж не хворий». Якщо ж закінчилося все спиртне , коли ти взявся розливати, то треба самому його дістати, аби продовжити трапезу. Ніхто не напивається, ніхто в хазяїна не питає, чи є ще горілка.

Того вечора ми ще багато чого нового дізналися від Спаса про життя в Болгарії. А в мене мимоволі вихопилось:

– Спасе, от би поїхати і подивитися на ваше життя!

Він спокійно промовив:

– Готуйте паспорти, і за два місяці поїдемо в Болгарію, у мене скоро відпустка.

Після того пам’ятного вечора я почав пити горілку «по-болгарськи», з приводу чого мої друзі жартували: «Так і болгарином станеш!». Але вони не сердилися: їм же діставалось більше.

Два місяці промайнули дуже швидко. Ми отримали закордонні паспорти, сестра Спаса оформила запрошення, і от ми вже

в Києві. Квитки Спас запропонував взяти до Плевена, щоб звідти місцевим потягом виїхати до Софії, бо так було дешевше. Щоб не їхати до Болгарії з порожніми руками, я купив кілограм твердого сиру й півтора кілограма свіжого пахучого сала з прожилкою. Від Києва їхали в піднесеному настрої: жартували, розповідали анекдоти, бувальщини, неймовірні історії, в яких самі були учасниками. Хоч була ніч, але нам не спалося. Невдовзі ми під’їхали до прикордонного пункту Вадул – Сірет. Усі разом притихли. До купе зайшов провідник і суворо попередив:

– Увага: сало, м`ясо і молочні продукти через кордон провозити не дозволяється. Якщо у когось є ці продукти, їжте, бо заберуть. Будуть перевіряти їх наявність у сумках.

– А на столиках? – спитав я.

– На столиках ні, там повинно бути їжі в розмірі разової потреби.

Та куди ж стільки з`їсти! Я вирішив ризикнути і все залишити на столику. Дружина прикрила їжу серветками, а Спас недовірливо сказав:

– Не ховайте, все одно заберуть.

Очікування було довгим, аж поки ми почули:

– Приготуйте паспорти, документи!

Це пройшов провідник. Стало якось тривожно, адже ми вперше перетинали кордон. Спочатку зайшов прикордонник, перевірив паспорти, документи, побажав хорошої дороги і вийшов. Ми полегшено зітхнули, але… підійшли ще якісь чоловік з жінкою і почали питати про зброю, наркотики, гроші, заборонені речі.

Ми заперечували: – Ні, ні, ні!

Потім вони запропонували відкрити валізи й почали ретельно переглядати речі. Нічого забороненого не знайшли , до столика навіть не доторкнулися. Побажали нам щасливої дороги. Вийшовши до коридору , я почув, як чоловік сказав жінці:

– Де вони сховали сало, я ж відчував його запах?

А в цей час щось неймовірне відбувалося з вагоном: він то підіймався, то опускався, брязкало залізо, за вікном чулися кроки, якісь голосні команди. Виявилося, що у наших вагонах міняли колеса, щоб перейти із широкої колії на вузьку, європейську.

Всю дорогу мене не полишала думка: « Що там, за кордоном?» Я вдивлявся в темне вікно, та нічого не було видно, іноді з`являлись силуети дерев, будинків. Нарешті всіх зморив сон, а коли ми прокинулися вранці, то побачили за вікном поля, які були схожими на наші, а от села повністю відрізнялися.

Нарешті прибули до Бухареста. Нам дуже сподобався вокзал, де, незважаючи на велику кількість народу, був порядок, люди йшли цілеспрямовано, без метушні, якось дуже спокійно. Поласували морозивом, яке було схоже на наше. Поїхали далі. Перетнули румуно-болгарський пункт пропуску в Русе досить спокійно і швидко. Ніхто в сумки не заглядав. Незабаром на горизонті з’явився Плевен, розташований у сільськогосподарському регіоні в самому серці Дунайської рівнини. Саме тут у ході російсько-турецької війни (1877—1878) відбувалася відома Плевенська битва.

Вийшовши з потяга, ми побачили акуратні газони, красивий вокзал, чисто вимитий перон: нікуди було кинути сірник, не те що папір.

Купили квитки на потяг до Софії. За п`ять хвилин до відправлення зайшли до вагону, який був перегороджений дверима посередині: одна частина для курців, інша для тих, хто не палить. І коли ти їдеш у половині курців, то не маєш права робити зауваження сусіду, який димить поруч, як паровоз. І не дай Боже закурити в іншій половині: тебе звідти виведуть. Потяг із п`яти вагонів обслуговував один провідник. Він давав сигнал машиністу на відправлення переривистим свистом. Придивившись, я помітив, що свистка у нього немає. Коли сідала група туристів, потяг не рушав, поки не сів останній: провідник не давав сигнал відправлення: такі правила. Від зупинки до зупинки провідник проходив по вагонах і забезпечував квитками, відповідав на запитання. Коли підійшов до нас,   я поцікавився:

– Покажіть, як ви свистите?

Він зупинився і засвистів, та так голосно, що аж вуха позакладало. Я йому подякував, а він посміхнувся і спокійно пішов далі.

У потязі привернуло увагу те, що вікна вільно відчинялися, та коли пасажир відходив від них, самі зачинялися; поруч із туалетом – рукомийник, що набагато зручніше для тих, хто просто хоче помити руки.

Нарешті Софія. На вокзалі нас зустрів Бато Коло, чоловік сестри Спаса. Він був за кермом автомобіля, тому швиденько довіз нас до свого дому. Спочатку нам запропонували душ. Ванної кімнати ми не побачили, була тільки скляна кабіна з душем. Освіжившись та відпочивши, ми разом із Тамарою та Спасом поїхали до центру однією з найстаріших європейських столиць. Її історію можна простежити до часів неоліту. Софія пережила панування Риму й Османської імперії, що відбилося на історичних спорудах. Ми захоплено роздивлялися старовинні будинки, площі, проспекти, милувалися собором Святої Софії, резиденцією болгарських царів, храмом – пам`ятником Олександру Невському, чудовими краєвидами. Десь о дев`ятій годині зголодніли. Підійшли до продавчині, яка торгувала пиріжками у переносному рундуку з парасолькою. Випічка була свіжою та смачною, та коли після дванадцятої захотіли купити ще, жінка відповіла, що термін реалізації (три години) скінчився, тому вона не може більше продати.

– Та ми ж їх їли, продайте, ми не проти купити ще, – почали умовляти принципову продавчиню, однак вона відповіла:

– Я дорожу робочим місцем, тому простроченого товару вам не продам. Після терміну вжитку пиріжки забирають для свиней. А ви що, свині?

Після цих слів стало ніяково, і ми мерщій відійшли.

Увечері Бато Коло влаштував застілля. У дружньому оточенні зібралися члени родини й близькі друзі. На столі по черзі виставляли картоплю з м’ясом, макарони з куркою, салати, нарізку з сиру, ковбас , різноманітні соуси, приправи, а в кінці, вже під ранок – фрукти. На чільному місці – карафка з ракією, сливовою горілкою, гордістю господарів, а ще – «Мастика», єдина горілка, в якій після морозилки в рідині плавають крижинки, і коли п`єш , то вони ніби постукують в горло. У гарному товаристві сиділи до ранку. Пили потроху. Хоча й випили багато, але при гарній закусці ніхто п’яний не був. Було багато розмов, питань.

Наступного дня у Йорданки, доньки господаря, був день народження – їй виповнилось 16 років. Рано прокинувшись і гарно вбравшись, вона попрямувала з дому, аби проїхати одну зупинку тролейбусом. Повернувшись, вона приклеїла квиток у свій щоденник , підписавши   : «Тепер я доросла!» Виявляється, в Болгарії діти до шістнадцяти років їздили безкоштовно.

А ще у цій країні одночасно веселило і збивало з пантелику те, що «так» і «ні» було повністю протилежним до нашого, якщо зважати на кивок голови. Наприклад, Бато Коло на запитання : «Це ваша квартира ?» – кивав головою зліва направо, що по-болгарськи означало «так».

Далі наш маршрут пролягав до малої батьківщини Спаса – Благоєвграду. До наших послуг був німецький автомобіль

«Варбург». Дорога – хоч яєчко коти, дерев поблизу жодного. Спас прикрив долонею   спідометр і запитав:

– З якою швидкістю їдемо?

– Десь 110 кілометрів на годину, – навздогад кинув я.

Та коли Спас прийняв руку, на спідометрі було 160, але це було важко помітити.

Вдома у Спаса зібралися численні родичі, друзі, бо всі хотіли побачити гостей із України. Засіли за стіл. На чільному місці знов ракія, «Мастика», пиво і багато страв які , до речі, принесли родичі й сусіди. Пили «по-болгарськи», лише пригублюючи. Кожен намагався пригостити своїм напоєм. Довго сиділи, розмовляючи.

Наступного дня Спас дав мені завдання здати десять пляшок з-під пива. Я зайшов до магазинчика, де продавчиня цілком серйозно сказала :

?– Надворі стоять пусті ящики, поставте пляшки і скажіть мені, за скільки вам заплатити...

?– А як я збрешу і скажу більше, – почав я її провокувати.

Продавчиня на це тільки усміхнулася:

?– Я знаю, що ви приїхали до Спаса Ніколова, тож для чого вам це робити?

Виявляється, Спасу захотілося нам показати, яка у них довіра серед людей. Ми дійсно були вражені.

Прогулюючись вулицями по Благоєвграду, звернули увагу на те, що тротуари відсвічували мармуром. Виявляється, неподалік була гора, де його видобували, але Спас зауважив:

?– Коли йдуть дощі, то слизько. Треба бути обережним!

Він багато розповідав про життя своєї родини, яка мешкала на околиці, практично в сільській місцевості. Його мати тримала кіз. На все літо члени громади зганяли свою худобу у величезну огорожу, по черзі випасали на луках, сторожували, відганяючи вовків,а ввечері приганяли знову до загінки. Господарі приходили тільки для того, щоб подоїти своїх кіз. А восени ділили кількість площі на кількість кіз, і кожному діставалася площа з козячим послідом для удобрювання городу.

Ракію, сливову горілку, гнали з дозволу місцевої влади. На краю селища стояв великий самогонний апарат, до якого записувалися в чергу, а потім везли з дому брагу зі слив, дрова з лісу, воду з гірського струмка. Коли апарат заправлявся, чоловіки, побачивши димок, приходили «на пробу» і залишалися там надовго . До вечора лунали розмови, поради , підходили куштували ракію, йшли. У Спаса в льоху теж був її добрячий запас, тож ми, спустившись у прохолоду , почали дегустувати , однак жінки швиденько забрали нас звідти , щоб ми самі багато не пили. До речі, в деяких сусідів льохи були вкопані у гору, і там весь рік було постійно прохолодно.

Наступного дня Спас повіз нас до Рильського монастиря , де ми побачили двоярусні арочні галереї, багато ікон, у внутрішньому дворі попили цілющої води й поїхали до гірського села Полето, де жили родичі Спаса.

Дорожній серпантин привів нас у село з ошатними дво- і триповерховими будиночками. За традицією там будують дім з посиленим фундаментом, щоб добудовувати поверхи за кількістю синів у родині. Зазвичай,   кожному сину поверх, але якщо синів багато, то поверх на двох. З народженням сина будинок підіймається на поверх.

УПолето нас уже чекали. Незважаючи на тепло, нам приготували лазню. Вона була розташована вище будинку, а вода до баків поступала з гірських струмків. Після лазні нас запросили на центральний майданчик, де стояв довгий стіл, який сервірували. З десяток жінок, одягнутих в національні болгарські костюми: вишиті сорочки, спідниці, кокошники – почали спеціально для нас, гостей із України, співати болгарські народні пісні, танцювати. Запросили до танцю й нас. Тут я навчився танцювати у веселому ритмі і крутитись на правій нозі, зігнувши ліву в коліні (згодом удома я шокував цим па усіх присутніх на танцях). До нашого столу приєдналося з пів села: було багато родичів, сусідів. Кожен щось приносив на стіл, тобто виставлявся не тільки хазяїн, а всі мешканці села.

Коли співали, голоси луною поверталися з гір, і було враження, ніби хтось підспівував. Коли стемніло, небо було настільки чистим, а зорі такими великими і близькими, що здавалося, ми – в казці. Розійшлися вже за північ . Добре спалось… А вранці наша четвірка поверталася до Благоєвграда. І господарі , і сусіди несли до машини фрукти, вино , копчені м`ясні вироби. «Це вам на дорогу», - говорив кожний, але ми ще два дні доїдали те, що дали «на дорогу»…

Коли їхали в горах, Спас неочікувано зупинився і сказав:

– Дивіться, оце фрагмент дороги, якою ходили спартанці.

Ми побачили під ногами кладку з плоского каміння. Дивовижно, що вона збереглася до цих пір!

–Тут ступала нога Спартака, – піднесено сказав Спас, і ми подумки на мить перенеслися в ті героїчні буремні часи. Вийшовши із машини, теж   походили історичною дорогою. Було якось приємно і тривожно водночас, адже колись дуже давно сам Спартак тут ходив!

Наступного дня ми відпочивали на озері за декілька кілометрів від міста. Коли їхали , ні води , ні їжі з собою не взяли, а тут, як виявилося, ні магазину, ні палаток.

– І що ж ми будемо їсти, пити? – запитали в Спаса жінки .

– Зараз побачите, – цілком серйозно почули у відповідь.

За деякий час на березі з`явилася крита вантажівка, і тут тобі на прилавку і лимонади, і різні страви, і … морозиво. Справжнє диво!

Веселі й бадьорі, ми купалися, засмагали, охолоджувалися морозивом, насолоджувалися смачними стравами. Наступні десять днів відпочивали тільки тут. Але згодом так захотілося в Україну, що летіли додому, як на крилах.

Коли завершилася наша подорож до Болгарії, поверталися щасливі, з новими враженнями, привізши на плівках багато слайдів, які довго ще переглядали з друзями.

...Янеймовірно вдячний долі за те, що звела нас із таким чудовим хлопцем, який відкрив для нас рідну Болгарію з найкращого боку. Через багато років з великим зворушенням згадую гостинність і тепло народу, який за багатовікову історію не втратив найголовнішого – людяності. Іноді я дивлюся в чисте небо, де спочиває Спасова душа, і бачу темно-синє склепіння в Полето з величезними зорями, такими ж, як добре серце болгарина, і мені стає набагато легше.

Віталій Меланич,

член Національної спілки журналістів України,

м. Суми.

Спеціально для тижневика «Будьмо разом».


Коментарі  

 
0 #2 Старкова Валентина Ивановна 31.10.2019, 18:50
цікава розповідь,читає ться легко,з інтересом,є чому повчитися ,дякую.
Цитата | Скарга
 
 
0 #1 ??? 24.10.2019, 14:08
"Випити одразу повну чарку – те саме, ніби отримати удар качалкою по голові."

Тю!
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.