пт.12062019

Рядовий Іван з піхоти...

Рядовий Іван з піхоти...Він був солдатом Перемоги. Пройшов усіма її дорогами, мокнув під проливними дощами, мерз морозними зимами, спікався літніми спеками. Був поранений і контужений, голодний і холодний, виснажений і змучений. Але дійшов, дожив, вистояв до переможного травня 1945 року. І повернувся додому, переступив поріг рідної хати, знайшов себе в мирному житті. Простий рядовий піхоти українець Іван, яких були тисячі й тисячі. Це вони здобули Перемогу, вони заплатили за неї кров’ю, потом, сльозами за загиблими на їхніх очах і померлими від ран на їхніх руках бойовими побратимами. Заплатили життями – хто загинув, а хто на все життя залишився душевнохворим від побаченого та пережитого. Бо хіба можна пройти таку страшну криваву війну й залишитися звичайною людиною? Той досвід, здобутий такою жахливою ціною, накладає вічний незмивний відбиток. Жертви, покладені на вівтар війни, стукають попелом у серця.

Старожили розповідають, що солдати, які повернулися з фронтів Другої світової, не говорили про неї. Не хотіли й не могли згадувати болючі теми, намагалися зосереджуватися на проблемах мирного життя. Відбудовували народне господарство, дбали про свої родини, ростили дітей у надії: ця війна, яка випала на їхню долю, - остання. Надто високу криваву ціну заплатили вони за перемогу, тож не до святкувань було. Святом День Перемоги був встановлений державою аж через двадцять років, коли повмирали тяжкопоранені, з вулиць були прибрані й сховані до спецзакладів безногі-безрукі з нагородами на всі груди, коли пам’ять про ту війну почала нашаровуватися легендами-вигадками. По навчальних закладах стали ходити ветерани, які розповідали правду й неправду. Пам’ятаю, до школи, в якій вчилась я, приходив ветеран, який начебто бачив труп Гітлера.

А рядовий Іван з піхоти хіба за чаркою з сусідом, теж фронтовиком, міг говорити про війну. Згадував, як форсував Дніпро, захоплював Лютізький плацдарм. І через роки в нього ломило зуби й впивалися під нігті голки від тієї крижаної води, яка стала братською могилою для незліченої й досі кількості солдатів.

А Іван знав, що «народився в сорочці». Бо його кров теж могла пофарбувати Дніпро. Вийти живим із такої м’ясорубки – це неабияка удача. Йому ж випало таке щастя, видно, хтось дуже сильно за нього молився й випрохав високого небесного заступництва.

Простий сільський хлопець на війні не цурався ніякої роботи. Якось командир підійшов до групи солдатів і запитав, хто вміє цвяхів нарубати. Себто, сиди собі біля дриветні й цюкай дріт на однакові шматочки. Інші не захотіли, тож Іван погодився, раз нікому те робити. Нацюкав цвяхів і пішов здавати. Раптом вибух – і на місці, де сиділи солдати, залишилася тільки глибока вирва. Така ось доля – життя врятували цвяхи…

Повернувшись додому, прийшов до тями, працював, одружився. Народився син. Разом із радістю від первістка відлунням воєнного лихоліття для чоловіка стала дата його появи на світ саме в той день, коли кілька років тому ціною неймовірних зусиль і втрат була звільнена від фашистів його рідна Україна. З журбою радість обнялась… Життя продовжувалось.

Минали десятиліття. І всі ці роки, коли син відзначає свій день народження, він завжди згадує батька, який завоював для нього й для всіх Велику Перемогу. День звільнення України від ворога є для нього щасливою й зобов’язуючою прикметою в житті та дороговказом жити й працювати на благо рідної землі. Бути її патріотом, бо цю землю його батько окропив власною кров’ю.

Жанна Абаровська,

смт Недригайлів.


Коментарі  

 
0 #3 Парфюмер 30.11.2019, 14:46
Шутки в сторону.
Возможно, вам захочется возразить, пани Жанна, о несправедливост и сказанного мною ранее. Прочту, если решитесь, конечно.
Правда, со мной будет трудно, я ведь материалист, а не свiдомий нигилист (не имею в виду персонально вас), чьи познания в истории простираются на 5 последних лет новейшей украинской истории. Если захотите, разговаривать будем языком аргументов, подкреплёнными теми видеофактами, которые я собственными глазами зорко увидел в Интернете.

Украина, как известно, с некоторых пор, зело обидевшись на агрессивных братков, отменила понятие "Великая Отечественная война" как таковое, переписала учебники и теперь, "вместе со всей Европой" отмечает 8 Мая День памяти и примирения. Это решение - важная часть украинского каргокульта, позволяющая местным идеологам и всей националистичес кой общественности считать себя Европой.

В этот день положено рыдать, ставить свечи в углу телеэкрана, наполнять эфир трауром, скорбеть, негодовать по поводу парада в Москве и снова напоминать о том, что для Украины эта война не была ни разу отечественной и уж точно не великой.
И о том, что Украина была в результате оккупирована и оная оккупация продолжалась до 1991 года, ну и остальное бла-бла-бла.
В этой парадигме и развивается вся новейшая украинская идеология "постгеноцидной нации", вечной жертвы алчных северных оккупантов. Для того же, чтобы закрепить навязанный украинцам формат переписанной истории, был и принят закон о запрете коммунистическо й и нацистской символики.
Ещё когда закон принимали (а случилось это в 2015 году), все ясно понимали, что нацистская символика совершенно не пострадает, а всё затевается ради борьбы с наследием "советского оккупационного режима" в рамках окончательного отрыва от России.
Особое остервенение у украинских патриотов, "опалённых снаружи и раскалённых внутри", вызывает георгиевская лента, которую они не стесняются вырывать из рук даже 90-летних ветеранов (поливая, кстати, их кефиром, есть видео в сети) и по поводу которой устраивают многочасовки ненависти в телеэфирах. А ведь ещё сравнительно недавно они же с ленточками на лацканах пиджаков торжественно-ма ссово выходили поздравлять героев войны.
Информирую вас, госпожа Абаровская, что и в Интернете, и в средствах СМИ уже зафиксированы случаи административно го преследования в неньке лиц, которые не придерживаются официально провозглашённой точки зрения, например, преследование черкасской учительницы за пение на уроке слов песни "Катюша".
Масса примеров, г-жа Жанна, вы хоть в курсе?
А что вы скажете на то, что памятники гитлеровским коллаборационис там стали расти как грибы после дождя по всей Украине? Ими уже плотно утыканы вся Галичина и Волынь - передовые территории для вас, следуйте их примеру. Не редкость они уже и в Центральной Украине, и даже в Восточной, погуглите про мемориалы воинам УПА и Петлюры. Количество таких памятников растёт по экспоненте, будете отрицать, пани Жанна?
В принципе, всё логично. Когда вся страна более или менее целиком управляется радикальными националистами, когда за исполнением закона о запрете символики наблюдают патриоты из парамилитарных формирований, объявивших себя охраной правопорядка и действующих при полном попустительстве полиции (да-да, я не ошибся, полный инфантилизм людей в погонах - дело, мол, нужное и не наше, не нарушает порядок), странно было бы ожидать другого общественного дискурса.
Цитата
 
 
0 #2 Парфюмер 23.11.2019, 17:52
"День звільнення України від ворога є для нього щасливою й зобов’язуючою прикметою в житті та дороговказом жити й працювати на благо рідної землі. Бути її патріотом, бо цю землю його батько окропив власною кров’ю."

Парфюмер:
Самое занудное скудоумие всё же лучше подобных покушений на содержательный ответ.

Не нужны эти слезоточивые репортажи, Жанна Абаровская! Грош им цена.
Посмотрите: в начале мая этого года я выложил на этом форуме статистические цифры из лебединского источника, иллюстрирующие то, какой ущерб нанесли Лебединщине оккупанты (нет-нет, не братки, а те фашистские головорезы, пришедшие на землю Лебединщины). И что? Вы думаете, кого-то заинтересовала эта тема? Так себе, жиденькие малочисленные просмотры. Мол, знаем, ведаем, но нам глубоко фиолетово.

Да не знаете вы ничего. Вы утратили историческую память, вы предали славу и ратные достижения своих дедов, вы изменили идеалам, за которые они воевали.
Вы отказались от празднования Дня Победы только из-за того, что, мол, с Россией вам теперь не по пути. Но причём здесь погибшие в войну? Вы предпочли рисовать ныне красные маки с Европой, которая когда-то покорно и слезливо лежала в ногах у Гитлера. Но спасли мир не хилые и убогие по духу европейцы, а ваши славянские братки по крови и духу, и чудо-герои-укра инцы в том числе, - Вечная слава им за спасение человечества.
Вы братаетесь с теми, кто ещё жив и стрелял в спину наступающим воинам-освободителям.
Возможно, так погиб в Винницкой области при освобождении Украины мой дед, простой лебединский учитель с Довгалёвки, оставивший трёх малолетних детей выживать в этом городе.
Прекратите свистопляску на костях павших героев.
Вам никогда не сравняться с ними ни по одному параметру.
Всё, конец, исторические мосты разведены, назад дороги нет: ни в буквальном, ни в ментальном, ни в любом другом смысле.
Идите в Европу спокойно, если получится. Никто не держит. И назад будет поздно проситься, коли что не так выйдет. Никто не примет.
Цитата
 
 
0 #1 ??? 22.11.2019, 07:50
" Бути її патріотом, бо цю землю його батько окропив власною кров’ю"

Ваша правда, панi Жанно: не любили фронтовики розповiдати про вiйну. А я їх бачив багато: це був i мiй батько, й батьки моїх товаришiв - геть усi мовчали про неї.

А от про патрiотизм фронтовики навiть СЛУХАТИ не хотIли.
Вгадайте з трьох раз - чому?
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.