Рядовий Іван з піхоти...

Рядовий Іван з піхоти...Він був солдатом Перемоги. Пройшов усіма її дорогами, мокнув під проливними дощами, мерз морозними зимами, спікався літніми спеками. Був поранений і контужений, голодний і холодний, виснажений і змучений. Але дійшов, дожив, вистояв до переможного травня 1945 року. І повернувся додому, переступив поріг рідної хати, знайшов себе в мирному житті. Простий рядовий піхоти українець Іван, яких були тисячі й тисячі. Це вони здобули Перемогу, вони заплатили за неї кров’ю, потом, сльозами за загиблими на їхніх очах і померлими від ран на їхніх руках бойовими побратимами. Заплатили життями – хто загинув, а хто на все життя залишився душевнохворим від побаченого та пережитого. Бо хіба можна пройти таку страшну криваву війну й залишитися звичайною людиною? Той досвід, здобутий такою жахливою ціною, накладає вічний незмивний відбиток. Жертви, покладені на вівтар війни, стукають попелом у серця.

Старожили розповідають, що солдати, які повернулися з фронтів Другої світової, не говорили про неї. Не хотіли й не могли згадувати болючі теми, намагалися зосереджуватися на проблемах мирного життя. Відбудовували народне господарство, дбали про свої родини, ростили дітей у надії: ця війна, яка випала на їхню долю, - остання. Надто високу криваву ціну заплатили вони за перемогу, тож не до святкувань було. Святом День Перемоги був встановлений державою аж через двадцять років, коли повмирали тяжкопоранені, з вулиць були прибрані й сховані до спецзакладів безногі-безрукі з нагородами на всі груди, коли пам’ять про ту війну почала нашаровуватися легендами-вигадками. По навчальних закладах стали ходити ветерани, які розповідали правду й неправду. Пам’ятаю, до школи, в якій вчилась я, приходив ветеран, який начебто бачив труп Гітлера.

А рядовий Іван з піхоти хіба за чаркою з сусідом, теж фронтовиком, міг говорити про війну. Згадував, як форсував Дніпро, захоплював Лютізький плацдарм. І через роки в нього ломило зуби й впивалися під нігті голки від тієї крижаної води, яка стала братською могилою для незліченої й досі кількості солдатів.

А Іван знав, що «народився в сорочці». Бо його кров теж могла пофарбувати Дніпро. Вийти живим із такої м’ясорубки – це неабияка удача. Йому ж випало таке щастя, видно, хтось дуже сильно за нього молився й випрохав високого небесного заступництва.

Простий сільський хлопець на війні не цурався ніякої роботи. Якось командир підійшов до групи солдатів і запитав, хто вміє цвяхів нарубати. Себто, сиди собі біля дриветні й цюкай дріт на однакові шматочки. Інші не захотіли, тож Іван погодився, раз нікому те робити. Нацюкав цвяхів і пішов здавати. Раптом вибух – і на місці, де сиділи солдати, залишилася тільки глибока вирва. Така ось доля – життя врятували цвяхи…

Повернувшись додому, прийшов до тями, працював, одружився. Народився син. Разом із радістю від первістка відлунням воєнного лихоліття для чоловіка стала дата його появи на світ саме в той день, коли кілька років тому ціною неймовірних зусиль і втрат була звільнена від фашистів його рідна Україна. З журбою радість обнялась… Життя продовжувалось.

Минали десятиліття. І всі ці роки, коли син відзначає свій день народження, він завжди згадує батька, який завоював для нього й для всіх Велику Перемогу. День звільнення України від ворога є для нього щасливою й зобов’язуючою прикметою в житті та дороговказом жити й працювати на благо рідної землі. Бути її патріотом, бо цю землю його батько окропив власною кров’ю.

Жанна Абаровська,

смт Недригайлів.