Затьмарені сонця

Затьмарені сонцяШановні читачі, пориньте в пам’ять і віднайдіть у ній слова відомої сучасної пісні (на жаль, сьогодні їх мало на такий зразок): «Батько і мати – два сонця гарячих, що нам дарують надію й тепло…». Вони виправдані життям. Допоки у дітей є батьки, доти вони почуваються повноцінними людьми: обігріті маминим теплом, ласкою, турботою, захищені її молитвою, підтримані батьковою мудрою порадою. А все це додає впевненості, самодостатності, твердого поступу вперед та й, врешті, захищеності від біди і горя, від заздрісного ока і злого язика. Гармонія в стосунках батьків і дітей – це щастя для всіх. Його мають оберігати і старші, й молоді. Та трапляється, що батьки докладають всіх зусиль до цього, а діти діють всупереч нормам моралі. Коли останні ще маленькі, то стосунки, як кажуть, куди не йшло, тобто ця гармонія зберігається. А ось коли дорослішають, то наче стихія роздмухує ті теплі й ніжні почуття в стосунках: розлітаються вони врізнобіч. Тоді важко їх зліпити докупи.

До чого все це я веду? Справа в тому, що впродовж усього життя (особливо вчительського) довелося спілкуватися з багатьма родинами і спостерігати, що в них діється. Стосунки між батьками й дітьми в одних – чудові, в інших – не підберу слова, як їх назвати: препогані, байдужі, а то – і навіть жахливі. Дорослі діти затьмарюють своїм ставленням ті «сонця гарячі», ллють на них бруд, зневажають їх. Нещодавно дуже збентежила життєва історія моєї знайомої й її чоловіка. Вони обоє – прекрасні фахівці своєї справи, користувалися авторитетом серед містян. Виховували своїх дітей у любові, праці, доброті, дали їм обом вищу освіту, одружили, діждалися онуків.

І раптом… Раптом із старшим сином почало щось коїтися. Він розійшовся з дружиною, втратив спочатку престижну роботу, а згодом і просту, таку собі незначну, став (можливо, й тому, що втратив) випивати. І пішло, поїхало… Покотився вниз. Й докотився до того, що материнську любов і турботу про нього, на жаль, уже батьківську несилу (дуже хворий) став покривати добірною лайкою, кулаками, дебошами. В усіх гріхах і недоречностях в його особистому житті звинувачує матір та батька. «Діждалися» на старість .

На противагу йому, молодший син підтримує стареньких батьків, як може, хоча й далеко мешкає від них.

Мати всіляко намагається розібратися в проблемі. Чому так сталося з її старшим сином? І не знаходить відповіді. Здавалося, виховували з чоловіком своїх хлопчиків однаково, віддавали їм любов і ніжність, теплоту сердець і ласку, навчали добру і справедливості, працелюбству і людяності. Словом, хотіли бачити їх освіченими, самодостатніми, успішними. Так, у них це вийшло. Все було добре. І раптом… Прикро батькам. А ще боляче від того, що ніхто не може зарадити біді, куди б не зверталася мати: до лікарів, поліцейських, друзів, рідних – всі розводять руками. Цей цілком дорослий уже чоловік, вочевидь, має сам усвідомити: саме він – опора батькам, саме він має підставляти їм, уже людям похилого віку, своє дуже плече, саме він має підтримувати їх у скрутний час, саме він повинен оберігати їх від біди і лиха, саме він має віддавати їм теплоту душі, як свого часу це робили для нього батьки. Або навіть і більше, щоб на схилі літ і мама, і тато – найдорожчі люди, «два сонця гарячих», котрі весь час дарували йому і надію, й тепло, тепер не були затьмарені байдужістю, жорстокістю.

На жаль, сьогодні таких прикладів можна навести безліч. І сини, і дочки часто забувають своїх батьків, а ще гірше, коли проявляють до них аж ніяк не гуманне ставлення. В часи моєї юності таких випадків не було. Діти шанували своїх батьків, турбувалися про них до останнього їхнього подиху. А тепер? Що трапилося з нашим суспільством? Де прогалини у вихованні? Отож, звертаюся до таких байдужих до своїх батьків синів і дочок: задумайтеся над своїми діями і вчинками та не забувайте, що час може повернутися до вас бумерангом.

Віра Дмитренко,

ветеран педагогічної справи.