нд.01192020

Творчість наших земляків

Творчість наших земляківПазинич Василь Федорович народився 1960 року на Полтавщині. Закінчив Московськобобрицьку СШ Лебединського району та фізико-математичний факультет Сумського педінституту. Після закінчення ВНЗу відбував строкову службу в армії на Далекому Сході. Працював у школах на Лебединщині. За педагогічну роботу нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України». Серед його учнів – кандидати-фізико-математичних наук.

Автор брошури «Використання українського народного фольклору під час викладання фізики в школі» (1994), збірок віршів «Язичеські обійми» (1994), «03» (2005), «Листопад-Жовтень» (2007), «Іронічний циклон, або Виганяння бісів» (2007), «Від схід сонця» (2010), книги прози «Аговтень» (2010), книг краєзнавчих нарисів «Висота 110» (2012), «На камені вічності» (2016) (у співавторстві). Член Національної спілки письменників України з 2006 року. Лауреат літературних премій ім. Пилипа Рудя та Канадського Товариства Приятелів України. Його твори увійшли до кількох антологій української літератури та до книги «Велика спадщина. Сумщина. Поезія» (2019), що охоплює період від 9 століття і до наших днів.

 

Але й ріднішого немає теж…

 

Поезія

жебрачка і царівна,

Яка у діадемі і рванні.

До неї зваблива дорога прірвна.

До неї всяк: і пішки, й на коні,

А хто, підстьобуючи кінські сили

І мріяння про золоте перо. ..

Не всі, хто в Неї милості просили,

Дістали призволення, як тавро.

09.2019

 

Осінь

Так чекав я на зазимок!

Буде в грубці вогонь

Її рідний, а пасинок –

Десь у полі, либонь.

Розтлумачу цю каверзу

Однією з причин,

Адже повні по зав’язку

Банкомати вощин.

Там емоції зустрічей,

Що до часу без рим.

Там поезія з уст тече,

Обминаючи дим.

Там і вибрані враження

Від життєвих подій.

А які відображення

Перелітних надій!

Філософські всі повені

Одно слово, запас.

Стільники переповнені

На невпевнений час.

Є й уздечка на клопоти,

Що все валять із рук.

Ложка дьогтю – на чоботи

Від знайомих падлюк.

Та підозрюю нині я,

Що все піде не так,

Що опиниться в скрині тій

І від дідька п’ятак.

10.2019

 

Ескіз на осінньому етюднику

Берези в платтячках із листя

Понад потічком розбрелися.

Вони у зазимок, як долі,

Купаються у часі – голі.

Пора розчарувань і зваб.

І духовим оркестрам жаб

Перед повзучим днем-вужем

Давно заціпило уже.

В очах – осіння гіркота.

І сам не свій, і самота.

Жарину – в оберемок рим:

Нема вогню – є тільки дим.

Думки і піддумки – сирі,

Що аж волога на корі.

Безвітря й тиша на слова:

Мертвішої і не бува…

10.2019

 

Вірші з осіннього лісу

$11.    

У лісі грибів, наче правди в житті.

Чи рік неврожайний на правду?

Чи не по тому розкидався путі,

Піддавшись на мудру пораду.

Мовляв, береженого Бог береже,

І від сотворіння ніколи

Ні з правди, ані із її протеже

Іще не писались ікони.

2.

Тумани, мов колгоспники 30-х,

Ховаючись у лісі за горби,

Де всі порізи на душі засцяли,

Так неохоче сіяли гриби.

Здебільшого червоні мухомори,

Бліді поганки, дещо їстівне.

Безгриб’я не вжене в Голодомори,

Хоча мені й навіяло сумне.

І стукав дятел хитро і беззвучно.

Відволікаючи від запитань,

Що відвічають надзвичайно влучно

Про наш дурдом і стійбище хитань.

10.2019

 

Жовтень 1960-го

Після того, як дядько Микита,

Той пузатий, що мов од корита,

Черевик свій узявши у руки,

По ООН-нівській кафедрі грюкав,

Пригрозивши і серам і дамам,

Показати їм «кузькину маму»,

Всім привиділося, немовби

У взутті його – атомні бомби.

І пошилась для мене шинеля,

І білилась казармена стеля,

І сивіла луна для «підйому!».

У тім році лиш тільки потому

Фельдшериці, з утроби знайомій

У сільському родильному домі,

У якому й Ілліч на портреті,

Я кричав: «Народився о третій!»

Та не можу засвідчити, скільки

Теж о третій з’явилося кільки

Для розсолу марксистської віри,

Що робили її лицеміри.

Просто з ходиків зникла дівуля –

Тогочасна «совєцька» зозуля.

Чи позвали її, бідолаху,

Всі підкинуті діти ГУЛАГу?

Чи надбали утому метали,

І ті ходики йти перестали?

Тож вручало настінне безчасся

Під овації долю й нещастя.

Зразу ждали на всіх невід’ємні

Реалізм і хрестини таємні.

Але деяких – доля любила:

Їм судилося втілення в било.

*

Хтось зітхає на всеньке село

По життю в ньому пенсіонерському,

Що за стилем старим би прийшло

Із портфелем по-міністерському.

Мов «проффесорський» модний салон,

Той, єнакіївського походження,

Знаменитий пенсійний закон

Пропонує бабам омолодження.

Надає їм прискорений рух,

А на крила – здешевлені акції

Й тонкостанний тілесності дух

Без проведення ліпосакції.

10.2019

 

Хутори

Пасуться мамонтами хутори.

Важка пропасниця їм слинить губи.

Та видно з історичної гори:

Вони росли в сімействі шаблезубих.

Ґелґоче небо гусьми «пілігрим».

Потрапивши з дипломами в цейтноти,

Спішать-летять порятувати Рим

Від кризи і від чорної роботи.

А кози – патріоти. Ці без крил.

Постійно в шкоді. Та в лиху годину,

Хоч їх матюк уже не раз покрив,

Вони рятують людність і людину

Женьшенем, що із листячка осик.

Вони такі невередливі зроду,

Бо часто ґрунт відводили в ясир,

А з ним і розум глевтяка народу.

І сільця всі, що на одній нозі,

В оті безпуття костуряки стерли.

Так хто ж уродить стільки гарбузів

Державі, що для сватального стерва?

 

Смерть односільчанки

Вервечка душ – у безвість, як у сіль.

А в сіл від панщини – постійні викидні.

Криві плоди дадуть слова без бджіл,

Що вік не тикали, а звикли викати.

Своє-своє стоглавий змій бере.

Зовуть того підлотника Чорнобилем.

Без ока той, хто пом’яне старе.

Хто забуває – без очей і гноблений.

Гірка прикмета – хвоя молода,

Яку порозкидало білокрів’я те.

Сто бід у нас, але оця біда

Свої озимі квапиться посіяти...

10.2019

 

Заготівля дров

Дідівський інтернет – дерева

Із кільцями історії та ще –

Коли якийсь король чи королева

Вдавилися у Києві борщем.

Місткий переріз, не для всіх доступний,

Немов з-під преса міркування – вірш.

Але й вогонь – читач давно підступний,

Волочить поле для наступних вір.

Зубата пилка, та не язиката.

Не схожа й схожа на жіночий рід.

Вона вже зве нагостреного ката

На ґудзуватий зварений обід.

Я помічник сьогодні у катюги.

І одного прощального листа

Махновської місцевої подруги

На зрізі дуба щойно прочитав.

10.2019

 

21 століття

Зійшли гречано, а воно ж – морози.

Побитий цвіт – і кепський медозбір…

Біля бабів,немов століття, кози,

А з київського пагорба: «Бір-бір!..»

Воно – і в хату, в душу, на майдани,

В безпіччя легковажне, без кочерг…

Вони себе – в ковчеги-чемодани,

А ми й не заплановані в ковчег.

Хіба в ясир, хіба що на галери,

В юрбу і в одомашнені раби.

І нам на спинах не минувші ери

Вже тулять осучаснені горби.

Яри й провалля українських звершень,

Щити іржаві, перетліла рать…

Таке прийшло століття 21-ше.

Та в ньому доведеться й помирать…

*

П’яне століття до нашої ери.

Греція. Смерть драматурга Есхіла

Стала попереду всіх піонерок,

Тих, що ласенькі до творчого тіла.

Лисим був трагік. Мав голову-плаху.

Схожу на камінь. Тож, як і давніше,

З неба орел упустив черепаху

Панцир не тріснув. А тріснуло інше.

Нині з орлами й Есхілами скрутно:

Вкотре стару черепаху країни

Високовладні зозулині круки –

На рундуки підкидної руїни.

10. 2019

 

*

У світових оркестрах – сортаменти,

В яких держави, наче інструменти.

Ось мати какофоній – балалайка.

В ній три струни: брехня, обман і байка.

Спочатку в гру вступає дядя Пушкін,

А вже за ним – гармати, тобто пушки.

На жаль, така на давній сцені спілка,

Де Україна – ламана сопілка.

Хотілося б зазначити – «бандура»,

Та дуже ріже слух і «банда», й «дура».

Але й не піаніно, на якому

Пограє прутнем популярний клоун.

А чи шаблі поїли кляті пранці,

Що зайве відсікали у засранців?!

03. 2019

 

*

Лікарняна картка,

Як пухленька жінка.

А реформа карка,

І дзижчить ножівка.

Обрізають штати:

«Вибирай прищепу!»

Значить, будем мати

Ще одну халепу.

Адже дожилися –

Сіли на таблетки.

Забирає жриця

Пиво і котлетки.

Поміняло нерви

Заодно і серце

Це життя, о стерво,

На жагуче з перцем.

І про мене критик,

Тьху, прозектор МОЗу,

Зможе все розкрити,

Схоче – заморозить:

«Жив я не аскетом.

У печінці – проза,

Та помер поетом –

Не вдавився просом».

09.2019

 

У вестибюлі обласної хірургічної лікарні

Осіннє сонце вовком виє.

І в’яне день, неначе гичка.

Ринг вестибюлю в хірургії:

«Кличко» аптеки – і скарбничка,

Що просить дарувати храму.

І тут же, обіч поєдинку,

Услужать ще й пігмеї краму

В лиху годину і хвилинку

Страждальцям, що прийшли до тями,

І тим, що з болю знавіснілі,

В яких за пазухою камінь,

Чи вже – в нещаснім грішнім тілі.

Навколо броунівська дія.

Дифузні явища й події.

Не пізнається й безнадія,

Яка в халатику надії.

09.2019

 

Почута давня історійка

Він бився за неї ще з п’ятого класу.

А в ній же усе – відповідно до ГОСТу!

Та батько її поміж ними – як засув,

Що був у селі головою колгоспу.

Відправив царівну на агрономічний.

Вона завела там, казали, коханців.

У вік наш минулий двадцятий космічний

З Венери дістала й сузір’ячко пранців.

Та не зловтішався відкинутий нею.

І вірші свої, не знаходячи місця,

Оті, про кохання, довірив огневі.

І вив, як собака безлапий, на Місяць,

Не маючи змоги від себе втікати.

Що сталося із агрономшою потім?

Якщо це насправді комусь-то цікаво,

Нехай прочитає двотомний той попіл.

10.2019

 

Народ

Народе без пуття, без честі і поваги…

Пантелеймон Куліш

Нелегко бути серед атеїстів –

Без віри в те, що мудрий твій народ,

Столочений нашестям різних орд,

Запльований дурманом колоністів.

А він – із глин, туманностей колишніх.

Що з манівця ступав на манівець.

З печей Опішні – Куліші та Вишні,

Обізнані, який він – наш сирець.

З чорнобилем і вирубаним садом,

Де мічені ранети золоті.

Який сидів не раз побитим задом

Замість соломи на Сковороді.

Подерта пам’ять та гора зароків,

У будяках – дорога до предтеч.

Такий ось люд невивчених уроків.

Але й ріднішого немає теж.

9-10.2019

 

Дуже песимістична осінь

Минулося: що плюнуть – що повірить.

А тим, хто в недосвідчених прищах,

Гідрометцентр політики й повії

Про хуртовини щастя сповіща.

А ти вже бачив маски та вуалі,

Та коронований іудний час,

Що сходять гаддю вирубані далі,

Які тепер на світі не для нас.

На ці деньки, подібні до акацій,

Дивлюся крізь проміннячко руде.

І погляд схожий на любов до націй,

Які були ядром НКВД.

Його вперед ногами б – на світанні!

І з ним – запортупеєний глагол!

Та дуже любить замість покаяння

Ставати проституткою хохол.

10.2019

 

Історик Ігор Білоножко із села Будилка

розповідає

(березень 2019 року)

Мати-церква колись розродилася донькою.

В ту епоху, що згодом прозвали причинною.

І під спів «Інтер-націо-налу» – й не зойкнула.

Батько Житниці був ще тією личиною.

Величали в народі її Гамазеєю.

На звіздинах же в СОЗі – назвали Коморою.

Але хлібчик потому став річчю музейною,

І спровадили націю до лепрозорію.

Ось такими були ті пологи й народини.

Стимульовані та й утовкмачені кожному.

І – взаємозв'язок між «засіками Родіни»

Та колгоспною базою, зовсім безбожною.

Дух святий із пластин повиводила «хімія» –

Дуст куплетів місцевої самодіяльності.

А ще 58-ма стаття – епітимія:

Для науки отим, що не мали лояльності.

Владопади минали – з вовками та лисами.

А її бокували свати-вогнегасники.

Зникли й СОЗи давно, навіть їхні метисики.

Нащо баба Комора новим землевласникам?

Чи не час їй на паливо? Дії ці й помисли

(За святими отцями!) – не гріх і

не знищення,

Бо нестиме горіння на димі-коромислі

Первородну і вічну молитву очищення.

Пощастило Коморі прожить не Конюшнею,

Не якоюсь непутньою в діла непутнього.

Роз'ятрила народ ця сукупна Минувшина,

Що батьків відріклася, а, значить, – Майбутнього.

Перебрехана псами і перелопачена,

Запресована пресою і неотесами…

Ось і друг мій найкращий в жалобі,

і лячно йому,

Що літа ті холодні ще можуть воскреснути,

Що уроки невивчені – знову повторяться,

І прокльони іще й –

двадцять першому вікові,

Що така в нас потворна і гола історія,

І, що сором прикрити їй нічим і нікому.

 

*

Поганше поганих часів – міжчасся,

Коли головні – виночерпії дна,

І спрага безбожна підносить чаші,

В яких не вино, а страхітна вина.

І зводяться капища відцурання,

В яких неминуще навік прокляли.

Людське запрягає змій пожирання,

Що ним нагортала дідизна вали.

10.2019

 

Віршик про пожежу

Гигоче бидло: «Хліба та видовищ!»

Регоче по-неронівськи воно.

Смакує жартів гнилуватий овоч,

Зелене і припалене вино.

Гадає бидло: «Бидлуваті – вільні!

І що навколо Колізей і Рим».

Які лишень омани в божевільні,

Де хор вірьовок, на вірьовці – грим!

Проводиться робота селекційна –

Проституційна з бидлом день за днем.

Але ж вогонь – це справа інфекційна.

І часто гасять полум'я вогнем.

10.2019

 

Стверджують,

що світом правлять…

Що там стверджують – мовчу.

Крутанину мишачу,

Правила, які без правил,

Білятронні мадригали

Полюбляють ключарі –

Штукарі та кухарі.

І для них одвіку – равлик,

Чоловічина - людина

В історичному меню,

Що з вогню та полиню,

У корчмі, де сива глина,

Де не знають «бозі»-мачо,

Зліплені для чинбаря:

Смерть не брала хабаря

Від безсмертного з Ла-Манчі.

09.2019

*

Гарні вірші – погані солдати,

Що не здатні подужати дати;

         Над ущелиною – альпіністи;

         Безпортфельні й безправні міністри.

         Із гріхами всесвітніми агнці

У країні, де правлять поганці.

10.2019

 

Листопад душі – пора-розхристя

*

Стрибає зайцем атмосферний тиск.

А мій за ним – «по-бубківськи», буйніше,

Оскільки світ над прірвою, а ти

Безсилий кладку вистелити віршем.

Наївна віра у цинічний час,

В якому блазні учинили драми.

Язичество поезії у нас

Живе з його прадавніми богами.

Як дуже добре, що воно єси.

А та перенаселена «хрущовка»,

Яка до нього потоптом, – на пси

У маренні дресирувати вовка.

11. 2019

*

Листопад душі – пора-розхристя.

Обпадаю віршами, мов листям.

Та з опалим справа очевидна:

Доля в нього дуже незавидна.

Лиш плоди та виплоди базарні

Мають попит на банкнотній псарні.

Навіть від зірок із небозводу

Тягне димом у тяжку погоду.

І на це не дивиться звисока

Десь далеко постать одинока,

У якої в серці безкористя,

Що приймає і твоє розхристя…

11.2019

 

Іронічне

1.

Підсумки підводити пора,

Бо пора, в якій і ти, зникома.

Де зерна навіяна гора?

Остюки, абищиця й солома.

Ще й не ті, що треба підмостить

Незнанню про болісне падіння.

І горять солом’яні мости,

Що вели до берега спасіння.

2.

Кут зору – підлеглий градуса.

Це сформулював не Ом.

Отож, я відкрив – і радуюсь

Первинній із аксіом.

З причини цієї – шкляночку,

Звичайно, що не води.

Отак і скопав діляночку

І дерево посадив.

Йому оплодотворятися.

Що ж буде? Смички? Сучки?

Це скаже підлеглий градуса,

В якому – думки-квочки.

11.2019

*

Національні ігри злі:

Ставати дружно на граблі.

Розумувати: «Квітка рути

Замінює протиотрути –

І можна бавитися з гадами!»

Угадувати за посадами

Якої нації той люд.

Возносити в святі паскуд,

Що видять публіку в бараці.

Підхоплювати барвні пранці,

Багаті кольорами.

Гопаньки!

Плювати у спадкові копанки.

Чекати на прихід гори,

На гарні результати гри

Із шулерами в підкидного.

За мертвий шлях судити ноги.

Засаджувати в камінь головами

Цвяхи, що ковані міфологами.

І схоронятися в землі,

А не послухатися Ноя,

Та, ставши добрим перегноєм,

Пощезнути колись у млі.

11. 2019

*

Наша людність на стражі звичаїв

Сов нічних і денних совків –

Цілування чужих замків,

Що на вірі та на язичестві,

Що на мудрій пустельній пустині.

Абсолютні нулі – в засмок!

Огортає всю землю смог –

Час метеликів стати гусінню.

*

Перевіряють зроду холоднечі

Правописи і мови, і немови;

Поезія, чи маса кізякова;

Чи хрест вагомий завдано на плечі,

Чи дім горів твій від жарин лелечих,

Чи щирою була колись розмова,

В якій усе затямлено з півслова?

Чи не таврований ти сліпотою,

В часи земних затемнень глупотою?

Чи ладні в тебе конвоїри-рими?

Чи підконвойні втримувались ними?

Чи помисли наважились на втечу,

Відчувши раптом люту холоднечу?..

11.2019

 

Температурний віршик

Опало листячко вночі,

Як девальвовані валюти.

Перед хворобою – сичів

І в сні чужому добре чути.

І – як норд-вестові вітри

Приносять віруси сучасні.

На жаль, нема на їх мітли.

Тож маю «євроспіви» власні,

Без тих заслинених легенд,

Які придумують артисти,

Хоча й ціную секонд-хенд,

Бо пізно йти мені в нудисти.

Я представляю хіт «Бронхіт».

А глядачі – коти й собака.

Старається скрипаль воріт,

Аж спиляний горіх заплакав.

А судді хто? Із різних вір.

Малина і ромашка – проти.

Та головний таки ж арбітр –

Кощавий дід-антибіотик.

Та я погребував таким.

Температурю й жду нотацій

За ліки з перчиком гірким

В палаті реабілітацій.

11. 2019

*

Супутникові тарілки калюж –

Ось і всесвітнє телебачення.

І, як глядач, умощується плющ

Після осіннього посвячення.

На вічній плазмі пам’яті води

Дорогу топчуть різні інфузорії.

Трапляється і так, що в час біди

Лише в калюжах репортажі зоряні.

11. 2019

*

Невивчена. В північному борделі

Стрибала в ліжко, падала зі стелі.

Причесано-прилизаним субстратом

Її базграв одвічно тріумфатор,

А потім ще й несли скажені коні.

Де Бог і мудрість тільки на іконі,

Там люципер і сатанинські плутні

Перевертають легко у майбутні

Усі смолисті дати, що минули,

І кров’ю недописані цидули.

Наказ «кругом!» під музику таперші

Вони вже упредметнюють не вперше.

11.2019

 

Майже реквієм по Лебединському озеру

Тут колись купали пупорізи

Немовлям козацький Лебедин.

Мов посольство видавало візи

Для безсмертних і простих родин,

Для лобів, наукою набитих,

Для голів, які скидали з плах,

Матір’ю-погибеллю сповитих

У проклятих чорних пелюшках.

У його історію минулу

Як пірнеш – не стане вороття,

Бо душею аспідного мулу

Наковтаєшся на все життя.

А тепер той пережиток небо

Переходить вбрід, неначе птах.

Струшує із ніг багно амеби,

Нечисть, що в сухих очеретах.

Глек перетворився на тарілку.

Як із неї пити журавлю?

І не чутно водяну сопілку –

Тільки ДО і ЛЯ її ловлю.

А тепер із нього в час руїни

Вибрані безлюддям м’якуші.

Глибина для п’яних – по коліно,

А тверезим – мулько на душі.

Мілко так, що нічим і заплакать

На гульбі мілинних голосів.

Лебедин без нього, мов собака,

Що у зграї безпритульних псів.

Ось така стерня дев’ятим валом

Колеться після спекотних жнив,

Що її з далеким Кос-Аралом

Долею Шевченко поріднив.

07–11.2019

 

Розглядаючи музейні ікони…

Загони вір ніколи не пусті.

Тут діють аксіоми – не закони

І правила жорстокі і прості:

Закрижаній, та не спали ікони

І лики, що для віри – пресвяті,

Якщо й вони в цій святості запеклі,

І потоптом – по житі і житті,

І, певно, вже знаходяться у пеклі.

11.2019

 

Другові Володимиру

Ломить спину, але ж не честь мою.

Це правдивий погодний сайт.

Я не гнувся перед нікчемами –

І не здерся на небеса,

Що приземлені на трухлявині –

Дідька куцого благодать.

Завдяки цій простій обставині

Маю що про життя згадать.

11. 2019


Коментарі  

 
0 #3 ??? 07.12.2019, 09:54
Цитую кольчик:
Вірші погані.Їх треба писать так, щоб було всім понятно. Мені вони не понятні.


Так ви ж теж повиннi "понятно" висловлюватись! Насправдi виходить, що гарними можуть бути лише вiршi, "понятнi" вам, а не "всiм".

Менi теж бiльше подобаються вiршi, що йдуть вiд серця, а не конструюються як пазл, який потiм треба ще й розшифровувати з логарифмiчною лiнiйкою та з доброю чаркою в руках. Але за всiх я б розписуватися не наважився. Може, то пробива собi рiчище нова лiтература, а я сижу в якiйсь застарiлiй сазi разом з карасями та пуголовками...

Але якщо поет з одного боку пихка ненавистю, пiдтримує вiйну та кров, дiлить людей на "чистих" та "нечистих", при тому то знущається над десятьома заповiдями, то вертить хвостиком перед священниками, а потiм бiдкається, що життя страшне й не хоче персонально його помилувати...
Тодi хочеться його запитати: А хто ж тобi винен, небораче?

Та нагадати одну стару пiсеньку Булата Окуджави: "А когда война пойдет, пуля дырочку найдет. Ей не жалко никого. Ей попасть бы хоть в кого: хоть в чужого, хоть в свово".

Така проста iстина, а до патрiотiв нiяк не дiде...
Цитата
 
 
0 #2 кольчик 07.12.2019, 05:24
Вірші погані.Їх треба писать так, щоб було всім понятно. Мені вони не понятні.
Цитата
 
 
0 #1 ??? 05.12.2019, 15:17
"Завдяки цій простій обставині
Маю що про життя згадать."

Як кажуть клятi москалi: "скромненько. но со вкусом".

Один з них майже 200 рокiв тому теж писав:

"И долго буду тем любезен я народу..."

А приблизно за 2 500 рокiв до нього, один мудрий чоловiк, що вiдгукувався на iм'я Лао-Цзи, видав цiлий список думок, якi можуть або лiкувати, або вбивати свого власника. Кажуть, що керуючись ними, вiн прожив чи не 160 рокiв. Чесно кажучи, там дуже багато таких, до яких усiм нам, грiшним, варто було б прислухатися. Я ось вибрав деякi, майже навмання;

Отрицая других, утверждать себя - это болезнь.

Считать людей кривыми, а себя прямым - это болезнь.

Делая зло людям, радоваться себе - это болезнь.

В радости и гневе гордиться собой - это болезнь.

Считать людей глупыми, а себя мудрецом - это болезнь.

Восхвалять себя за свои заслуги - это болезнь.

Пустое принимать за реальное - это болезнь.

Выставлять напоказ свою моральную силу - это болезнь.

Подвергая опасностям людей, добиваться покоя для себя - это болезнь.

Не проявлять себя, выставляясь напоказ - это лекарство
.
Много ненавидеть и мало любить - это болезнь.

Стараться переложить ответственность с себя на других - это болезнь

Не относиться к себе слишком уважительно - это лекарство.
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.