нд.01192020

Іван Петрович Скляренко: «Хочеться, щоб у нашій країні було більше патріотів, причому не псевдо-, а справжніх»

Іван Петрович Скляренко: «Хочеться, щоб у нашій країні було більше патріотів, причому не псевдо-, а справжніх»– Іване Петровичу, при­ємно, що Ви погодилися поспі­л­куватися із читачами обласного тижневика для сімейного читання «Будьмо разом». А це значить – повернутися в минуле, дещо пригадати. Отож, і перше наше запитання: чи часто з Вами таке трапляється, що Ваше єство охоплюють спогади?

–Дякую редакційній колегії, що запросили до розмови. Сьогодні, маючи вдосталь вільного часу, звісно, повертаюся в думках у минуле, перегортаю сторінки прожитих років. Пригадуються 50-60-ті минулого століття. Як нам бідно жилося, хоча батько, Петро Іванович, займав керівні посади. Так, то були важкі повоєнні (після Другої світової) роки. До речі, він пройшов її кривавими дорогами всі чотири роки, був тяжко поранений чотири рази, мав численні нагороди.

Мої і мама, і батько родом із Межиріча, але я народився в 1941 році у Великих Луках, що поблизу Михайлівської цілини (Катеринівська сільрада), куди в свій час переїхала сім’я. До війни батько очолював колгосп у с.Жовтневе, що поблизу Великих Лук. А коли фашисти ступили на нашу землю, він відразу пішов боронити її. Мама, Марія Федорівна, залишилася з чотирма синочками, я був зовсім малюком. Уявіть собі, як було важко моїй мамі. Та вона вистояла, діждалася чоловіка з війни, сподіваючись на краще життя. Однак покидало воно нас у той нелегкий час. Оскільки батько був мінером, по війні його направили розміновувати естонську землю. Забрав він усіх нас – і в далеку дорогу. Виконавши свою місію, де­мобілізувався. Наприкінці 1945-го батька призначили працювати в Чернігівському обл­вико­н­комі, тому наша сім’я переїхала в Талалаївку, що неподалік цього обласного центру. А згодом нове призначення – на Сумщину, головою колгоспу. Так ми опинилися в Глинську Роменського району. В мою дитячу пам’ять того голодного 1947-го врізалася картина, коли ми, чотири братики, стоїмо в черзі за хлібом, якого видавали по 200 грамів на кожного. Поки дійдемо додому – по крихті з’їмо. Та мама й не лаяла нас, тільки пекуча сльоза стікала її обличчям, бо їй шкода було маленьких синочків. Тяжкого 1947-го року у нас з’явився п’ятий братик. «Мій бойовий гарнізон», – жартував тато, який всіма силами старався утримувати сім’ю.

Пригадується, як я пішов до першого класу. Братик Миколка ходив до школи в першу зміну, а я в другу. От і чекаю, коли він повернеться зі школи, а потім одягаю його пальтечко і біжу туди, щоб не запізнитися.

Із Глинська батька перевели директором Дубов’язівського заготзерна. Отож, ми опинилися на Конотопщині.

–Через роки Ви повторите батьківську долю, бо таким же підприємством керуватимете в Лебедині, хоча в нього буде інша назва – хлібоприймальне.

–Такі ось перипетії долі, але це буде потім. А тоді, в 1954 році, наші своєрідні переселення продовжилися. Пам’ятаєте з історії Микиту Сергійовича Хрущова, який керував Комуністичною партією в той час? Він набирав, так званих, 30-тисячників для підйому сільського господарства. Підні­мати колгосп у с.Тернівка Конотопського району послали й мого батька. Там я закінчив семирічку, а в 8-10 класах навчався у Чернечослобідській се­ре­дній школі (за 5 км від Тернівки) Буринського району. В нашому класі були лише хлопці, бо він звався «механізованим». Ми навчалися водити трактор «Універсал» і вантажну машину, що називалася «полуторка». Це мені знадобилося в житті. Я був комсоргом класу. Навчався добре, освоював і танцювальне мистецтво, навіть брав участь в обласному конкурсі, що проходив у Сумському театрі імені М.С.Щепкіна. А у зв’язку з переїздом довелося починати вивчати і французьку, і англійську, і німецьку мови, та жодної так і не освоїв (посміхається).

– Іване Петровичу, а як Ви опинилися в Лебедині?

– На жаль, наш батько помер рано – війна, поранення і невсипуща праця наклали свій відбиток на здоров’ї. В Тернівці він і похований. Тож мама вирішує перебратися в рідні краї. В Лебедині, де жили наші родичі, ми винаймали квартиру. Батько, коли був ще живий, заповідав нам: «Сини мої, я даю вам середню освіту, а ви щоб самостійно здобули вищу». Ми і почали діяти, аби виконати той заповіт найдорожчої людини. Забігаючи наперед, скажу, всі ми, п’ятеро братів, здобули вищу освіту. Міша закінчив авіаційний, Вітя і я – політехнічний, Коля – педагогічний, Володя – інститут народного господарства.

У Лебедині ми жили на Кобижчі. Я пішов працювати на цегельний завод – перекидав глину із вагонеток. І почав будувати хату. Армійська служба (3 роки) перебила наміри. До речі, ми, троє братів – Вітя, Коля і я, служили в танкових військах. Прийшовши зі служби, продовжив будувати хату, працюючи фрезерувальником на заводі верстатних вузлів. До армії двічі вступав до Київського політехнічного, але не добрав одного балу. Тому, вже після армії, вступив до Сумського філіалу Харківського політехнічного, на заочне відділення. Словом, по вінця був зайнятий: працював, будував, навчався. Згодом керівництво заводу перевело мене на посаду контролера відділу технічного контролю, а потім – старшим інженером.

– А коли у Вас почалася «директорська» біографія?

– У 1975-му. Викликав перший секретар райкому партії Микола Семенович Ковтуненко і сказав: «Приймай райпромкомбінат, але його ми плануємо розформовувати. Витягнеш – буде добре».

І я з усієї сили взявся за роботу. А через певний час по всіх виробничих показниках наш промкомбінат вийшов на перше місце в області по нашій системі, подолавши шлях з останнього. Виробляли вироби з лози ( дитячі ліжечка і стільчики, а ще кошики для домашніх справ, гончарно-керамічні вироби на дільниці в Межирічі – макітри, глечики, горщики для квітів, а також банки металеві під фарбу, різні швейні вироби – постільну білизну, жіночі халати. Через вісім років на Межиріцькій дільниці виготовили перші сувенірні вироби методом лиття і обпалювання в електропечах (для цього завезли спеціальне обладнання).

Біля ліжкового заводу побудували швейну фабрику «Лебідь» (зараз там теж швейне підприємство «Бегленд», де шиють різні сумки). Я дуже гордився цією фабрикою. Колектив працював злагоджено і добросовісно. До речі, нещодавно проїжджав там із онучкою і похвалився, що будував це підприємство. «Дідусю, давай подивимося, що там робиться зараз», – попросила онучка. Але зась! Нас охорона не пустила, хоча я й представився. Мені прикро, що нині там керують ті, хто й цвяха не забив у будову. Ось такі реалії сьогодення.

Потім знову викликали в райком. Нині покійний, на жаль, а тоді перший секретар Леонід Олександрович Яковенко сказав: «Підняв із колін одне підприємство, рушай піднімати інше – ліжковий завод. Через певний час і тут справи наладилися – зросла реалізація продукції, заробітна плата, покращилися умови праці. Біля чотирьох років керував заводом. Потім знайшовся «мудрець» із обласного управління місцевої промисловості і побутових під­при­ємств, який «підставив» мене. Це дивна історія. Я попросився у наших керівників району з посади.

Якраз організувався райком профспілки працівників місцевої промисловості і побутових підпри­ємств. На зборах люди обрали мене його головою.

Після двох років роботи в профспілці мені доручили очолити Лебединське хлібоприймальне підприємство, на якому пропрацював 18 років, аж до виходу на пенсію в 2006 році.

– Ви працювали на кількох керівних посадах. Яка з них для Вас найбільш значима? І чому?

– По-перше, я радий, що лишав слід на землі: побудував фабрику «Лебідь». І добре, що сьогодні вона працює, а не перетворилась на руїну. Людям є робочі місця.

Найзначиміша посада – директор хлібоприймального. Гордий, що продовжив батьківську справу в якійсь мірі. Радію від того, що сьогодні, хоча після мене вже й третій директор, все ж втримали підприємство, хоча й з великими зусиллями. Не розвалилося воно, як ліжковий, маслозавод, завод поршневих кілець…

Словом, очолювати це підприємство мені було в радість, хоча й прийняв його не в гарному стані. Воно виконувало виробничі показники, але про умови праці, побут трудівників ніхто не дбав. Глянув, як люди після зміни вмиваються біля колодязя, неприємно стало в душі. Побутові кімнати брудні, роздягалень, душових немає. І я взявся не за власний кабінет, хоча в конторі дах протікав. Спершу облаштували власними силами душові, роздягальні, дві сауни. Потім взявся з колективом за клуб, де провалилася стеля. Пам’ятаю перший (при мені) новорічний ранок для дітлахів. Прийшло кілька дітей і їхніх батьків. А коли облаштували приміщення, на наступних ранках була повна зала люду – і малих, і дорослих. Згодом відремонтували кабінет спеціалістів, перекрили всі 22 складські приміщення. Найоб’ємнішою справою була газифікація підприємства. Тоді у нас працювало більше 200 чоловік. Всі вони трудилися самовіддано, сумлінно. Всі вони відкрили мені свої душі, я їм – свою. І досі в мене найприємніші спогади про той час.

До речі, я й сьогодні підтримую тісні зв’язки з теперішнім колективом хлібоприймального підпри­ємства і радію з того, що воно стабільно працює. Іноді відвідую і теперішніх, і колишніх колег, яких у свій час навчав справі. Дякую їм, що приймають мене, прислухаються до моїх порад. Добрі слова адресую директору підприємства Олександру Івановичу Трампанцю, який прибув до нас із Луганської області, де теж очолював спорі­днене підприємство. На жаль, на сьогодні від нього залишилися одні руїни через відомі події на сході України. Підтримую зв’язки з головним інженером Сергієм Володимировичем Резніченком, головним бухгалтером Валентиною Миколаївною Безкровною, молодими бухгалтерами Ірою та Інною, керівником лабораторії Галиною Зимою та її колегами, начальником дільниці Андрієм Сивоконем, економістом Любов’ю Лисенко.

– Ви тривалий час очолювали хлібо­приймальне підприємство. Зізна­йтеся, що відчували в душі, коли зустрічали першу машину із зерном нового врожаю?

–Ви пам’ятаєте крилату фразу: «Хліб – всьому голова». Шкода, що сьогодні її забули. Коли перша машина із зерном нового урожаю прибувала на підприємство, це було свято не лише для колективу, а й для хліборобів, які його виростили, для району, для гостей, які прибували до нас з нагоди цієї події. А у моїй душі квітувала радість. Я особисто вручав коровай із нового врожаю, грала музика, присутні на святі керівники ра­­йону, хлібороби, трудівники підприємства вітали одне одного. А преса повідомляла про цю подію читачам.

– З ким із колишніх і тепе­рішніх колег–керівників підтри­муєте зв’язки? Та й не тільки, мабуть, із ними.

– У 1975 році я був одним із спів­засновників ради директорів. Добре, що вона існує й досі. Але там уже нові молоді керівники. Із старого складу залишився один я. Спілкуюся і телефоном, і при зустрічах із беззміним головою ради директорів Олександром Миколайовичем Огієнком, директором хлібозаводу Олександром Миколайовичем Марченком, керівниками швейної фабрики – Віктором Анатолійовичем Парафейником і філії «Дорбуд­сервіс» ДП «Сумсько­го облавтодору» Леонідом Во­ло­димировичем Щегорцовим, директорами медучилища – Олександром Дмитровичем Удодіком та КЗ СОР «Обласний дитячий багатопрофільний санаторій «Лебедин» – Віктором Михайловичем Ревою, лісничим Українського лісництва ДП «Лебединський лісгосп» Анатолієм Володимировичем Саєнком, колишніми головами райдержадміністрації Миколою Андрійовичем Грищенком та Олексієм Петровичем Гор­діяшем, Анатолієм Васильовичем Онайком і Миколою Олексійовичем Зеленським, які й досі очолюють хліборобські господарства, Іваном Павловичем Пилипенком, котрий має приватне фермерське господарство, ветеранами хлі­боробської справи Анатолієм Панасовичем Парфилом, Михайлом Петровичем Бондаренком, Валентиною Григорівною Ятленко, які в різні часи очолювали сільгоспгосподарства, колишнім директором м’ясокомбінату Лео­ні­дом Андрійовичем Андрєєвим, головою Лебединської районної профспілкової організації пра­цівників агропромислового комплексу України Сергієм Ростиславовичем Ступницьким, головним зоотехніком управління агропромислового розвитку Олександром Григоровичем Капустою, колишнім головою колгоспу у селі Синівка сусіднього Липоводолинського ра­йону Володимиром Петровичем Гаркавенком, керівником ФГ «Поділля Інвест» Іваном Васильовичем Марченком. Маю дружні стосунки з Анатолієм Олексійовичем Галушкою з Підопригорів, Віталієм Григоровичем Шапошником, Олександром Григоровичем Жильцовим, Миколою Григоровичем Горбасем, Олександром Борисовичем Пивоваровим, Сергієм Ісайовичем Каном, Михайлом Васильовичем Кожухом. Згадую із сумом нещодавно відійшовших у Вічність вмілого і доброго аграрія Бориса Семеновича Бондаренка і теж умілого керівника хлібозаводу В’ячеслава Бібердовича Кошу­баєва та багатьох-багатьох, кого, на жаль, уже немає поряд з нами, бо вони полинули у засвіти.

Приємно стає на душі, коли зустрічаю колишніх працівників підприємств, які я очолював. Поговоримо, згадаємо, побідкаємося.

Шістнадцять років я був депутатом районної ради. Мій округ – с.Катеринівка і села, що входять до його сільради. Чимало вдалося допомогти і своїм виборцям, і школі, і соціальній сфері, і господарству. Та, на жаль, все це там розпалося. Але люди є. Пам’ятаю їх і при зустрічах – спілкуємося.

– Чим сповнене Ваше сьогодення?

– Як правило, ранок по­чи­нається із фіззарядки – треба ж тримати себе у формі.

Допомагаю доньці Ірині по госпо­дарству, читаю, дивлюся телевізор, зустрічаюся з друзями. А ще турбуюся про своїх онучок Настуню – студентку Харківського університету МВС і Дашуню – студентку Сумського кооперативного коледжу, відвідую доньку Ларису, яка мешкає в Сумах, спілкуюся з ріднею. На жаль, немає з нами моєї дорогої дружини, з якою я завжди розділяв і радість, і успіхи, і печалі. Вона вже за межею Вічності. Словом, у пенсіонера – справи пенсіонерські.

– Ви проживаєте в Лебедині тривалий час. Що це місто для Вас значить? Ви чимось допомагали в його розвитку? Якщо так, то чим саме?

– З 1960 року я мешкаю в Лебедині. В 1963 році увійшов у власний дім, у якому й зараз проживаю та господарюю. Місто для мене рідне і дороге. Працював я і на місто, і на район. Пригадую, як методом народної будови зводили п’ятиповерхове при­міщення лікарні – представники всіх підприємств внесли свій вклад туди. А тепер що чекає на нашу лікарню? Боляче й за те, що стерті з лиця землі ряд крупних підприємств міста, а їхні працівники поповнили ряди безробітних. Керівники цих підприємств, як на мою думку, не були патріотами рідного міста. Хочеться, щоб у нашій країні, зокрема і в нашому краї, було більше патріотів, причому не псевдо-, а справжніх.

– Що Вас найбільше хвилює у сьогоденні нашого українського суспільства?

–Те, що керівництво держави, депутати обіцяють, обіцяють, а нічого не виконують. «Працюють» на своє благо, а для людей – «нуль».

– Вам ще чогось хочеться досягти в житті?

– Хочеться, щоб мої онучки, здобувши освіту, мали роботу, а не пішли світом з торбою збирати злидні. А мені вже нічого не треба. Я всього досяг у житті.

– Ваші побажання своїм землякам.

– Здоров’я, достатку і, звичайно ж, миру.

А тепер традиційні

сім бліц-запитань

– Що Вам найбільше до вподоби читати: газети, журнали, книги?

– Газети, журнали, книги.

– Для Вас життя – це…

– Це життя. Це коли є твоє продовження у дітях і онуках, і ти радієш їхнім успіхам.

– Ви любите водити авто­мо­біль. Якої марки він у Вас?

– Люблю. В мене «Жигулі» (десяточка).

– Що Ви любите більше: від­­по­чивати чи трудитися, скажімо, у домашньому госпо­дарстві, на городі, в саду?

– І трудитися, і відпочивати. Всього повинно бути в міру.

– Ваше хобі?

– Працювати.

– Ваша улюблена страва?

Борщ.

– Хто Ваш ліпший друг?

– Іван Васильович Сацик – мій кум і товариш, з яким крокуємо по життю з юності.

– Дякуємо, Іване Петровичу, за цікаву бесіду, цікаву зустріч. Вам – добра, життєвої енергії, більше приємних миттєвостей, а головне – здоров’я, щоб збулася Ваша мрія побачити онуків щасливими та й правнуків діждатися.

Бесідували віч-на-віч Надія Солодовник та Василь Дацько.


Коментарі  

 
0 #1 ??? 13.12.2019, 07:13
"Хочеться, щоб у нашій країні було більше патріотів, причому не псевдо-, а справжніх"

А сам цей чоловiк, звичайно справжнiй, без всяких там "псевдо-"...
Був справжнiм "жовтенятком", справжнiм "пiонером", комсомольцем, а потiм i справжнiм комунiстом... Причому, останнє - обов'язково, бо несправжнiх у начальники тодi не брали: Л.М. Кравчук кiстьми б лiг, а несправжнього комунiста на керiвну посаду б не пустив...

А тепер вiн cghfd;yшй патрiот, так само як i Кравчук...

Слава справжнiм! А несправжнi нехай завидуть, та вчаться.
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.