пн.02242020

Володимир Підлісний: «Їду, ні – лечу на побачення з Рудою, як на свято. Мені там миле все: люди, природа, домівка»

Володимир Підлісний: «Їду, ні – лечу на побачення з Рудою, як на свято. Мені там миле все: люди, природа, домівка»Шановний Володимире Іллічу, шановний земляче! Вважаємо, що є необхідність продовжити нашу розмову, розпочату на презентації Вашої книги. Адже читачі тижневика «Будьмо разом» бажають більше знати про Вас, хоча й досить відому людину.

– Життя – то бурхлива ріка: так часто кажуть у народі. А як Ви охарактеризуєте власне життя: бурхливе чи розмірене?

– Якщо взяти до уваги цільове планування – то розсудливе: я мріяв, й чимало старався, щоб стати олімпійським чемпіоном з бігу, а ще дуже хотів стати міністром (сміється). Для «козерогів» це природньо.

А бурхливість, епатажність та емоційність, то вже набута форма поведінки. З роками стараюсь стримувати себе, бути спокійнішим.

– Ваша біографія неабияк насичена. На якій із посад почувалися у своїй стихії? Та й взагалі розкажіть нашим читачам про свою трудову діяльність.

– Заняття бігом сільського хлопця з села Руда привели до Черкаського педінституту, трішки тренерської роботи в Лубнах на Полтавщині, армія й повернення до Сум. Мотив – ближче до батьківської домівки. З 1980 по 1988 роки працював у спортивних організаціях та Зарічному райкомі компартії міста Суми. Захистив дисертацію в Київському інституті фізичної культури на тему взаємодії державних та громадських організацій в управлінні фізичною культурою. Актуальність теми й донині «зашкалює».., а ми все наступаємо на граблі в управлінні суспільними процесами: ліниво вчимося, думаємо рідко, робимо абияк… Ну то інше.

Потім чотири роки спроб заробляти бізнесом і похід у політику на цілих 15 років.

Вважаю, що це й була та стихія й ті посади, де я почувався у своїй стихії. Політика була цікава. Я, дякуючи їй, був знайомий з першими керівниками держави – Леонідом Кучмою, Павлом Лазаренком, Олександром Морозом, Валерієм Пустовойтенком, народними депутатами, міністрами, релігійними та партійними лідерами України.

Я був старанним учнем та допитливим функціонером-державником. Тим і був, мені здається, цікавим той факт, що інформаційно-аналітичний відділ облдержадміністрації, який я очолював, став наріжною структурою між людьми та владою в області, і говорить про те, що тодішній керівник області Анатолій Єпіфанов думав на перспективу і про людей. Пізніше, коли вже був його заступником, я реально розумів, як ще потрібно багато зробити, щоб ми закріпили за собою право жити по-європейськи. Але все пішло по-іншому…

Після 2000 року я ще трішки займався політичними технологіями, очолював обласну організацію демократичних сил «Злагода» й до теперішнього часу - директор обласного центру зайнятості.

– Ви народилися на Лебединщині, точніше в с. Руда Штепівської сільради. Чи часто звертаєтеся до джерела рідної землі? Чим Вас воно насичує, на що надихає?

– Джерела рідної землі, як ви це назвали, дають мені реально життєдайну силу, оптимізм, відпочинок та й у цілому – бажання жити, творити і бути.

Це без пафосу, повірте. Їду, ні – лечу на побачення з Рудою, як на свято. Мені там миле все: люди, природа, домівка. Там все сприймається по-іншому, без метушні, без пустослів’я і без штовхання ліктями, щоб добратися до корита.

У Руду до мене ідуть і їдуть люди: хто за порадою, хто за допомогою, хто поговорити. Я цим тішусь і люблю таке спілкування. Бути серед людей – моє життєве кредо. А якщо до людей по – людськи, то й тебе сприймають як совісного керівника. Сповідую цей принцип завжди.

– Нещодавно вийшла з друку Ваша книга «Штепівка та навколишні хутори і села. Долі людей і поселень». Як виникла ідея написання книги?

– Ідея виникла із бажання знати, як було колись, достеменно і повно. Вивчив усі можливі джерела інформації, а вельмишановний Анатолій Васильович Онайко, директор СТОВ «Перемога» з села Павленкового, допоміг втілити задум. Ось так, за чотири роки активної праці та з лінивої зневіри й стався фоліант історичної правди про історію поколінь та долі людей колишнього Штепівського району, який існував з 1923 по 1957 рік з 5-річною перервою у 30-х роках.

– Як Ви над нею працювали? Пошуки, дослідження…

– Робота ж була у вільний час, у вихідні та відпустки. Ох і морочливе це діло…

Я ж хотів знати все й ще більше. Архіви Києва, Харкова, Санкт-Петербурга та Сум; розповіді старожилів; аналіз газетних публікацій; збір світлин (їх близько 1100) і, безперечно, толкова допомога і поради наших славних земляків – краєзнавців Бориса Ткаченка, Володимира Кравченка, Василя Пазинича й інших. Їхнє бажання, віра були щирими, і я за це їм принагідно дякую.

А в цілому процес пошуку матеріалів був цікавий на відкриття, адже тисячі ніби дрібниць, які складали барвисте життєве намисто нашого краю і доль людських, були дещо затьмарені байдужістю до історії… Наприклад, важливі матеріали у державному архіві Сумської області про історичні події 20-30-х років XIX століття, які до мене ніхто не вивчав. Більшість родин не зберегли сімейні фотодокументи, не ведуть літопису родинних поколінь. Ну, це суб’єктивна думка.

– Дехто пробує її оцінити в грошах, дехто – на вагу. А на наш погляд (думаємо, що не тільки на наш), це – унікальне видання. Хто Вам допомагав у написанні книги та у фінансовому плані, аби вона побачила світ?

– Відповідь моя несе безмежну вдячність Анатолію Васильовичу Онайку. Книга, вагою 2 кг 100 г й на 594 сторінках, з 929 тисячами знаків, з 1100 світлинами побачила світ, завдячуючи його довірі, його внутрішній потребі у такому дослідженні й непідробному патріотизмі. Це і є реальний патріотизм, а не пустослів’я, як буває, аби щоб не допомогти у чомусь, посилання: от якби вчора звернувся. Впевнений, нам би побільше таких патріотів, як Анатолій Васильович, то життя було б веселішим і заможнішим.

– Ваші головні досягнення в житті?

– Які ж то досягнення? Олімпійським чемпіоном не став, міністром теж. Хоча для хлопця з простої селянської родини, з невеличкого села, із освітою, здобутою у сільській школі, стати кандидатом педагогічних наук, заступником голови облдержадміністрації, керівником трьох громадських організацій обласного рівня, може ще й нічого кар’єра. Але не міністр і не Олімпіонік (сміється).

– Ви – людина самодостатня. Звісно, всього досягли власною працею, розумом, наполегливістю. А який вклад у це Ваших батьків. Як вони Вас виховували?

– Яке ж толкове запитання! Вірите, я часто й сам шукаю, де ж та зернина батьківської педагогіки? Шукаю, як людина і як педагог, який все життя працює з людьми. Де і як воно було? Складнощі підліткового віку, формування особистості, педагогічна майстерність, реалізація форм впливу у вихованні… Ці пе­да­гогічні поняття на практиці були іншими, звичайно, і формувались, мабуть, як любов до дитини (серце віддаю дітям по Сухомлинському).

Я реально у дитинстві мав декілька видів свобод вибору своєї поведінки: їсти полуницю – скільки захочу, читати газет – скільки захочу, купувати одежину, яку захочу, ну й багато ще таких «капризів». Так було, і це привело ось до такого результату сформованої людини. Ну, а дрібні й великі помилки, як і у всіх, були.

Але батьки якось відчували, що я не схилявся до сільських турбот і не заважали освоєнню грамоти, тренуванням, більш культурним формам дитячих занять, які прищеплював нам, сільським дітям, вчитель фізкультури із Ленінграда Олексій Миколайо­вич Баляшкін. За це йому доземний уклін.

– Володимире Іллічу, Ви більше два­дцяти років очолюєте обласний центр зайнятості. Переймаєтеся долями без­робітних? Що робите для їхнього якнай­швидшого працевлаштування?

– Це така болюча для мене проблема, що не дає спокою. Я не можу бути байдужим і відчуваю якусь свою частку вини, що знелюднюються села, немає роботи, низькі заробітні плати, знецінюються дипломи і багато ще чого…

Колектив обласного центру зайнятості вихований на любові до людей, спеціалісти намагаються допомогти їм у працевлаштуванні, як можуть, за що вони нам дякують. І ми будемо робити все, щоб люди були з роботою, працедавці платили достойну заробітну плату і створювали гідні умови праці.

В області 44 відсотка пенсіонерів, то вкрай важливо надати перше робоче місце для молоді, посильну роботу для жінок, особливо у сільській місцевості, де, на мій погляд, самозайнятість може бути формою фінансового забезпечення багатьох сімей. Так є в Європі, так буде і в нас, якщо зуміємо дати шанс молоді бути з роботою, з достойною заробітною платою та можливістю кредитувати свою діяльність.

Навіть при зримим моїм незадоволенням зробленим, ми у Службі зайнятості працюємо, щоб працювали ви, наші земляки. І це чесно і відповідально перед 15 тисячами людей, які шукають роботу на Сумщині.

–Можете навести приклади, коли Ви особисто відіграли роль у долі людей (мається на увазі безробітних)?

– Сотні прикладів. Особливо приємно, коли через роки люди дякують за те, що я чимось допоміг. Ваша газета публікувала у січневому номері інтерв’ю з Володимиром Тимошенком, колишнім директором СПТУ-34. Він із вдячністю згадав про мою участь у його долі. Та й багато земляків знайшли роботу з моєю допомогою.

Я, вибачте за нескромність, в людях дещо розуміюсь, і в кінці 90-х на початку 2000-х років дюжина голів райдержадміністрацій та заступників голів облдержадміністрації були призначені з моєї скромної рекомендації.

У цьому питанні результат моєї діяльності на висоті, і я гордий за свої дії.

–Хто із Ваших друзів проживає на Лебединщині?

– Всіх, з ким спілкуюся, вважаю достойними людьми – Анатолій Онайко, Володимир Павленко, Андрій Кириченко, Володимир Макушенко, Василь Сіробаба, Микола Великодній, Василь Дацько, Анатолій Удод, Василь Безкоровайний, Микола Падалка, Сергій Лук’яненко й багато-багато інших земляків вважаю своїми друзями.

– Якби у Вас була змога прожити життя ще раз, що Вам не хотілося б повторити?

–Ох, яке прискіпливе запитання! У декількох своїх діях, рішеннях я би по-іншому оцінив можливості людей. Ці рішення були не на мою користь…

– Познайомте читачів тижневика зі своєю родиною.

– Дружина, Лідія Петрівна, працює в Сумському училищі культури і мистецтв, донька – у Києві, син – у Сумах. Усіх нас об’єднує Руда.

– Що Ви розумієте під словом «щастя»?

– Я думаю, чоловік може вважати себе щасливим, коли достеменно знає, що його любить жінка. Колись написав для себе: «не хизуйся тим, що любиш ти. Знайди у своєму оточенні хоч одну жінку, яка любить тебе». Це, до речі, нелегко зробити.

– Ваші побажання землякам і, зокрема, читачам тижневика «Будьмо разом».

–Землякам і читачам тижневика «Будьмо разом» бажаю вірити у своє майбутнє, берегти рідну землю і бути щасливими.

 

І традиційні 7 бліц-запитань:

– Ви б хотіли проживати не в Сумах, а в Парижі?

– У Парижі був у далекому 1982 році. Якби 50:50: влітку – у Сумах, а взимку – в Європі.

– Ваше хобі?

– Спорт і краєзнавство.

– Ви носите одяг вітчизняних виробників чи зарубіжних?

– Допускаю, що у нас багато одягу і речей з Малої Арнаутської.

– Який вид спорту Вам до вподоби?

– Легка атлетика, футбол, біатлон.

– Ви любите смаколики? Що саме?

– Так, я солодкоїжка, всеїдний на різні тістечка.

– А як щодо спиртного? Чому віддаєте перевагу?

– Це особлива історія. З 2013 року спиртного у моєму раціоні немає. От тоді й почав писати про Штепівку (сміється). До речі, я й палити кинув у новорічну ніч 2017 року. Говорю це гордовито, бо цигарки і алкоголь намагались мене перемогти. Зась!

– Яку пору року Ви більше всього любите?

– Весну до Зеленої неділі.

– Дякуємо, Володимире Іллічу, за цікаві й відверті відповіді на запитання. Миру, приємних миттєвостей, цікавих зустрічей і здоров’я Вам на довгі роки.

Розмову віч-на-віч організували і провели:

Василь Дацько,

Надія Солодовник.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.