ср.04012020

З Днем народження, пане генерале, або одкровення Владислава Бухарєва про власну долю, як дарунок від Бога

З Днем народження, пане генерале, або одкровення Владислава Бухарєва про власну долю, як дарунок від БогаВладислав Бухарєв – з династії військових. Його дід служив у Денікіна, батько – в радянській ар­мії, cам пан Владислав – здебільшого в ор­ганах спецпризначен­ня (СБУ, державна подат­ко­ва адміністрація, контр­­роз­відка, розвідка). За 37 ро­ків вислуги пройшов шлях від лейтенанта до гене­рал-полковника.В попередньому скликанні Вер­ховної Ради був депутатом – від Сумщини. В листопаді минулого ро­ку – указом Президента – був звільнений з посади першого заступника Голови СБУ. Відтоді – без роботи. Але готовий до нової. В середині березня у В.В. Бухарєва був день народження – 51-й. Чим не привід для зустрічі і отримання інформації з перших вуст про те, як живеться сьогодні близькій для Сумщини людині.

– Відкрийте занавіс – чим зайняті сьогодні?

– Оформлюю пенсію. Займаюся невирішеними побутовими питаннями, які накопичились. Тепер знаю дорогу до газового госпо­дарства, нотаріальної кон­тори чи комунальної служ­би. Коли працював, то дійти до них просто не було часу. Зараз у мене з`яви­лася можливість до них потрапити. І я це роблю.

– Важко опановується генералом життєвий уклад звичайної людини?

– В усьому я люблю порядок. Ось і в побуті його наводжу. У мене ведеться щоденний журнал обліку використання електро­енер­­гії, газу. Тут у мене аб­со­­лютний військовий порядок.

– І оплата комуналки на Вас?

– Ні, це вже давно парафія моєї дружини. Я коли починав служити ще лейтенантом, у нас була службова квартира. Коли мені, як власнику, почали надходити повідомлення про необхідність вирішити чи узгодити ті чи інші питання, доводилося відпро­шуватися на роботі та йти в ті контори. А там черги. Пів дня витратиш. Потім зно­ву треба якісь копії до­кументів нести. Знову півдня. А служба – то оперативна робота. І вже скоро мені зробили зауваження, мовляв, ти або службу неси, або займайся домогосподарством – тоді ми з дружиною й вирішили, що всі питання по дому вирішуватиме вона. Ось так через цю паперову бюрократію дружина і взяла на себе всі ці турботи. Через це і більшість власності нашої родини оформлена на неї.

– Ви народилися і виросли в Лебедині, в Киє­ві зробили кар’єру війсь­кового. Депутатом оби­­ралися знову на Сум­щині. Яка місцевість для Вас найрідніша, яке з міст?

– Найрідніше місто, де народився. Для мене – це місто Лебедин. Там минула більша частина мого дитинства, там я навчався у школі до 9 класу, там отримав перший життєвий досвід, який взагалі людині доступний в тому віці. Тому Лебедин завжди залишиться містом мого дитинства, найулюбленішим містом.

– Часто буваєте в Лебе­дині?

– Звичайно, нещодавно знову приїздив на малу батьківщину. Відвідав кла­до­вище, де покояться рідні. Навів порядок на могилах брата, бабусі. Раніше я міг послатися на зайнятість, що багато працюю, тепер часу більше. І в інших райо­нах Сумщини маю багато друзів, спілкуємося.

– Якби не військова кар’єра, ким би Ви були?

– В дитинстві я мріяв стати або дальнобійником – на Колхіді, або водієм великого автобуса Ікарус. А став військовим.

– Чому обрали цю про­фесію?

– Певним чином, через сімейні традиції. В мене вій­ськовим був дідусь. В мене офіцером Збройних Сил був батько. Взагалі біль­­шість чоловіків у сім’ї проходили службу в ар­мій­ських підрозділах, в різ­ні ча­си воювали в різних вій­нах протягом практично всьо­го ХХ сторіччя.

– Можете пригадати якісь цікаві приклади?

– Будь-ласка, мій дід був ад`ютантом у Денікіна. Пам`ятаєте такого генерал-лейтенанта, він брав участь у російсько-япон­ській та Першій сві­товій війнах. Ба­тько дослужився у радян­ські часи до майора. Але ко­ли його мали перевести по службі до Києва, на жаль, помер.

– Родина для війсь­ко­­вого, напевне, найваж­ливіший фундамент, ад­­же, кочовий образ жит­­тя, тривалі відлучки, вій­сь­к­ові навчання, від­ряд­­жен­ня...

– Так, з роками все більше і більше усвідомлюєш важ­ливість родини у своєму жит­ті. Пам`ятаю, коли ми пе­реїхали в Київ, то у нашій квартирі на Троєщині з меблів були шафа, ліжко, дві тумбочки і дві ковдри. Ні світла, ні води – все треба було робити своїми руками. Купили дві розкладачку - для мене і сестри. Вже потім прикупили кухонний гарнітур. Далі – телевізор, холодильника ще не було. Мама пішла працювати в школу.

– А Ви після школи вступили до військового училища?

– Ні, не відразу. Школу закінчував у Києві, а вступив до Одеського елект­ротехнічного інсти­ту­ту зв’яз­­ку. Та після першого кур­су я зрозумів, що не мо­жу сидіти на шиї у матері, бо до стипендії вона мені постійно грошей давала, а їм самим не вистачало. І тоді я переїжджаю до Києва, вступаю до вищого військового інженерного училища зв’язку, причому знову на перший курс. І стало легше. По-перше, я був вдома, у Києві, по-друге, мав повне державне забезпечення. Подобалася мені і військова форма - для молодого хлопця, якому хотілося виділятися серед інших, це було те, що треба. Крім усього, і спеціальність бу­ла: що в Одесі ін­же­нер-зв`язкі­вець, що тут – інже­нер-зв`язківець.

– І відразу ж одружились?

– Долі не накажеш. На першому курсі училища я вже мав власну родину. Сказати, що було важко? Мож­ливо. Але я був на державному забезпеченні, моя дружина Олена пра­цювала нянею в дитсадку і одночасно навчалася в інституті. У нас була впев­неність, що все вийде.

– І вийшло. Діти вже повиростали?

– Менша дочка Юлія навчається в Київському на­ціо­нальному уні­вер­си­те­ті імені Тараса Шевченка, вже третьокурсниця. Про­живає окремо від нас у своїй квартирі, яку ми з дружиною їй подарували.

– Це та сама квартира, про яку в минулому ро­ці писали ЗМІ, що Ви, тіль­ки-но обій­няв­ши посаду очі­ль­­ника Служби зов­ніш­ньої розвідки, пода­ру­ва­ли своїй доньці 15 мі­ль­йо­нів гривень на квар­­тиру?

– Та сама. Тільки коли розібратися, то все зовсім не так. Квартира то моя ще з початку двохтисячних, я отримав її на Курелівці. Коли доньці виповнилося 18, ми з дружиною вирішили переписати це житло на Юлю. Хто з бать­ків так не зробив би для своєї дитини, коли у нас з дружиною є де жити? Це нормально. А квартири в Києві дорогі, ось і оцінили її на ті мільйони. Не показати ці цифри в декларації я не міг, бо донька ще на моєму утриманні. Але ж і ніяких дарованих мільйонів гривень не було – з «мухи роздули слона».

– У Вас ще старший син. Як складається його доля.

– Олексій зараз про­жи­ває в Австрії, у Відні. Там він закінчив технічний універ­ситет, працював по­міч­ни­ком в посольстві України в Австрії. Одружився. Однак зарплати 500 доларів для молодої родини явно було мало. І щоб не сидіти у батьків «на шиї», син пішов у приватний бізнес, сьогодні працює у сфері торгівлі, заробляє до 2000 євро в місяць, отримав робочу візу. Звичайно, мені як батьку, більше б хотілося бачити сина, як перспективного дипломата. Але це його вибір, і я його сприймаю, як належне.

– Ви вже дідусь?

– Так, у нас онук Максим, якого нашій родині подарувала сім`я сина. Ми безмежно щасливі від того.

– То ж діти повиростали, живуть окремо, і більшу частину часу Ви розділяєте на двох з дружиною. Ладите?

– Я березневий, Оле­на народилася у травні. По всіх гороскопах – повна відсутність взаємо­ро­зуміння. А в житті – про кращу сімейну долю я й не мрію. Живемо в гармонії, маємо прекрасних дітей.

– Сумно без роботи?

– Сказати, що сумую – ні. Почуваю себе не зов­сім комфортно. Чимало ча­су віддаю вирішенню сі­мей­ного побуту, люблю погуляти зі своєю собакою. І точно довго без діла сидіти вдома не буду.

– До речі, як Ви сприйняли своє зві­ль­­нен­ня? Для багатьох воно стало досить несподіваним.

– Я військова людина. І звик не обговорювати, не критикувати і не оцінювати рішення свого командування. Я їх просто виконую. Коли призначили – пра­цював. Присвоїли нове звання – подякував. Звільнили – сказав: до побачення. Де бу­ти на той чи інший момент – в запасі, штабі чи на передовій – це вже вирішують долю і твоє начальство. На сьогодні є те, що є. І як військова людина, я це сприймаю і виконую. Я до такого розвитку подій завжди ставлюся спокійно і рівно.

– Розкрийте секрет, як з лейтенанта дійти до генерала?

– У військових є свої рубежі. Спочатку ти лей­­тенант. Через три ро­ки виходить строк на під­ви­щення у званні. Але тобі його можуть дати, а можуть і ні. Потім підходить строк на капітана. А посада у тебе не капітанська. Знову питання: давати чи ні? Так виходило, що мене ніх­то ніколи не зупиняв на служ­бі. Я ніколи не «перестрибував» терміни і строки. Але водночас я любив свою роботу, вона мені подобалась, і я віддавався цій справі двадцять чотири години на добу. А ще мені щастило на начальників. Вони не були жадібними на уроки і на заохочення. І скупість проявляли в покаранні, з розумінням ставлячись до моїх помилок. Певно, що я був здібним послідовником.

– Вчителів по війсь­ко­вій справі пам`ятаєте?

– Так, у цьому плані Господь мене поцілував. У мене були гарні викладачі і начальники. Я вдячний за військову школу своє­му начальнику курсу вій­сь­кового училища – Віктору Смірнову. Нас у нього було 250 курсантів. З ним я й сьогодні під­тримую дружні стосунки. Мій перший начальник по службі в СБУ – Анатолій Ко­жемякін – йо­го син зараз на­родний депу­тат фракції «Бать­ків­щина». Добрим сло­вом згадую і Володимира Ти­мо­шенка – він був начальником під­розділу по боротьбі з наркобізнесом в СБУ. Зараз у мене з ним теж теплі відносини. Батько ще одного народного депутата – Андрія Деркача, також був моїм начальником.

– А як відчуває себе людина у погонах генерал-полковника?

– Це почесно.

– А в фінансовому плані?

– Коли я ще навчався у школі в Лебедині і жили ми в службовій квартирі, якось запитав у свого діда і батька, теж військових: «А чому в нас немає власного будинка?». А вони удвох сидять і покурюють. Дідусь закінчив службу капітаном, батько був майором. І ось дід мені каже: «Щоб був у військового власний будинок, треба бути генералом». «Як це?» – перепитую. «А так. Коли ти чесний лейтенант, то в тебе є зарплата і службова квартира. Коли ти чесний майор – зарплата, квартира і машина. У полковника, який чесно живе, – зарплата, квартира, машина і на присадибній ділянці дача. А коли ти генерал, і дослужився до цього звання чесно, то маєш зарплату, квартиру, машину, дачу і, нарешті, власний будинок. Це я запам`ятав на все життя.

– У Вас все це є?

– Так, за 37 років вій­сь­кової служби я чесно нажив і нерухомість, і немалі заощадження. Бо служив у спеціальних військових підрозділах. Мій стаж рахувався рік за півтора і був полуторний оклад. Тіль­ки сьогодні та дідова філо­софія якась перевернута. Свій статок ми родиною наживали все життя, а сьо-годні лейтенант може мати дорогущу машину та віллу за містом, які не може собі дозволити і генерал.

– Багато що в цьому житті Вам не подо­ба­ється?

– Я живу в Україні і як будь-який українець реально дивлюся на все, що нас оточує. Навіть більш кри­тич­ніше, ніж пересічні грома­дяни. Бо погані дороги назвати якось по-іншому – це неправильно. Якщо у нас медицина множиться на нуль, і відповідно таке ж лікування отримують хворі, то воно так і є. Якщо школи в селах закриваються, то цей факт також присутній. Я не звик говорити на біле – чорне. На жаль, життя не змі­нюється на краще. І я вва­жаю це поганою ознакою.

– Що Вас у цьому най­більше насторожує?

– Що молодь не знаходить своєї перспективи у себе вдома. Їдуть з України. Вже на будівельних майданчиках зварювальників з рук у руки передають.

– А що Ви скажете молоді, яка розмірковує, йти їй чи не йти сьогодні навчатись до військового училища чи в армію контрактником? Щоб присвятити цьому жит­тя, як зробили це Ви.

– Я, безперечно, скажу: так, йдіть до армії. Це гарна життєва школа. Головне, щоб людина уявляла, що попереду, що вона згодна на це хоча б внутрішньо, хоча б на рівні того розуміння, яке їй буде доступне на той момент. Тому, безперечно, я скажу: так, ідіть. Я не сум­ніваюсь, що майбутнє є в Збройних Силах України. В тому числі і в органах спецпризначення. І хто, як не військові, в скрут­ні для країни часи, які ще, на жаль, не минули, можуть взяти на себе відповідальність, проявити мужність і бажання захистити незалежність своєї рідної країни.

– Дякую, Владиславе Вікторовичу, за відверту розмову.

На фото:

Інтерв’ю – за чашкою кави

Олена Бухарєва – дружина.

Юлія – донька.

Олексій – син.

Онук Максим – розрада сімейства

В.В.Бухарєв у Верховній Раді минулого скликання спілкується з депутатами-земляками Андрієм Деркачем (зліва) і Ігорем Молотком.

Павло ЗЛЕНКО,

журналіст.


Коментарі  

 
0 #6 Иванов 26.03.2020, 13:20
??? ты мне напоминаешь шавку, которая бежит за возом и хочет укусить колесо. Но не получается! И тогда шавка поднимает лапку и со всех сил хочет хотя бы пометить колесо. Часто вместо колеса в очередной раз метит себя. Чего ты пасть разинул на Владислава?
Цитата
 
 
0 #5 ??? 25.03.2020, 06:32
1) " одкровення Владислава Бухарєва про власну долю, як дарунок від Бога"
2) "...у цьому плані Господь мене поцілував."

Люди, як же ви полюбляєте себе возвеличувати! З самим Богом спiлкуватися! Персональнi подарунки вiд нього отримувати! У кульочках, клуночках, чи одразу вагонами?

Пiсля цього, мабуть, у вас i з'являється враження, що ви вже й за бороду Його схопили? Цiкаво було б подивитися, як ви по вулицi ходите... Мабуть, вiд пихи й голова набiк не повертається?

А як з'являєтесь у газетi, то обов'язково тягнете з собою цiлий iконостас: "ось я з тим... ось я тамечки...., а ось я аж ого-го!"

Озирнiться округ себе, помазанники ви набундюченi! Усвiдомте, нарештi, що накоїли!

Ота руїна i є ваш справжнiй доробок i ваш справжнiй портрет. Так, кажете, ото вас Бог на таке надихав?

А роги, ратицi та хвicт ви у нього, звичайно, не помiтили...
Цитата
 
 
0 #4 Парфюмер 23.03.2020, 16:52
Цитую Олещенко:
У деникинцев, которым был дед Бухарева, руки по локти в крови: и массовые убийства евреев, и казни жителей Донбасса в 1919 году.

– "...Будь-ласка, мій дід був ад`ютантом у Денікіна. Пам`ятаєте такого генерал-лейтена нта, він брав участь у російсько-япон­ ській та Першій сві­товій війнах"...

Это в нынешней Украине могут не знать Верховного Главнокомандующ его вооружёнными силами юга России, одного из руководителей белого движения 100-летней давности. Курс и программа изучения исторического материала уже другие. А интересующиеся историей знают прекрасно.
Но я возражу первому комментатору, который принял за чистую монету сказанное: даю 99,99% вероятности, что не был вышеупомянутый дедушка никаким адъютантом генерал-лейтена нта Деникина. Не выжил бы он в той России и нигде бы не спрятался.
Более того, сам Деникин, передав командование "белыми" своему сопернику и оппоненту барону Петру Врангелю, уже в 1920 году навсегда покинул Россию, эмигрировав в США. Умер там в 1946 году.
Где был дедушка, якобы адъютант, с 1920 и по 1930 гг., когда родился отец пана Владислава, нам неизвестно. Скрыл от НКВД свою биографию? Не верю, слишком много в таком случае было свидетелей его службы.
Придумано это и сказано для красного словца.
Цитата
 
 
0 #3 Олещенко 19.03.2020, 23:44
У деникинцев, которым был дед Бухарева, руки по локти в крови: и массовые убийства евреев, и казни жителей Донбасса в 1919 году.
Цитата
 
 
0 #2 Парфюмер 19.03.2020, 19:34
Председатель Службы внешней разведки Украины (11 июня — 11 сентября 2019 года). Первый заместитель председателя Службы безопасности Украины — начальник Главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью (11 сентября — 8 ноября 2019 года)

Парфюмер: вношу поправку, если мой первый комментарий будет опубликован.
Оказывается, журналист Павел Зленко изложил в биографии всё верно. Приношу извинения за свой упрёк.
Одновременно испытываю чувство глубокого удивления вот такими пертурбациями судьбы человека. Бог его знает какими мотивами руководствовалс я кто-то при назначениях пана Владислава: в первом случае - на 3 месяца, во втором случае - на 2 месяца. Потом отставка, причины неясны, по возрасту рано уходить в отставку, это отпадает.
Чувство удивления просто непомерно, таких прецедентов работать по 2-3 месяца на высоких ответственных должностях я до настоящего времени не знал. А теперь буду знать.
Ах, да, забыл, в каких краях произошло это событие. Назвать это клоунадой? Или заговором? Или тоскливым, никому не понятным шоу? Напрашивавшийся пиковый вопрос журналист так и не задал.
Цитата
 
 
0 #1 Парфюмер 19.03.2020, 16:26
... В листопаді минулого ро­ку – указом Президента – був звільнений з посади першого заступника Голови СБУ...

... що Ви, тіль­ки-но обій­няв­ши посаду очі­ль­­ника Служби зов­ніш­ньої розвідки,..

Только женщины могут не понимать, что это две совсем разные должности. Першим заступником Голови СБУ пан Владислав был в 2014 году у Наливайченко. А последняя должность Главы внешней разведки была получена в прошлом году уже при Зе-керманиче, с которым пана Владислава связывают давние отношения близкого знакомства. И 95-й квартал с юмористом Зеленским приезжал в Лебедин только благодаря пану Владиславу.
Берите на заметку вышесказанное, Лебедин-пресс, и не путайте тёплое с мягким.
Печально, что в дальнейшем служение не сложилось. Острие Службы внешней разведки ведь должно было быть направлено против братков из северного Мордора. И я невольно догадываюсь о причине отставки.
Честные люди не перевелись ещё в неньке.

А кто же из нас, призывников, не знал в своё время майора Бухарева из Лебединского РВК. Запоминающийся был службист, со своеобразным, извините за прямоту, солдафонским юморком на грани фола. Мы помирали со смеху в военкомате, слушая майора. Нас, пацанов, он по-отечески совершенно не стеснялся. К тому же и легко было к нему обратиться с любой просьбой.
Вечная ему память. Узнал бы его и сейчас из миллиона фото.
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.