ср.06262019

Боброве: світло і тіні

Боброве: світло і тініВиникнення Бобрового відноситься до того періоду, коли відбувалася колонізація геть збезлюднілого нашого краю після татарського панування. Починаючи з 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська, яка пов’язана з будівництвом оборонних ліній для охорони Московії, а з Заходу – українська. Її перша хвиля переселенців, так звана, «млява», коли були й засновані близько початку 1640-х років

Кам’яне, Озак, Межиріч, Бобрик та інші, викликана в основному бажанням наших предків мати більше добротних ґрунтів та розселенням, тобто до поразки козаків під Берестечком (червень 1651 року). Після неї тиск польської шляхти на православний люд значно посилився, і переселення «другої хвилі» вже нагадувало втечу  українців від панського гноблення. Отже, до бажання освоїти нові багаті землі додалося й намагання уникнути утисків польського панства у прикордонні Московської держави і в її межах. «Друга хвиля» породила, а може, й значно збагатила людністю Ворожбу, Червлене, Пристайлів, Михайлівку, Боброве, Малий і Великий Висторопи, Лебедин. Це підтверджують місцеві краєзнавці та історики на основі багатьох історичних праць. Назву Бобровому, як, мабуть, і Бобрику дали бобри, які безроздільно хазяїнували в тутешніх річках та озерах. З часу заснування Бобрового жодна сторінка його метрики не залишилася пустою: всі вони записані, як правило, червоним чорнилом, роль якого виконувала людська кров. Нею й записані імена наших гетьманів, царя Петра і Мазепи, панів-кріпосників та місцевих Кармалюків, нею засвідчені страшні міжусобиці та світові війни, нею фарбували революційні прапори, малювали портрети комуністичних вождів, нею підписувалися перші сільські більшовики, нею удобрювали землі Сибіру та Афганістану. Чого лишень нею не записано, хоч і говориться, що кров людська – не водиця…

Юність Бобрового 1950-х років.

Сьогоднішня юність Бобрового: Катя, Оксана, Віталій.

За даними «Топографического описания Харьковского намесничества 1785 г.» (К. «Наукова думка», 1991, с. 90-91), у 1779 році в Бобровому, яке адміністративно належало спочатку до Путивльського повіту, а згодом до Охтирського, адже Лебедин лише в 1835 році стане містом повітовим, проживало 346 козаків, один селянин та один однодворець, тобто козак, який закінчив свою службу і після «демобілізації» отримав наділ землі.  Як видно з інших статистичних документів (А. Д. Твердохлебов «Ахтырский уезд накануне 19 века», Харьков, 1913, с. 23-31), у кінці 18 ст. – головним землевласником у Бобровому був титулярний радник Неплюєв, і менш заможними власниками – прапорщик Рославцев, штабс-капітан Горбовцов. Давні перекази донесли до нас іще й Колтунова, чи Колтуновського. Очевидно, ця земля дісталася височайшим царським указом їм, або їхнім предкам, як російським дворянам. У кінці 18 ст. (близько 1780 р.) володіння Колтунова у Кругляці та Рославцева в Десяточному (тепер Шевченкове), що, за переказами, були господарями нікчемними і п’яницями, та землі Неплюєва, якому належав і винокурний завод з п’ятьма котлами, викупили Бухаріни. А рід Бухаріних був відомим і впливовим. Засновником його вважається швед, Павлін, який у 15 ст. перейшов на службу до князя Симеона Гордого. Його правнук Григорій Бухаря і став родоначальником роду Бухаріних, галузкою на родовому дереві якого і був Іван Якович Бухарін (1772-1858). Його дід, адмірал Пущін, призначив свого онука, юного офіцера Івана Бухаріна, флотським флігель-ад’ютантом, а потім генерал-ад’ютантом і відкрив йому доступ до імператорського двору цариці Катерини. Згодом він стане капітаном першого рангу, а після відставки з флоту на цивільній службі – таємним радником, сенатором, губернатором Рязанської, Архангельської, Астраханської, Київської (1821-1822) губернії та Великого князівства Фінляндського. З 1832 року, перебуваючи у відставці, житиме в Москві, де й помре.

Портрет сенатора Буха­ріна.  Невідо­мий худож­ник. Па­пір. Акварель.

Втім, повернемося в Боброве першої половини 19 століття. Згодом прізвища попередніх панів забудуться. Потрапить у місцеве краєзнавче затемнення і прізвище Бухаріна. Їх потіснять Анненкови, яким у той час належали крохмальний та селітряний заводи і суконна фабрика. За давніми переказами, на суконній фабриці при кріпацтві працювали також і діти кріпаків, віком 7-12 років, які скубли вовну. 19 лютого 1861 року в Російській імперії було скасовано кріпосне право, але в Бобровому про це селяни ще довго не знали.  Лише восени представники влади наказали селянам іти до церкви і прийняти участь у «благодарственному молебні за царя» та подякувати йому за свободу. Після розкрі­пачення всі кращі землі перебували у власності Анненкових. Кожен селянин-чоловік отримав три десятини землі, як правило, виснаженої, пісної, з неугіддями, в які входили присадибні ділянки, луг та вигін. Для прогодування багатодітних родин, а такими були майже всі сім’ї,  виділеної землі не вистачало. На жінок і на хлопчиків, які народилися після скасування кріпосництва, земля «не полагалась». До того ж земля передавалась за велику плату, навіть вищу за ринкову. Більшість безземельних батракували на Анненкових землеволодіннях і під­приємст­вах, орендували землю у свого колишнього пана, або ходили на заробітки до інших панів, чи на цукрозаводи.

За даними на 1864 рік, у власницькій слободі Лебединського повіту Харківської губернії мешкало вже 823 особи (408 чоловічої статі та 415 — жіночої), налічувалося 136 дворових господарств, існували православна Миколаївська церква (дерев’яна), суконна фабрика, селітряний завод. Звідки ж замість Бухаріних раптом з’явилися Ан­нен­кови? Про це ми розповімо трохи згодом, але спочатку вико­ристаємо всю наявну цікаву статистику.

Станом на 1914 рік село було центром Бобровської волості, до якої входило і Кам’яне, а кількість його мешканців зросла до 1258 осіб. І нарешті, за даними Кам’ян­сь­кої  сільради, якій нині адмі­ністративно підлягає Боб­рове, станом на кінець 2013 року в селі офіційно прописані 127 чоловік, а фактично проживає значно менше, і в ньому лише близько 50 «живих» дворів. Єдині, хто нині перебуває у стані відрод­ження, це прапра…внуки бобрів. Як і більшість українських сіл, Боброве після розквіту у 1970-1980-ті роки, сьогодні нагадує людину похилого віку, що пере­жила інсульт і доживає свого віку. Правда, іще намагається вливати молоду та енергійну кров у його немічні жили невелика Бобрівська ГЕС.

 

Лермонтовське безсмертя Віри Бухаріної (Анненкової)

Іноді в бурштині знаходять застиглих доісторичних комарів, чи навіть якихось комах, що займали в ієрархії того часу важливий щабель. Вони потрапили туди волею випадку, коли бурштинові сльози без­смертя лише капали з очей Вічності. Дещо подібне цьому, хоча це може здатися надто об­разливим і жорстоким по­рівнянням, трапляється і з людьми: приміром,  у бурш­тині віршів Тараса Шев­ченка ми бачимо його не­розділене кохання - Ли­керу Полусмакову, за словами деяких її су­часників жінку недалеку, з невисокими мораль­ними зобов’язаннями  і, як господиню, нечу­пар­ну.

В рисах обличчя Михай­ла Лермонтова можна знайти і генетичний слід Аслана-Мурзи Челибея та Федора Арсеньєва

А в бурштин поетич­них рядків Михайла Лер­монтова потрапила кра­суня з «вищого» світу - панночка Вірочка Буха­ріна: донька сенатора Івана Яковича Бухаріна, про якого говорилося у попередній публікації, вона ж – фрейліна імператриці (придворна посада для дівчат-дворянок у почті цариці) та майбутня дружина майбутнього генерала від інфантерії Миколи Миколайовича Анненкова і згодом поміщиця, що стане засновницею чудового маєтку в Бобровому Лебединського повіту Харківської губернії. Як зазначено в хронологічній канві життя і творчості великого російського поета Лермонтова (1814-1841), що він, юний віршник, 31 грудня 1831 року з’явився на маскарад у Московське Благородне зібрання, де веселився цвіт «немитої Росії, землі рабів, землі вельмож» у костюмі астролога з великою «книгою доль» під рукою і прочитав там новорічні мадригали та епіграми. Не обійшов увагою він і красуню Вірочку Бухаріну:

Не чудно ль, что зовут вас Вера? –

Ужели можно верить вам? –

Нет, я не дам своим друзьям

Такого страшного примера!.....

Поверить стоит раз... но что ж? –

Ведь сам раскаиваться будешь,

Закона веры не забудешь

И старовером прослывешь!

Отож, спочатку – декілька слів про Лермонтова, який теж, певним чином, має цікавий, хоч і досить далекий, стосунок до Лебединщини, а потім уже і про інших дійових осіб, що мимоволі теж опинилися в бурштині його поезії. Як відомо, Кам’яне у 1651 році стало форпостом Московської держави. У книзі «Составъ Зубцовскаго и Ржевскаго дворянства по десятнямъ 17 века», в обробці члена Тверської вченої архівної комісії В.Н. Сторожева, яка видана в типографії Тверського Губернського правління у 1891 році, на 99 сторінці описана нагородна справа Федора Юрієвича Арсеньєва, кам’янського воєводи (1651 рік). Як стверджує кам’янський дослідник історії і спеціаліст по родоводах  Олександр Мартиненко, Федір Арсеньєв доводиться кровним родичем матері відомого поета Михайла Лермонтова – Марії Михайлівні, уродженій Арсеньєвою, яка померла 21-річною. Її батьками, у свою чергу, були Михайло Арсеньєв та Єлизавета Столипіна-Арсеньєва. До речі, дослідники життя і творчості поета зазначають, що він закохувався у своїх родичок: у кузину Варвару Лопухіну, у тітоньку Анну Столипіну, в старшу родичку Катерину Сушкову; що фізично він був досить негарним, що при житті ні одна жінка його не любила, тому він ставився до жінок насмішкувато і вороже; що він сам спровокував на дуель свого кращого друга Мартинова, не піднявши на дуелі навіть пістолета – і це було самовбивством.

Віра Іванівна Бу­ха­ріна (1813-1902) – дочка Івана Яковича Бухаріна (1772-1858), якого ми вже двічі згадували, та Єли­завети Федорівни Пол­торацької (1789-1828), що походила з відомого дво­рянського роду Пол­то­рацьких.

Віра Анненкова. Портрет (копія). Зберігається в Лебединському худож­ньому музеї

Є відомості, що цей шлюб не був щас­ливим, адже ко­лишній вищий флотський офіцер Бухарін, не див­лячись на свої високі посади, про­славився ще й як роз­бещений гультяй і марнотрат. Воістину – «ми всьо пропьйом, но флот не опозорім!». І Єлизавета Федорівна, найімовірніше у 1826-27 р.р., більше не вит­римавши такої чоло­вікової поведінки, посели­лася окре­мо від нього в маєтку. Під час нервового зриву вона, пере­буваючи в самотині, адже її діти в цей час навчалися і знахо­дилися далеко від неї, вистрибнула з вікна дру­гого поверху і замість очі­куваної нею смерті отри­мала перелом ноги. Після того, як, запо­бігаючи гангрені, поламану ногу ампутували, бідолашна панія померла досить мо­лодою. За іншою версією, вона – прийняла смертельну дозу отрути. Можливо, і про це вже майже двісті років мовчить могильний камінь з написом «Лізавъта Бухаріна» біля залишків Миколаївської церкви в Бобровому (про неї піде мова згодом). Їхня друга молодша дитина - син Микола Іванович (1815—1897) займатиме в зрілому віці пост градоначальника Одеси. У своїх мемуарних записках Віра Бухаріна розповідала про те, як вона, сімнадцятирічна, за­кінчивши Смольний інститут, навесні 1830 року переїхала з батьком до Москви і стала часто бувати у «вищому» світі. На чудовому балі у князя Сергія Голі­цина «... танцювала з поетом Пушкі­ним», який був їй знайомий, адже в 1820 - 21 роках той відвідував будинок її батька в Києві, в Москві і Петербурзі і був вхожим у їхній дім. Залишила вона спогади і про Ми­хайла Лермонтова, про те, що нею за­хоплювався Турге­нєв.

Микола Мико­лайо­вич Анненков

У липні 1832 року Віра Бухаріна стане дружиною Миколи Миколайо­вича Ан­нен­кова (1799-1865), да­лекого ро­дича Михайла Лер­монтова і родича де­­кабристів Аннен­кових. Частину її посагу складало по­містя Бухаріних у Бобровому, що зго­дом ввійде в історію 19 ст. Лебедин­щи­ни, як по­містя Ан­нен­кових. Її чоловік у 1835 році отримає звання гене­рал-ма­йо­ра, у 1844 році – генерал-ад’ю­тан­та, у 1848 році – ге­не­рала від інфан­терії.

Згодом займатиме неабиякі високі військові та військово-адміністративні посади. У цьому шлюбі народилися діти: Михайло (1835-1899), Єлена (в недовгому шлюбі – Нелідова) (1837-1904), Єлизавета Анненкова (Голіцина)(1840-1886), Марія Анненкова (Струве)(1844-1889), Олександра Анненкова (Во­гюе)(1849-1914).

Один із надгробків з похо­вання Бухаріних та Аннен­кових біля Миколаївської церкви. Як за­свід­чує напів­стертий напис на бічній сто­роні каменя, що тут похо­вана «Лізавъта Бухаріна». Могила ж її чоловіка у Моск­ві не збереглася

Різні покоління лебединських краєзнавців стверд­жували, що представником основоположників та володарів прекрасного маєтку в селі Бобровому була Віра Іванівна Анненкова. Цей маєток став яскравим прикладом  архітектурного стилю 19-го століття – стриманого академічного стилю класицизму, головною метою якого стало не створення зовнішньої при­вабливості, а створення внутрішнього комфорту:  наявність високої стелі, вентиляції, освітлення. Роль чоловіка у будівництві цього маєтку ніде не згадується. Він, очевидно, був занадто заклопотаним державними справами Російської імперії, або ж на момент бу­дівництва маєтку вже помер. Управляючим маєтку в останній чверті 19 ст., за згадками старожилів, був Іван Балабан. Згодом цей маєток одержав у спадок від своєї матері Віри Іванівни Анненкової, на той час уже дуже старої жінки, її син Михайло Миколайович Анненков, який стане досить відомим поміщиком Лебединського повіту.

Портрет Михайла Мико­лайо­вича Анненкова, гене­рала та поміщика. Взято з книги «От Парижа до пре­делов Индии». Москва, 1890, с. 41

За однією з версій, вірогідність якої аж ніяк не нульова, та й збереглися про це навіть перекази старожилів, - причиною його смерті (1899) стало самоотруєння через звинувачення його в розкраданні чималої суми державних коштів. Михайло Анненков під кінець свого життя підозріло швидко розширив успад­коване землеволодіння до 1000 десятин орної землі, а всього – до 1600 десятин. Він збудував триповерховий дерев’яний водяний млин на річці Псел і великий цегляний будинок з колонами і різними надбудовами. Зберігалося в ньому багато творів живопису, графіки, порцеляни та фаянсу. У середині будинку знаходився великий і високий зал з балконом для публіки. Біля входу в будинок гордо стояли два мармурові леви, перед будинком - красиві ажурні ворота, за воротами - бузок, клумби з квітами, особливо багато було білих півоній. У дворі біля будинку росло багато великих лип. У 1901 році до маєтку було проведено телефонну лінію.

Таким був будинок поміщиків Анненкових у Бобровому. У порівнянні з маєтками сучасних поміщиків-скоробагатьків, які ніякими величними справами не прославилися, він виглядає аж занадто простакувато і бідненько. Фото приблизно 1920-тих років

Після смерті Михайла Анненкова маєток успадкували його доньки, Марія та Віра. У Бобровому вони проживали, за переказами, лише влітку. Місцеві краєзнавці радянського періоду відгукувалися про молодих поміщиць не дуже гарно. «Молоді поміщиці були пихатими та жорстокими. Повз їхній будинок жоден селянин не мав права пройти, не скинувши шапки, низько не поклонившись панночкам та не поцілувавши їм руки. Часто панночки власноруч карали селян». Зараз важко сказати, який у цьому тексті відсоток правди, а який – ні. Адже добре відомо, що буває дим і з вогнем, і без вогню. Панянки служили, як і їхня бабця Віра Іванівна, фрейлінами останньої російської імператриці Олек­сандри Федорівни.

Годинник з маєтку Анненкових під скляним ковпаком. Зберігається в Лебединському художньому му­зеї. Він і досі може відраховувати час

Заміж не виходили і дітей не мали. Може, якраз цей факт і сприяв їхній жорстокості, якщо сказане про них є правдою. Після революції у 1917 році вони емігрували до Франції, де жили за рахунок своєї праці, адже випускниці Інституту благородних дівиць, окрім знання декількох мов, уміли шити, прати, доглядати дітей, вести домашнє господарство і т. п.. Вони забрали з собою в еміграцію  віддруковані на друкарській машинці російською мовою мемуари своєї бабуні Віри Іванівни Аннен­кової об`ємом 700 сторінок під назвою «Правда и только правда». Марія Ми­хайлівна померла в Парижі в 1942 році. Через двадцять років у будинку для престарілих на околиці французької столиці пішла з життя і Віра Михайлівна. Деякі лебединські краєзнавці розповідали, що після революції маєток Анненкових був розграбований і розгромлений. Це чудово вписувалося в панораму подій тих років. Але розповідь жительки Лебедина Стешенко Євгенії Яківни у липні 1994 р. співробітнику Лебединського худож­нього музею Ювеналію Голоду спростувала ці уявлення. Народилася Євгенія Стешенко 1913 року в Бобровому, де сім`я Стешенків проживала навпроти маєтку Анненкових. Батько її, Стешенко Яків Григорович (1875-1947) працював у Бобровому від земської управи. У розповідачки зберігалися фото, на яких зображено будинок Анненкових: на одному –  фасад, на іншому – тильна сторона з боку річки Псел. Вона стверджувала, що дворецьким у маєтку був Павло Калюжний, родом з Тростянця, що він навіть не дозволяв дітям заглядати у вікна Анненківського будин­ку, але їй він подарував альбом, бо вона любила малювати; що селяни після 1917-го в Бобровому будинок Анненкових не погра­бували, що в ньому майже все збереглося в цілісності аж до 1920 року, за винятком картин, які реквізували для новоствореного художньо­го музею.

Одне з двох фарфорових яєць Фаберже з дарчими надписами останньої ро­сійської імператриці Олександри Федорівни – Марії та Вірі Анненковим, своїм фрейлінам (рік 1905). Зберігається в Лебе­динському худож­ньому музеї

Можна лише здогадуватися, в чому ж тут спра­ва, адже розгром пансь­ких маєт­ків у той час був ділом безкарним і звичайним, навіть «революційно доцільним». Оче­видно, поміщиці Анненкови були не такими вже й поганими, а залиши­ли про себе згадку і добрими справами. При­мі­ром, у 1903 році переважно за їхні кошти в селі побудували народне училище. Є перекази, що сільська община наполягала на тому, щоб ця будів­ля була дерев’я­ною, а значить, суттєво дешевшою, але Анненкови настоя­ли на дорожчому будів­ництві споруди, з цегли та каменю, довговічнішої і стійкішої до пожеж.

Один із нових корпусів колишньої Бобрівської восьмирічної школи, збудований у 1970 роках. Тепер тут пустка, де продовжують навчання лише привиди малолітніх шкільних хуліганів

Ця будівля довгий час слугувала головним корпусом восьмирічної школи аж до моменту її закриття через малу наповнюваність учня­ми. Удруге і безповоротно закрили її в кінці 1990-х років після того, як у ній через несправність електро­проводки виникла пожежа, що пошкодила дерев’яні конструкції. Звісно, що будівля підлягала ремонту, але це «НП» стало зручним приводом до закриття школи, адже на той час число учнів у ній становило лише близько двадцяти. Нині її залишки – жалюгідне видовище.

 

Життя продовжується

Після революції, у 20-30-ті роки, у маєтку Анненкових розмістили дитячий будинок, потім будинок для престарілих. Але перед цим на початку 1920-х радянська повітова влада вирішила вивезти з нього порцеляну, серед якої було чимало високохудожніх речей, і розподілити її для різних потреб по державних закладах Лебедина. Проте гарба з порцеляною, яку тягнули воли, на бобрівській горі перекинулася, і майже вся вона побилася. Про це у свій час розповідали очевидці тих подій. Маєток Анненкових до наших днів не зберігся: після 1945-го у повоєнні роки його розібрали, а цеглу з нього використали, як стверджували старожили, для спорудження колгоспних свинарника та конюшні, які з крахом колгоспної системи теж стали непотрібними. Така вже діалектика суспільного розвитку. І хто знає, яка доля уготована маєткам сучасного панства…

Осіннє бобрівське надвечір’я. Залишки колишньої красуні - Миколаївської церкви, що знаходиться на території колишньої панської садиби, – пам’ятки 18 ст., до якої нікому немає діла

На території колишньої панської садиби знаходилася й дерев’яна церква Миколи Чудотворця, пам’ятка XVІІІ століття, і нині є найстарішою на Слобожанщині. За даними Харківського приватного музею міської садиби (вул. Квітки-Основ’яненка, 4/8), будівельником її був генерал-лейтенант Бухарін.  Най­віро­гідніше, що це був або батько, або дід сенатора Івана Яковича Бухаріна, які й викупили в той час Боброве. І завершене було це будівництво у 1780 році. Стосовно цього факту музеєм навіть випущений календар на 2005 рік. Згодом, за свідченнями науковців, було проведено декілька реконструкцій церкви. У часи войовничого атеїзму у 1930-х цей храм закрили і вико­ристовували його, як колгоспний зерносклад, а потім – як сінник колгоспу та похідних із нього господарств майже до кінця 1990 років, аж поки вони не наказали довго жити. За розповідями старожилів, у кінці 1950-х у селі майже протягом усього літа проживав якийсь турист, який видавав себе за міського рибалку-любителя, поставивши недалеко від колишньої церкви намет. Після того, як із церкви-зерноскладу все збіжжя вивезли до Лебедина, колгоспники виявили, що туриста – й слід прохолонув. Але товста дужка «амбарного» замка на будівлі була перепиляна, частина підлоги зірвана, а в ямі під підлогою виднілася пуста скриня, з якої теж був збитий замок. І нібито експерт, який був серед бригади міліції, яку викликали з району, встановив, що в скрині зберігалося срібло і золото. Серед міс­цевого люду пройшов поголос, що під виглядом туриста насправді ховався якийсь нащадок Анненкових, який і викопав, мабуть, захований Вірою Михайлівною та Марією Михайлівною скарб, перед втечею за кордон. Чи знайшли того «туриста», ніхто дос­теменно не знає. З того часу полювання за скарбами продовжилося, особливо в часи незалежності України, коли метало­де­тектори стали доступними для всіх охочих. Поряд із церквою залишилося багато зруйнованих надгробків. Тут поховані пред­ставники роду Бухаріних та роду Аннен­кових. Ходили чутки, що і після революції, і в голодовку 1933-го деякі відчаюги ці могили розкопували, щоб забрати у покійників золото та інші цінні прикраси.

Охтирська ікона Божої Матері, єдина серед ікон, на якій Божа Матір з непокритою головою, колись знаходилася у бобрівській церкві Миколи Чудотворця. Тепер вона знаходиться у приватній колекції жителя Лебедина. Ікона належить до числа найбільш прославлених на Русі ікон Божої Матері. Непокрита голова є символом вираження світової скорботи за своїм сином Ісусом

Звісно, що лебединські краєзнавці не обходили і не обходитимуть увагою поміщиків Анненкових, адже без них історія Лебединщини 19-го століття була б неповною. Що тут іще варто додати? Хіба те, що навіть дуже значимих земних осіб колишніх суспільних устроїв після їхньої кончини піднімають з праху історії та виводять з її тіні яскраві зорі, що перебувають на небозводі вічності. Одна справа, якби в Бобровому колись жила просто якась поміщиця Віра Анненкова, навіть дуже добра і високоосвічена, та вже інша справа, що в бурштин поетичних рядків великого поета Михайла Лермонтова потрапила юна красуня-панночка Вірочка Бухаріна, що на початку 20-го ст. стане отією старою і злою поміщицею Анненковою і згодом перетвориться в прах у прекрасній бобрівській землі… Все це стане причиною того, що багато поколінь лебединських краєзнавців дещо ідеалізуватимуть поміщи­ків Анненкових, адже над ними завжди сіятиме ореол великого Лермонтова, і зроблять це прізвище синонімом Бобрового. Втім, у часи кріпосництва та після кріпос­ництва, як зауважив один знайомий історик, не існувало панів без якогось відсотка злої Салтичихи. У нових післяреволюційних, вже червоних панів, і сучасних, до речі, також. Просто в одних цей відсоток був зовсім невеликим, у других – терпимим, у третіх – він «зашкалював».

Але нові часи після 1917 року, які будуть оспівані новими віршотворцями, визначать нових історичних осіб Бобрового. Ними стануть ті, «кто был никем, а стал всем»: нащадки бобрівських козаків, кріпаків, селян. Вони не забудуть нічого. Не забудуть, як їхні предки гнули спини на 1600 десятинах Анненкових, як їхніх дідів і батьків та й їх самих на горілці, іржавих оселедцях та пряниках дурив старий корчмар-єврей Йоська, як їх малими лякав пеклом суворий піп Браїловський, що він разом з дяком мав 30 десятин землі, яку обробляли вони, сільські голодранці. І списавши на мотлох панів з попами, нові історики запишуть імена перших комнезамівців Карпа Усенка та Костянтина Бідного, перших голів сільради Данила Яковенка, а згодом – Маркіяна Сову, більшовицького активіста Сафона Плоходька, який в часи продрозверстки завезе старого попа Браїловського з Бобрового «аж до Чорного моря», чи й у море. Запишуть і про те, що у 1927-1928 р.р. у селі створили комуну, яку очолювали Легкий та Гринченко, що в 1929 році майже 100 сімей переселяться в поле за чотири верстви від Бобрового і заснують село Петровське, що згодом стане Зеленим Гаєм. Що в 1930-му в Бобровому створюватимуть колгосп імені Будьонного, який очолить Григорій Хандога, а першими до колгоспу запишуться Онуфрій Гончаров, Афанасій Бузинний, Логвин Олійник, Євдокія Гузіва. Згадають і перших комсомольців Якова Пугача, Костянтина Бідного, Савелія Дудника. Згадають, що у війну загинуло 75 бобрівців, що найбільше бойових нагород за неї мали Михайло Гузів, Макар Гузів, Василь Цикало, що Федір Тонкошкур, мобілізований польовим військкоматом у лютому 1943 року, не загине беззбройним, у домашньому сіряку, а щасливо потрапить спочатку у запасний навчальний полк. З війни він повернеться повним кавалером ордена Слави. Не забудуть, що в 1951 році колгоспи імені Будьонного (Боброве) та «Нове життя» (Петровське) об’єднаються в колгосп імені Шверника. А хто він такий, той «партійон» Микола Шверник, – знають нині хіба історики. Нагадають, що після війни Боброве підлягатиме Кам’янській сільраді, а місцевий колгосп приєднається у 1962 році до колгоспу «Дружба».

Напис на календарі 2005 року, виданий Харківським приватним музеєм міської садиби: «Имение Бобровое, Лебединский уезд. Церковь. Строитель генерал-лейтенант Бухарин

Не забули бобрівчани і свого знаменитого земляка Миколу Яковича Смагу (22 серпня 1938 р.), радянського спортсмена, Заслуженого майстра спорту СРСР, бронзового призера Олімпійських ігор 1968 року зі спортивної ходьби на дистанції 20 км, чемпіона Європи 1971 року у ходьбі на 20 км, чемпіона Радянського Союзу 1969, 1970, 1971 р.р., орденоносця («Знак Пошани»). Про нього написав Іван Радченко у гарно фотоілюстрованій книзі «Спортивні зірки Лебединщини» («Білий Лебідь», ТОВ «Будьмо разом», 2003), що нині стала бібліографічною рідкістю. А хіба можна забути Леоніда Олександровича Яко­венка (1946-1999),  уродженця Бобрового? У 1965 р. він закінчив Будильську СШ. У 1966-1968 роках служив в армії. Закінчив Маловисторопський сільгосп­технікум та Харківський сіль­госпінститут. У 1968-1976 роках працював у райкомі ком­сомолу. У 1976-1978 роках був головою правління колгоспу «Дружба». У селі його любили за доброту, душевність, людяність, щедру вдачу, порядність. Згодом його призначили першим секре­тарем Лебединського райкому партії, другим секретарем Сум­сь­кого обкому КПУ. У 1998 році обирався народним депутатом від Ком­партії. Смерть його була рап­товою...

Новий паркан аж сміється: у цьому дворі живуть люди молоді, а не немічні пенсіонери. У тих паркани такі п’яненькі та кривенькі, що їх аж пташка з фотоапарата лякається…

Про багато що, нові історики не згадуватимуть, начебто та­кого і на світі не було. Не зіз­наються вони і в тому, що нового ідеального справедливого сус­пільства не вийшло, хоч метою виправ­дову­вали всі можливі засоби. А в фундамент того сотвореного комуністичного світу заклали стільки людських кісток, що краще про те й промовчати.  Таке воно вже в нас постійне історичне вибіркове правосуддя: одне пишемо – інше в умі, і виправдовується те, що повинно засуджуватися, і навпаки.

Як, напевне, зрозуміли читачі, автори даної статті не ставили перед собою мету глибоко дослідити родоводи Бухаріних та Анненкових і встановити, якими вони були, якими «завгарнішки», чи «завпоганішки», панами, та подати історію Бобрового розлого. Для цього потрібно написати солідну книгу та присвятити цьому не один рік життя, а нам удалося протягом декількох місяців лише здмухнути дещицю темного старого пилу зі сторінок історії цього мальовничого, але розтерзаного сучасністю, села. Нехай також не складеться у читача думка, що автори аж занадто вірять у виключно доброго пана, який походить від пана, що в пи­тан­ні «роль народу та осо­бистості в історії» ав­тори віддають абсолютну перевагу особистості. Без неї теж, звісно, аж ніяк «ніззя», але вже занадто часто, нази­ваючись осо­бис­тістю, до вла­ди, зако­номірно, приходять неда­лекі напівграмотні людці – і тоді над народом  почи­нають здійс­нюватися чер­гові со­ціальні експе­ри­мен­ти… А вже для написання короткого кур­су історії ті владні дурисвіти народної крові не жаліли і не жалі­тимуть...

Лариса БОДНАРЕЦЬКА,

листоноша села Бобрового,

Василь ПАЗИНИЧ,

краєзнавець.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.