нд.10202019

Лебединська Шевченкіана

Лебединська ШевченкіанаМісцеві краєзнавці старанно доглядали за щепами лебединської Шевченкіани на дичках народних пере­казів протягом 20-го століття, особливо його біль­шовицького періоду. Адже більшовики, пересіявши крізь сито цензури «Кобзар», записали Тараса Григо­ровича в більшовики століття 19-го та активно популяризували  творчість революціонера-демократа: «О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!» Як бачимо, цей заклик поета і нині зали­шається актуальним...

Як відомо, після повернення Тараса Шевченка з далекого заслання до Петербурга після жахливого десятиліття солдатчини і духовного гноблення (червень 1847  р. – серпень 1857 р.), він отримав 25 травня 1859 року від департаменту поліції довгоочікуваний дозвіл на поїздку в Україну та перебу­вання в Чернігівській, Полтавській та Київській губерніях і наступного дня виїхав залізницею до Москви. Скорис­тався він і запрошенням Дмитра Олександровича Хрущова (1825-1873),  нашого зем­ляка, лібе­рального по­міщика, ти­тулярного рад­ника і, як стверджують літературо­знавці, навіть таємного кореспондента журналу Герцена «Ко­ло­кол»,  від­відати Лебе­дин­щину. У своїй записці Шевченко звертався до нього: «В ім’я Боже, зачекайте мене в Москві до 28 трав­ня». Поміщик Хрущов у кінці травня 1859 року пе­ребував у Пе­тер­бурзі як член Харківського гу­бернського ко­мітету у справах підготовки се­лянсь­кої реформи. Як зазначали дослід­ники, Хрущов відстоював звіль­ нення селян із земельними наділами, адже в противному разі він передрікав утворення з них армії небезпечних пролетарів. Очевидно, Шевченка і Хрущова познайомив Лев Дзюбин, з яким поет був знайомий по Петербурзькій Академії мистецтв і якого п’ять разів згадував у своєму «Щоденнику».

Парадний вхід маєтку панів Хрущових у Лихвиному. Тепер до нього на бали приїжджають лише привиди панства колишнього та панства теперішнього. За часів радянських тут був клуб з бібліотекою та магазин

Залишки ймовірної хати панського підданого-садівника Миколи Івановича Денисенка, в якій проживав Шевченко, перебуваючи в гостях у Лихвиному

Спочатку подорожні заїхали в Орел до Шевченкового товариша Федора Лазаревського, уродженця Конотопщини, про що той повідомляв своїй матері у листі, який датований 3 червня 1859 року. Отже, це могло відбутися 1-2 червня. Шлях від Орла до Сум, враховуючи стан доріг та необхідність відпочинку, міг зайняти два-три дні. Достеменно знаючи про події, які сталися 6 червня, можна стверджувати, що Шевченко і Хрущов прибули до Сум 5 червня. На поштовій станції, яка знаходилася неподалік Іллінської церкви, їм замінили коней, і подорожні рушили Лебединським шляхом. До Лихвина дісталися, певно, надвечір. Як зазначають дослідники, маєток у Лихвині був родовим маєтком генерал-майора О.Г.Сомова, який, разом з декількома сотнями кріпаків, він віддав у посаг своїй доньці Наталії Олександрівні, коли та виходила заміж за Дмитра Хрущова.

Дмитро Хрущов (з картини невідомого художника)

Сам Хрущов, випускник Харківського університету, теж мав маєтності у Сумському повіті з чималою кількістю кріпаків. По приїзді Хрущов познайомив Шевченка зі своєю дружиною, яка цікавилася літературою, мистецтвом, була особисто знайома з деякими відомими російськими письменниками, зокрема, Іваном Тургенєвим, та приязно ставилася до творчості Тараса Шевченка. Згодом, на її прохання він перепише для неї свого вірша  «Садок вишневий коло хати». Цей листок із віршем та  дарчим надписом Хрущовій збережеться, і його фотокопію згодом подаватимуть у деяких літературознавчих книгах про поета. За давніми переказами, Шевченко нібито переписав їй ще якогось антиурядового вірша, проте назва його не збереглася.

Наталія Хрущова (з кар­тини невідомого худож­ника)

За розповідями старожилів, записаних у 1920-х, Наталія Хрущова була дуже гарною: високою, стрункою, чорнявою, мала сіро-зелені очі та тихий приємний голос. Їй вдавалося поєднувати в собі витончений аристократизм зі сміливим бунтарським демократизмом.

 

У колишній будівлі для проживання челяді та лакеїв протягом довгого часу розміщувалася школа. Нині тут пустка, і в ній пустують діти вітру

Іван Єрофеїв, який у 1930-х роках досліджував історію перебування Шевченка на Сумщині, писав, що Хрущова «чарувала всіх тих, хто її знав, своєю красою, а ще більш розумом, культурністю, глибоким інтересом до поезії й політики» (І. Єрофеїв «До питання про перебування Т.Шевченка на Харківщині». Чер­воний шлях, 1930,  №3, с.162). А шевченкознавцю Петрові Журу вдалося встановити, що в 1863—1865 р.р. (уже після смерті Т.Шевченка) Н.О. Хрущова проходила в справі «Процес 32-х»: її запідозрили у зв’язках із політвигнанцями Олександром Герценом та Миколою Огарьовим і навіть установили за нею негласний поліцейський нагляд. Н.О. Хрущова і справді цікавилася лондонськими виданнями цих російських емігрантів та переписувалася з ними. А ще її захоплював утопічний соціалізм. Про це красномовно свідчить її лист до Петра Ляліна від 11 вересня 1861 р., розшуканий тим-таки Журом: «Як соромно... користуватися повними вигодами життя, коли світ рясніє голодними та пригнобленими. Які ми всі злочинці! У такі хвилини, не вагаючись із захватом, запропонувала б своє нікчемне життя, якби це життя потрібне було б для спокутування якоїсь світлої ідеї, та, на жаль, усе це тільки мрії, яким не судилося збутися, хоча я свідомо відчуваю в собі достатньо мужності та самовідданості».

За легендою, ця лихвинська сосна – сучасниця Шевченка. За нею – поміщицький маєток. Як повідомили авторові цієї статті досвідчені лісівники – дане твердження є цілком можливим

Можливо, згодом від’їзд подружжя Хрущових до Німеччини буде обумовлений не лише потребою в лікуванні пана Хрущова, а й тим негласним поліцейським наглядом за Наталією Олександрівною. Там сорокавосьмирічний  Хрущов 1873 року і помре. Хоча виїздити з кріпосницької країни і проживати в ситенькій і демократичній Європі, лаяти свою ненависну Російську імперію і водночас отримувати з неї непогану ренту, для тогочасного панства, в тім числі й ліберального, було річчю звичайною. А ренту отримувати їм було з чого. За даними «Сумщини в іменах» (СДУ, 2003), лише Наталії Хрущовій належало в Сумському повіті (с. Степанівка та х. Лікарський) 4,4 тис. десятин землі. Те ж саме стосується і теперішнього українсь­кого панства, яке, купуючи в Європі шикарні маєтки та навчаючи там своїх дітей, вести Україну до європейських стандартів не поспішає. Перед смертю пан Хрущов заповів, щоб його по смерті в Німеччині перевезли додому і похоронили в родовому маєтку. У 1876-му, за іншими даними у 1877 році, забальзамоване панське тіло нарешті було перевезено до Лихвина і поховано в родинному склепі. У Лебединському художньому музеї зберігається ймовірний портрет невідомого художника, на якому зображене подружжя Хрущових: на ньому – вони молоді й красиві.

 

Про перебування Шевченка у Лихвині зберег­лися свідчення, якими, безумовно, є його твори, написані тут. Відомі два малюнки-пейзажі «У Лихвині» та етюд «Дуб». На одному з малюнків  – ставок, біля греблі якого ростуть верби, та видніється невеличка хатина. На іншому – частина садиби з будинком і кількома дубами. На етюді «Дуб» – зображення того ж дуба, що й на малюнку, але з іншого боку. На одному з малюнків «У Лихвині»  стоїть №5, а на іншому – №9.

Тарас Шевченко. «У Лихвині» (6–9.06. 1859 р.). Верби на березі ставка

На початку 1960-х років мистецтвознавець С.О. Середа висловила здогад: якщо один з малюнків «У Лифині» художник позначив як №5, а інший – як №9, то, мабуть, частина лихвинських малюнків загубилася. Відтоді деякі лебединські краєзнавці втратили спокій і наполегливо переконували, спираючись на пуб­лікації своїх попередників, що в Катерини Сучкової-Залеської, дочки Максима Михайловича За­леського (мова про Залеських піде згодом),  до 1932 року (року її смерті) знаходилися три малюнки, подаровані Тарасом Шевченком її батькові: «Самотня постать пастушка», «Най­мичка, яка зашиває на собі поділ порваної сорочки» та «Купка селян біля пригаслого багаття». Її спогади у свій час записала вчителька Лебе­динської СШ №6 С. О. Волинська. Можливо, що це справді були лифинські малюнки №6, №7, №8.  Проте є одне «але». У деяких краєзнавців до появи цієї версії названі малюнки вже фігурували як три невеличкі картини, написані олійними фарбами. Існує також Шевченківський альбом малюнків 1858-1859 років, який  нині належить Державному музею Т.Г. Шевченка і має 13 розрізнених аркушів, з яких 9 аркушів мають порядкову нумерацію. Згідно неї слідує, що, можливо, загубленими є аркуші за номерами 2 і 3. А лифинські малюнки були, мабуть, «віддалені один від одного» і разом з іншими малюнками, за певною логікою, пронумеровані Шевченком при укладанні альбому. Є іще й інше цікаве твердження: невідомий автор, раніше згаданого мною акварельного портрета «Подружжя Хрущових», який зберігається у фондах Лебединського художнього музею, насправді – або Тарас Шевченко, або художник Отто фон Ман­тейфель. Проте докази цього твердження відсутні. Про лихвинські гостини Шевченка збереглися й перекази старожилів. Втім, занотовані вони були лише через багато років по відвідинах Тарасом нашого краю. Тому чимало з них мають на собі, як це зі спогадами про великих людей часто трапляється, багаті разки легенд. Окрім того, вони небавом потрапили під могутній прес створених стереотипів. Давні перекази стверджували, що по приїзді в Лифин, після хазяйської вечері, поет влаштувався на відпочинок не в панському маєтку, а в хатині садівника Миколи Івановича Денисенка, який, як стверджували місцеві краєзнавці, помер після 1926-го у віці понад 104 роки. Очевидно, в його хаті, дивлячись з вікна на гору, яка була встелена білим ромен-цвітом, він і написав вірша, що згодом стане піснею: «Ой, по горі роман (ромен?) цвіте» (7 іюня 1859). Центральний мотив у вірші пов’язаний із пошуком долі молодим козаком, долі, яка криється в скрині дівчини-нареченої, йому ще не відомої, що його доля «У дівчини в чужій хаті, у рушничку та в хустині захована в новій скрині». Вірш – цілком автобіографічний, адже Шевченко, їдучи в Україну, сподівався одружитися. Після громадянської війни столітній Микола Денисенко тодішнім допитливим краєз­навцям розповідав про те, як Шевченко ходив селом, щоб зобразити його краєвиди, як показував йому свої малюнки і запитував у нього: «Чи сподобалися йому малюнки?» А він начебто відповідав Тарасові, що його малюнки – гарні.

Тарас Шевченко. «У Лихвині». Туш, перо, сепія, (6–9.06. 1859 р.). Достеменно відомо, що під час гостювання у Хрущових Т. Шевченко виконав два пейзажні малюнки «У Лихвині» та етюд «Дуб». Деякі місцеві краєзнавці, з усіх сил напружуючи свою уяву і місцевий патріотизм, бачили в цьому дереві сосну, яка подана на фото

Перекази також сповіщали, що більшість часу в Лихвині Шевченко проводив у челяд­ницькій між слуг та лакеїв, що в розмовах з панами Тарас постійно клопотався про селянську недолю. Збереглися давні усні розповіді й про те, що дворовій вагітній селянці, яка несла панським свиням  відро з помиями, Шевченко допоміг донести його аж до хліва, чи до свинячого корита. Та й побідкався, що їй у такому стані доводиться годувати панських свиней. На основі розповідей очевидців Шевченкового гостю­вання у Лихвині, збережених народом, уже згадуваний нами І. Єрофеїв вважав, що на Наталію Хрущову Шевченко справив сумне враження. Його поважали за страдництво і талант, з ним бажали багато про що пого­ворити, проте Хрущова згадувала, що Шев­ченка було дуже важко спонукати до розмови. Вона підмітила в ньому якусь роздвоєність: у той час, коли його утримували в «гостиной», його тягло в «людскую», до льокаїв (льокай - лакей, прислужник), до спілкування з простим людом. Від розмов на теми літе­ратурні він швидко переходив до розмов про народне життя. Можливо, що ця роздвоєність була наслідком роздвоєності самих панів Хрущових, від їхнього намагання поєднати непоєднуване: немаленьке багатство, яким вони активно користувалися, з популярним тоді лібералізмом, визнання помазаником Божим царя з мріями про утопічний без­божний соціалізм. Врешті, Тарас Григорович, мабуть, завжди пам’ятав, що він – викуплений із кріпацтва, і що в панському колі, попри свій талант, є чужим, що невипадково говориться: знайся кінь з конем, а віл – з волом; казав пан, що кожух дасть, та тільки слово його тепле.

Дослідники життя і творчості Кобзаря зазначали у свій час, що в Лебедині тоді проживало чимало шанувальників Шевченка. І як тільки вість про прибуття Шевченка до Хрущова добігла до Лебедина,  другодня в Лихвин прибули брати Олексій і Максим Залеські та художник Отто Максимович Цеге фон Мантейфель. Лебединські шану­вальники Шевченка, як свідчить його біограф О.Я. Кониський, організували «кашоваріння» біля Псла на хрущовському хуторі Нов, що поруч з Лихвиним. (згодом – Старонове). О. Ко­ниський та згодом І. Єрофеїв, писали, що Залеські були «прославлені в своїй окрузі «мочеморди» й «варенушники». Значення цих слів, певно, всі добре розуміють. На пам’ять про організовану традиційну українську кашу Шевченко подарував Олексію Залеському свій офорт «Приятелі» з власноручним написом: «Варенушному архимайстрові А.М.Залеському на пам’ять 6 іюня 1859 на Нови Т. Шевченко».

Тарас Шевченко. Офорт «Приятелі» («П’яниці»)

Такий же офорт «Приятелі» та офорт «Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)», виконані ним, зрозуміло, що в Петербурзі, Шевченко подарував пані Хрущовій. На обох – авторський напис: «Наталии Александровне Хрущовой на память 8 июня 1859 Т. Шевченко». У вересні 1859 року він надішле їй з Петербурга свій естамп «Мангишлацький сад».

Після відпочинку на природі лебединські приятелі запросили Тараса Григоровича і на гостини до себе в Лебедин. У який день, з часового відрізку між сьомим і дев’ятим червня, він здійснив такі відвідини – невідомо. Але збереглися усні твердження, що дійсно під час свого заїзду в Лихвин, Тарас Григорович побував у Лебедині в братів Олексія і Максима Залеських, які проживали в садибі на Михайлівській вулиці (нині Першогвардійська). Вони були представниками відомої в місті інтелігентної і шанованої родини. На цьому будинку іще в 1964 році була відкрита меморіальна дошка про те, що в червні 1859 року у цьому будинку побував Т. Г. Шевченко. Цікаво, що в цьому будинку у свій час у діда Олексія і Максима – Федора Залеського гостював і мандрівний філософ Григорій Сковорода. Достеменно відомо, що в Лебедин він уперше прибув у 1782 році. Це незаперечний історичний факт, який підтверджується надрукованим листом Михайла Федоровича Залеського до про­фесора-славіста Срезневського. Михайло Федорович Залеський був священиком, протоієреєм Успенської соборної церкви в Лебедині і добре освіченою людиною. Його син Максим теж став священиком, інші ж його сини Олексій і Костянтин вибрали цивільну службу. Олексій 1853 року отримав на чиновницькій службі в Лебедині ранг титулярного радника, Костянтин дослужився до колезького асесора і мав у середині 19 ст. у селі Куданівка маєток. Майже до 1997-го у колишньому будинку Залеських розміщувався краєзнавчий музей. Тоді ж і так, і сяк на районному владному рівні обговорювалося питання про реставрацію садиби Залеських. Про­понувалося навіть екстравагантне рішення: спорудити двоповерховий особняк «під старовину». Але все закінчилося тим, як у нас, в українців, часто буває. Далі красномовства і пишних планів справа з місця не зрушила, бо на цю справу знайти кошти не вдалося.   Можливо, було ніколи, адже інстинкт самозбереження владних крісел диктував потребу постійно бути «фар­бованими лисами». Спочатку музей разом з експозицією переїхав до нової будівлі, а в старому залишилася його філія, в якій планували створити музей Шевченка. Та незабаром деякі місцеві варвари вибили в будинку двері, вікна, вирізали з нього батареї водяного опалення. І хата, в якій колись гостювали Сковорода та Шевченко, довгий час стояла пусткою та навіювала на перехожих непідробний сум. Згодом районна влада, на балансі якої і перебував цей будинок, продала його підприємцю. Отож, з нього зробили євролялечку-магазин, використовуючи сучасні будматеріали, в якому спочатку торгували секондхендом, а нині – дитячими іграшками. Втім, комплекс «Садиба Залеських» міг би стати екскурсійною перлиною нашого міста. Добре, що хоч стара меморіальна дошка вціліла.

Колишня хата Залеських. Фото 1990-х років. Вікна в хаті після «переселення» з неї краєзнавчого музею, зсередини затулені дерев’яними щитами. Будинок іще не сплюндрований місцевими «варварами», що згодом це і станеться

Хата Залеських, яка вже зазнала сучасного євроремонту. На ній меморіальна дошка про те, що в ній у червні 1859 року побував Т.Г.Шевченко. Тепер історична архітектурна цінність цього будинку – нульова

Меморіальна дошка на ко­лишньому будинку Залеських

У свій час правнучка Залеських Євгенія Григорівна Корнійчук (внучата племінниця Катерини Максимівни Сучкової-Залеської), яка спочатку була фабричною робітницею, а потім сторожем у психоневрологічному диспансері, добре пам’ятала розповіді своєї матері, почуті нею від своїх батьків, дідів та бабусь про гостини Тараса Шевченка у домі Залеських та повідала про це вже в поважному віці у 1980-х місцевим журналістам, коли ті дізналися про факт її існування. А ще цікаво було б знати, чи мали якісь стосунки лебединські Залеські до Броніслава Залеського, з яким Шевченко познайомився на засланні? Втім, завдання по дослідженню родоводу українських поміщиків Залеських, власників земельних маєтків у Лебединському повіті у 19-му ст. та на початку 20-го ст., від сивої давнини і до наших днів є для лебединської Шевченкіани справою все ж не першорядною, і скоріше цікавою для нащадків Залеських.

Шанувальник Шевченка Отто Цеге фон Мантейфель, німець за походженням, у 1846 році відвідував рисувальні класи Петербурзьської Академії мистецтв. Він служив у російській армії, і можливо, саме в той час перебував на службі у Вознесенському уланському полку, що квартирував у Лебедині. У Лебединському художньому музеї зберігається картина Мантейфеля «Поміщицький дворик», на якій зображена садиба Залеських. А ще він намалював картину «Пікнік», на якій, за твердженнями багатьох шевченкознавців, було зображено лебединських знайомих Шевченка: Максима та Олексія Залеських, місцевого лікаря Пилипа Одарченка, службовця повітового суду Нероду, штепівського поміщика-ліберала Данилова, самого Мантейфеля та інших. Дехто намагався стверджувати, що на ній зображувалися також біограф Шевченка Кониський та поет Михайло Петренко. Втім, підтвердити це, ані спростувати – неможливо, адже де поділася ця картина, яка до 1941 року зберігалася в Харківському художньому музеї, невідомо. Вона вважається втраченою.

Збереглися також перекази, що лебединці влаштували Шевченкові теплу зустріч і піднесли йому на дерев’яній тарелі хліб-сіль. Нібито, коли він проходив вулицями містечка, чутки про це поширювалися від хати до хати: «Шевченко іде!». Всі його вітали і ловили кожне його слово. Але, як на мою думку, це скоріше теж легенди. Шевченка і його творчість стали активно популяризувати вже по його смерті. Тому знали його в тогочасному Лебедині, ймовірніше за все, лише певний відсоток інтелігенції (прогресивної) та трохи грамотна дещиця з простолюду. Для більшості ж тодішніх лебединців, які його можливо, й бачили, він просто був невідомим чоловіком, що мав довгі вуса. Всенародна слава і визнання, як це буває з поетами-пророками, прийшла до Шевченка вже після його смерті.

Звісно, що, оспівану багатьма письменниками і «запротокольовану» деякими краєзнавцями, зустріч поета Петренка, автора безсмертної пісні «Дивлюсь я на небо…»,  і Шевченка у 1859 році в Лебедині багато хто вважає поетичним домислом. Дійсно, цьому фактові немає документальних свідчень. Проте давайте погодимось, що ймовірність такої зустрічі була досить великою. Дуже сумніваюся, щоб Петренко, займаючи посаду повітового стряпчого в суді, не дізнався про приїзд Кобзаря до Лебедина і не хотів з ним зустрітися. Так само – й Шевченко. Тим паче, що творчість Михайла Миколайовича він знав. Навіть занотував до свого записника у 1848 році одну з редакцій вірша «Дивлюсь я на небо…». Вважаю, що й можливість зустрітися у них обох була. Ця думка обстоюється в нарисах краєзнавців П. Сапухіна, Г. Діброви, В. Дудченка, В. П’янкова та письменників Б. Ткаченка та В. Скакуна. Про це розповідає й роман П. Жура «Тре­тя зус­т­річ». Але згодь­теся, що задо­кументова­на, хоч одним, хоч іншим, реклама дружніх стосунків «госуда­ре­вого» чиновника Пет­рен­ка і опального Шев­ченка, більше того, «полі­тич­ного злочинця», колиш­нього ря­до­вого солдата, що повер­нувся із заслан­ня, могла б принести по­ві­то­­вому стряпчому лише непри­ємності. А за ним стояли не тільки служба, а ще й його сім’я, діти та їхнє майбутнє. Це теж кінець кінців чисто по-людськи можна зрозуміти. Знаю, що це звучить аж ніяк не по-науковому, але я теж схильний до думки: Шевченко і Петренко в Лебедині все ж не могли не зустрітися! До речі, обох їх ненавидів «неистовий», тобто скажений, Віссаріон Бєлінський, російський критик. Шевченка він називав «хохлацким радикалом» і «хохлацким дураком», українську мову – лише «южнорусским наречием». Ось тільки Кобзар цього українофоба, не сподобляючись йому, тактовно висміяв, мовляв, «ваше слово брехнею підбите». А Петренко міг і зламатися, тобто припинити писати вірші. Принаймні, за час свого життя в Лебедині не відомо жодного вірша, написаного ним.

Портрет Михайла Петренка в цивіль­ному вбранні у зрі­лому віці. Реконст­рукцію портрета створив художник О.М. Чередниченко у 2007 році за фотографією онука поета Бориса Ми­ко­ла­йови­ча Петренка

Різні письменники та краєзнавці не раз згадували про те, що на Лебединщині Шевченко написав портрет Н.О. Хрущової, який до 1930 року нібито зберігався в с/г комуні «Новий світ», що Шевченко начебто виконав також портрет садівника М.І. Денисенка, портрет кріпачки Марії Петрівни - дружини садівника, а в Малій Ворожбі написав портрет невідомого селянина. Втім, якщо добре все зважити, ці плоди, нібито страшенно інтенсивної малярської роботи Шевченка на Лебединщині (6-9 червня), вочевидь, теж відносяться до легенд місцевої Шевченкіани. Логічно виникає запитання: «А коли ж тоді Шевченко взагалі відпочивав і пив прославлену варенуху Залеських?» Мистецтвознавці зауважують і щодо манери письма деяких із цих творів, які збереглися, а це потрети садівника і його дружини: вона не характерна для Шевченка. До речі, до 1935 року ці портрети зберігалися в Лебединському художньому музеї, а тепер – у Державному музеї Т.Г.Шевченка в Києві, хоча й причетність Шевченка до їхньої появи на світ білий мистецтвознавцями заперечується.

Гідне й високої похвали твердження досить відомих наших краєзнавців про те, що Шевченко прямо таки з юнацьким ентузіазмом у цей час також відвідав Ворожбу, Межиріч, Курган - Озак, хутір Маськи, але зауважимо, що підтвердження цих мандрів по Лебединщині відсутні.

Очевидно, надвечір 9 червня Тарас Григорович Шевченко залишив Лихвин і поїхав до Лебедина. Мабуть, серед тих, хто його проводжав, був і син Хрущових – десятилітній Павло. Як встановив у свій час письменник Віктор Скакун, що син Хрущових – Павло Дмитрович Хрущов (1849-1909) згодом стане відомим російським вченим-хіміком. Але спочатку він закінчить Дерптський університет, навчатиметься в Лейпцигу, Бонні, Берліні, потім стажуватиметься у відомого хіміка Миколи Бекетова і з 1892 року працюватиме в Харківському університеті. Заночувавши у братів Залеських, вранці 10 червня Тарас Шевченко виїхав до Пирятина. Повторно зауважу, що якихось документальних свідчень про перебування Тараса Шевченка в Лебедині і про відповідний «лебединський» часовий відтинок немає. Збереглися лише перекази. У Пирятині Шевченко зупинився у знайомого письменника Петра Мокрицького-Таволги, який у 1861 році на смерть Кобзаря відгукнеться віршем «Плачте, очі, виливайте до сльозини, до росини». Не довго довелося побути Тарасові Шевченку у 1859 році в Україні. Повертаючись до Петербурга, він іще побуде в кінці серпня на Конотопщині та Кролевеччині. Та ця його поїздка додому була останньою. Його здоров’я, підірване засланням та каторжною творчою роботою, було вже нікудишнім. Останнім часом деякі літератори наголошують на тому, що Шевченко підірвав своє здоров’я ще й частою пиятикою. Таким лише зауважу, що не варто передивлятися спіднє Тараса Григоровича, бо десятиліття каторги-солдатчини – це не роки, проведені в школі витонченої поведінки, і важко змиритися з тим, що твоє життя зламане.

Як стверджує колишній лих­винець Анатолій Скворча, в кінці 1920-х у маєтку панів Хрущових розташовувалася комуна «Новый мир» («Новий світ»). Та проіс­нувала вона недовго, бо комунари дисципліною не від­значалися, пра­цювали абияк, зло­вживали горілкою та «розвратничали». Там же, в маєтку, вони тримали кіз, курей та худобу. Дійшло до того, що їжу вони собі почали готувати на багатті, яке теж розводили прямо в маєтку. Ось як збулася мрія панів Хрущових про уто­пічний соціалізм. Щоб увічнити пам’ять про перших героїчних лих­винських комунарів, згодом радянська влада навіть школу назвала на їхню честь: вона стала йменуватися Но­вомирською. На початку 1930-х, коли почалася ко­лективізація, капличку на склепі Дмитра Хрущова у Лихвині, який тоді вже прогресивно перетворився на мос­ковський манер у Лифине, начебто розтрощили, зрівняли з землею, і по його похованню пройшла дорога.  За згадками старожилів, уже в кінці 1950-х якраз на тій дорозі і трапився провал. Там місцеві жителі побачили панське поховання, повідомили про це владу, а вже та викликала археологів. Після дослідження поховання склеп засипали і дорогу заасфальтували. Якихось коштовних речей начебто не знайшли, бо їх, мабуть, пограбували іще в 1930-х. Та на цьому історія пана Дмитра Хрущова не закінчилася. Як стверджував один із старожилів Малої Ворожби – Іван  Михайлик, колишній фронтовик, офіцер, який після війни служив на Далекому Сході та після демобілізації очолював місцеву сільраду, працював викладачем у Ворожбянському СПТУ, був завклубом, що на початку 1960-х уже Лифине відвідував перший сек­ретар КПРС Микита Хрущов. Коли Михайлик пас неподалік дороги череду, то побачив кортеж поважних автівок, серед яких було і три «Чайки». І в одній з них начебто блиснула лисина тодішнього радянського комуністичного вождя товариша Микити Сергійовича. Очевидно, у той час він візитував на Сумщину і використав цю оказію відвідати Лихвин, що тоді вже, як щойно зазначалося, звучало, як Лифине. І таке припущення було небезпідставним. Давні перекази стверджували, що пан Дмитро Хрущов був лібералом і в сімейному житті: окрім сім’ї в Лихвині, утримував іще й сім’ю коханки, з простолюду, десь під Курськом. До речі, таке виробляли і нині виробляють багато панів, навіть президентів. Як повідомляють тележурналісти, що й горезвісний Віктор Янукович теж має молоду коханку, яка начебто втекла після перемоги Євромайдану до Арабських Еміратів. Як відомо, крупний радянський діяч Микита Сергійович Хрущов народився 15 квітня 1894 року в селі Каліновка Курської губернії і міг чути родинні перекази про свого можливого діда. Тобто існує ймовірність, що спочатку поплічник Сталіна, а по його смерті автор посталінської відлиги, «ліберал-комуніст» та ініціатор розвінчання культу особи Сталіна - Микита Хрущов міг бути онуком лихвинського пана-ліберала Дмитра Хрущова. Втім, це теж дуже схоже на легенду. І шкода, що Лихвин трансформувався у Лифине. Якщо в першій назві вчуваються слова «лихо» і «вина» та «лихий він», то, особисто мені, у назві Лифине – нічого не вчувається, окрім втручання «великого і могучого» під час чергових утисків української мови.

Був Лихвин – стало Лифине

У лебединському центральному міському парку встановлений пам’ятник Кобзарю, відомого скульптора Якова Красножона. І здається, що знаходиться він тут не менше століття. Проте тут аж до 1939 року стояв дуже красивий кам’яний Ус­пенський собор, або собор Успіння Бо­городиці. Відомо, що його збудував за планом уродженця Лебедина таємного радника Джунковського тодішній горо­дничий майор Іван Варавкін. Коштувало це будівництво 50 тисяч асигнаціями. Як відомо, будівництво собору розпочалося у 1774 році, а головний престол його освятили 7 листопада 1797 року. У 1810 році священиком храму став Михайло Залеський, якого ми вже згадували. У 1930-х роках доля собору склалася вкрай трагічно: спочатку його закрили, церковне начиння знищили, а священиків репресували. А вже в 1939 році храм підірвали за допомогою вибухівки. При цьому знищили і дуже цінні історичні документи, що стосувалися заселення Лебедина. Після цього районна влада зігнала до руїни з усіх колгоспів району колгоспників з кіньми та підводами. Щодня за допомогою 200-300 підвід вивозили щебінь на вимощування багатьох вулиць міста, зокрема, Будильської, Перекопу, Охтирської. Повністю руїну ліквідували після війни у 1948 році, посадивши на місці храму дерева і поставивши на місці головного престолу скульптурну залізобетонну композицію «Ленін і Сталін». Стверджували, що залізобетонний Ленін хвалив залізобетонного Сталіна, що він правильно керує країною і вірно будує комунізм. Але після 20-го з’їзду КПРС (лютий 1956-го), на якому новий вождь комуністів Микита Хрущов розвінчав культ диктатора Сталіна, і особливо після 22-го з’їзду тієї партії (жовтень 1961-го), коли вже Сталіна винесли з мавзолею і похоронили в землі, що засвідчило про  остаточне завершення епохи сталінізму, у влади виникла нагальна необхідність «святого» Леніна «відділити», зокрема і в Лебедині,  від злого вусатого марксистського гріховодника, якщо не самого біса. Тодішня влада вирішила: прибирати композицію з вождями потрібно цілком –  не розпилювати ж її навпіл!

Трапилася і нагода – надходило 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Отож, вночі під охороною міліції, напевно, щоб не спротивився цьому народ (ніби з голови нашого народу вже зовсім вибили останню клепку!), цей пам’ятник зняли. Багато хто стверджує, що його одразу ж, щоб далеко не везти, закопали, чи, згідно іншої версії, вкинули в пустий глибокий колодязь і засипали його землею, на подвір’ї Лебединської СШ №5. І одразу ж на старий постамент встановили пам’ятник Кобзарю. Наступного ранку, як переконують багато старожилів, на постаменті з’явився напис: «Діти мої, діти, що ж ви наробили? На сталінську ср…ку мене посадили!..» Дехто, правда, це заперечує і говорить, що маємо справу з легендою. Уже в часи незалежності , коли в місті головував Анатолій Малиш (1998-2002), за його ініціативою, пам’ятник «зодягнули» в мідь. Ті місцеві політичні діячі, які звинувачували Малиша у витрачанні чималої суми міських грошей, мовляв, на неактуальну потребу, тепер мовчать, наче води в рот набрали, або й зовсім канули в Лету зі своїми партіями і партійками. Мідь же убезпечила гранітного Тараса від погодних руйнувань та аномалій, щоб він простояв не одне століття, і при потребі, а вона в нас майже постійна, в народу запитував: «Діти, мої діти, що ви наробили? Кого ж на гетьманство ви знов посадили?»

Василь ПАЗИНИЧ, краєзнавець.

Фото Антона КІРДІЩЕВА.

 


Коментарі  

 
+1 #3 Роман 18.02.2014, 02:36
О чем разговор ! Почти в центре города, из усадьбы в которой останавливался Шевченко, где с незапамятных времен есть мемориальная доска, где при тех же проклинаемых сегодня коммунистах был краеведческий музей с шевченковской темой - сегодня этот памятник истории ( читайте усадьба братьев Залесских) продана под магазин ! И кто больше берег "спадщину" , десятилетиями сохраняя строения и другие шевченковские памятки ?
Цитата | Скарга
 
 
0 #2 Хижняк Сергей 15.02.2014, 18:14
Замечательно, Василий! Очень интересно. Всегда жду публикаций из-под пера очень крепкого профессионала и ни разу еще не был разочарован. Одно пожелание - а не могли бы Вы в подобном ключе заглянуть в историю Лебедина лет 100-150 назад. Я читал когда-то монографию известного нашего журналиста Дудченко (простите, если ошибся в написании фамилии) об истории города, но там слишком обще (это не упрек, просто другой стиль монографии). Да и архив в городе имеется, и он наверняка много-чего интересного содержит. Кому обрабатывать эту информацию, если не журналистам?
Цитата | Скарга
 
 
+3 #1 Гуттентак 13.02.2014, 10:27
«О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!»

На счет собак,очень сомневаюсь
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Ремонт Опель в гольяново
ангар17.рф
Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.