Геній Сковороди: простий, складний, суперечливий

Геній Сковороди: простий, складний, суперечливийКосмічна постать Сковороди

Ось і відзначили ми нещодавно 290-річчя від дня народження Григорія Сковороди.  Провладні видання написали про нього трафаретні панегірики, бо «так тепер треба», у яких  насправді справжній Сковорода відсутній. Одухотворені постаті такої кос­мічної величини і такого всепланетного масштабу, як постать Григорія Савича Сковороди, такі Сократи на Русі, як він писав про себе,

народжуються в надрах народних не так часто. Вони не тільки акумулюють у собі віковічну мудрість того, хто їх породив, усі чесноти своїх народів та драматичну напругу їхніх історичних шляхів, а й стають їхніми виразниками та янголами-охорон­цями. Їхні філософські думки, що нагадують коней із золотими підковами, яким вітри спротиву вивертають ніздрі, їхні твори, що  схожі на дуби-велетні, для яких не є акту­альною приказка «буває, що й дуби ламає», належать не лише минулим століттям, а й сьогоденню та століттям майбутнім. Вони – завжди сучасні, бо їхні автори зуміли побачити майбутнє крізь морок віків, зуміли загнуздати час. Таких людей справедливо називають геніями. Як по-сучасному звучить ця пісня зі сковородинськими мотивами!

Всякому городу нрав і права,

Всяка іміє свій ум голова.

Всякого прихоті водять за ніс,

Всякого манить к наживі свій біс.

 

Лев роздирає там вовка в куски,

Тут же вовк цапа скубе за виски,

Цап на городі капусту псує,

Всяк із другого дере за своє.

 

Кожен, хто вищий - той нижчого гне,

Дужчий безсильного давить і жме.

Бідний багатому вірний слуга,

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

 

Всяк, хто не маже - то дуже скрипить,

Хто не лукавить - той ззаду сидить.

Кожного рот дере ложка суха,

Хто є на світі, щоб був без гріха?

 

Тепер дозволь мені, шановний читачу, нагадати дуже стисло життєві ско­вородинські віхи. Народився майбутній філософ Григорій Савич Сковорода 3 грудня 1722 року в сім’ї малоземельного, а отже, й небагатого, козака Лубенського полку в селі Чорнухи (тепер це один із райцентрів Пол­тавської області). Хоча деякі дослідники стверджують, що його справжнє прізвище – Скоровода, тобто вода перед закипанням. У 1734 – 1753 р.р. з перервою у навчанні він був спудеєм, тобто студентом, Києво-Моги­лянської академії. Протягом кількох років співав у придворній капелі в Петербурзі. У 1745 році виїхав до Угорщини. На початку 50-х років почав займатися викладанням поетики в Переяс­лавській семінарії, де розробив власний курс лекцій. Згодом цей курс, як вільнодумний і як такий, що не відповідає церковним канонам, заборонив місцевий єпископ, а його автора негайно звільнили з викладацької ро­боти. Після цього Сковорода поверта­ється до Київської альма­матері, одно­часно під­роб­­ля­ючи домашнім учителем у заможних поміщиків. У 1759 р. стає до  викладання у Хар­ківському колегіумі, але через вільнодумство, з яким він і не думав роз­ставатися, і, як нас­лідок, через конфлікти з на­чальст­­вом змушений тричі зали­шати педа­гогічну діяльність, а в 1769 році – остаточно. Тодішні церковні клерикали винесли присуд: взагалі заборонити Григорію Савичу займатися викладацькою роботою, адже його освітні ідеї, вільнодумні та єретичні, суперечили ідеям офіційно-церковним. На його думку, Біблія містить не тільки істину, що дана нам Богом, а й багато того, що не від Бога, а від пророків, які все ж таки були  людьми, що самопізнання – це пізнання Бога у собі. Останні 25 років свого життя Сковорода був мандрівним вчителем-філософом. І якраз тоді він, вільний і ні від кого не залежний, створив свої найкращі філо­софсько-поетичні твори, серед яких є пісні, канти, псалми, вірші з «Саду божественних пісень», байки, філософські трактати, діалоги та бесіди. Помер Григорій Савич 9 листопада 1794 року в селі Іванівці на Харківщині (нині село Сковородинівка Золочівського району). Його постать, серед інших постатей такої ж величи­ни, що не говори, є таки складною і суперечли­вою, а його поетичний та філософський доробок – це сміливий виклик  тодішньому та й тепе­рішньому світові.

 

Лебединські сліди мандрівного філософа

Мандри філософа ще й досі пам’ятає сумська земля. Не запорошилися навіки пилом забуття його сліди і на лебединській землі. У свій час їх досліджував відомий лебединський краєзнавець Володимир Дудченко. Його дослідження я частково і використав, пишучи дану статтю. У 80-х роках минулого століття всі лебединці добре знали старенький будинок на вулиці Першогвардійській, у якому до дев’яностих років минулого століття роз­ташовувався краєзнавчий музей з пам’ятною дошкою на стіні, що в ньому у червні 1859 року побував Тарас Шевченко. Місцеві краєзнавці, на основі народних переказів стверджували, що в цьому будинкові, який у другій половині двадцятого сто­ліття залишився одинаком із усієї садиби братів За­леських, також бував і Григорій Сковорода. У пе­ріод своїх двад­ця­тип’яти­літніх мандрів він подовгу гостював у Фе­дора Залеського, то­вариша по Києво-Мо­гилянській академії. Наш земляк  зібрав та зберіг багато рукописів і листів свого знаменитого то­вариша. Спогади Фе­дора За­лесь­кого про Григорія Савича записав його син Михайло і пе­редав їх у 1836 році відомому філологу-славісту І. І. Срезневському. А онуки Федора Залеського, Олексій та Максим, приймаючи в себе в Лебедині Тараса Шевченка, поділилися з ним сімейними спогадами про пе­ребування Г.С. Сково­роди на Ле­бединщині та про сердечно-приязні стосунки, що склалися між їхнім дідом та мандрівним філософом. Той факт, що Сковорода відвідував Лебедин, не є поетичною легендою, яку могли приду­мати місцеві краєзнавці. Досте­менно відомо, що в Лебедин він уперше прибув у 1782 році. Це незаперечний історичний факт. Він підтвердився із виданням листа Михайла Федоровича Залеського до професора-славіста Срезневського. Ось його ури­вок. «Про­чи­тал почтен­нейшее письмо Ваше 13 числа сего мая, мною полу­ченное, и сейчас бросился прочитать в «Утренней звезде» отрывки о Сковороде, потом целый день рылся в письмах отца моего, зная одно к нему письмо его по подписи на латинском языке «Григорий Савич Сковорода» ( в моем рассуждении что-то о священном писании: не сыщу ли одного или других его же пера писем, но, к сожалению, не сыскал напи­санного, прочтенное же в отрывках Ваших о нем весьма сходно с извест­ными мне слухами, кои я получил от своих родителей еще в малолетстве, а после 1798 году, когда я уже священ­ником был села Рябушки, то слыхал много подробного от тамошних поме­щиков Красовских, в которых он более году проживал, полюбивши их, место положения дома их близ церкви и рощи, а более потому, что знаком был с отцом еще в Киеве, почему весьма часто из Рябушек посещал отца и иногда по месяцу, что отец мой познакомил его с Красовским…»

Михайло Залеський також описав свідчення батька, який свого часу був домовим писа­рем і академіком-письмоводи­телем у метрополита Київсь­кого Самуїла, про те, коли митро­полит звернувся до Ско­вороди з пропозицією розділити його житло і хліб насущний, то Гри­горій Савич категорично відмо­вився прийняти запро­шен­ня. Цим він, людина глибоко вірую­ча, продемонстрував своє ставлення до офіційної церкви. Збереглися і записи Михайла Залеського про непростий ха­рак­тер Сковороди. «Мать моя, а также Красовские рассказы­вали, что он был непонятный чудак, что весьма трудно было ему угодить, чуть только что-либо не по его мыслям, все вдруг бросает: и стол, и пос­тель, и дом – и бежит ходить по лесам, полям и горам, и точно все со своей флейтою. После опять возвращается, ничего не гово­ря, о том происшедшем, не любит, чтоб ему о том напо­ми­­нали. Впрочем, был очень нестя­жа­телен, щедр, дружелюбен…»

Як бачимо, і Рябушки можуть гордитися тим, що й по їхній землі ходив великий Сково­рода. Там його сердечно прий­мав Іван Тимофійович Кра­совсь­­кий, син якого, Панас Красовський, вийшов у герої Вітчизняної війни 1812 року. Іван Тимофійович став палким при­хильником неординарного та­ланту мандрівного філо­софа. Саме в Рябушках Григорій Са­вич, як стверджують краєзнавці, плідно працював над рукопи­сами своїх творів.

 

Сковорода і ми

Зрозуміти філософа і поета Григорія Сковороду водночас і дуже складно, і дуже просто, якщо прийняти до уваги ту обставину, що світосприйняття творця та й, зрештою, його самого формує епоха, в якій він живе. А вона була непростою, хоча навряд, щоб ці епохи взагалі коли-небудь видавалися прос­тими. На його життя при­пали особливо гострі суспільно-еко­номічні та національно-визвольні процеси останніх трьох чвертей 18-го століття, яке пізніше Іван Франко назве століттям за­непаду і духовної кризи. Як відомо, в ті часи на Лівобережжі і в Слобідській Україні російський царат утво­рює спочатку губернії, а потім намісництва,  зокрема наш Лебединський повіт в 17-му столітті адміністративно відно­сився до Слобідсько-Українсь­кої губернії (1765–1780), а потім до Харківського намісництва (1780–1796), ліквідовує Запо­розьку Січ, запроваджує рабо­влас­ництво (1783), яке на мос­ковський манер називають крі­пос­ницт­вом. Встановлюється влада поміщиків та козацької стар­шини, які стають кріпос­никами. Цей страшний регрес у розвитку України не міг не вик­ликати спротив українського народу проти московських порядків, проти поневолення. Форму­вання Сковороди, як філософа і поета, співпало з цими про­цесами, з апогеєм гайда­мацького руху на Право­бережжі, як виявом народної боротьби проти кріпосницького, націо­нального та релігійного гноб­лення з боку і Росії, і Поль­щі, з Пугачовським бунтом.

Сковорода, мандруючи Украї­ною, бачив вкрай різке майнове розшарування, гонитву за статками, у якій не було місця ні народній тисячолітній моралі, ні заповідям Божим, жорс­то­кість як російських дворян-поміщиків, так і своїх доморо­щених панів, які національно та морально перероджувалися та пнулися у російське дворянст­во. Це вик­ликало в нього огиду та осуд. Але водночас бачив він і ту криваву різанину та вакхана­лію, яка ставала наслідком повстань та бунтів пригноб­лених. Добре знав і справжнє життя духовенства. Тому й писав про них, що вони «злато­жадні», сластолюбні та лице­мірні, є гіршими рабами плоті, ніж миряни, перевершують простих мирян у розпусті та користолюбстві, і проповідуючи християнство, попи, насправді, є його найпершими ворогами. Таку світобудову філософ не сприймав і не бажав їй коритися. Він вважав джерелом зла не природу людини, а невідповід­ність природі людини, спосіб життя, тобто несправедливий суспільно-політичний устрій держави. Він мріяв про спра­ведливе суспільство, яке, на його думку, може виникнути лише на основі освіти. Схожі ідеї в наш час пропагує відомий педагог Шалва Амонашвілі, який минулого року проводив майс­тер-класи і в Лебединському педучилищі. Дотримання мо­раль­них принципів за Сковоро­дою повинно врегулювати сто­сунки між людьми та створити гармонійну рівновагу. Основою ж моральності, на думку Сково­роди, є виконання суспільно-корисної праці. Звісно, що вже маючи досвід багатьох сус­пільно-політичних катаклізмів та суспільно-політичних ре­форм, досвід сталінського соціаліз­му з його концтаборами та примусовою суспільно-ко­рисною працею, досвід соціа­лістичних майданеків, аушвіців та бухенвальдів 1933 року, які діяли в Україні, ця філософська концепція для багатьох сучас­них українців може здатися наївною та ілюзійною. Але попри все – це була спроба щось змінити в умах і всього народу, і в умах можновладців, а значить, і в тому жорстокому 18 столітті.

Дуже цікавий Сковорода і дещо дивними, але оригі­наль­ними розмірковуваннями про сферу почуттів – «філософією серця». Він вважав, що люди­ною, її розумом керує серце, а світ вона пізнає через любов. У цій нечіткості і розпливчастості і містяться, як на мою думку, суперечності. Тому Сковороду, з його творами, вибраними на потрібний смак, досить легко припасовують на свої знамена різні напрями суспільної думки – від націоналістів до шовіністів, від комуністів до антикомуністів, від людей віруючих до атеїстів, від сучасних бомжів до сучасних олігархів.

Давайте погодимося, щоб зробити виклик всій неспра­ведливій державній та церковній владі, політичній системі, дер­жав­ному апаратові чи в столітті 18-му, чи в столітті 21-му, навіть маючи за зброю лише свої супе­реч­ливі теорії, потрібна неаби­яка мужність. Ця боротьба ви­ма­гає великої по­жертви, тобто покладання на вівтар цих змагань геть усе, що може мати людина: відносний спокій і якісь матеріальні блага, можливість мати сім’ю та власну домівку, певне суспільне ста­новище. Натомість  – мати матеріальну скруту, складні стосунки з реп­ре­сивним апа­ратом держави, складні життєві умови, але й водночас – отри­мати можли­вість уникнути мате­ріальної облуди, що може уяр­ми­ти дух та свободу творення. Тому постать Сковороди не може не захоп­лювати своєю життєвою пози­цією, поведінкою, послі­довніс­тю, безкомпроміс­ністю, здат­ніс­тю бути вищим за життєві обставини. На своїй могилі, яку він викопав власно­руч, відчувши свій останній час на землі, звелів написати: «Світ ловив мене, та не спіймав». Стверджують, що навіть шлюб­ним вінцем, з-під якого він утік від нареченої.

Зважаючи на все це, в Україні не могло бути, не було і, думаю, що не буде дуже багато Ско­вород, але такі велети на нашій землі жили і живуть. Їхні пріз­вища вам відомі. Це Шевченко, Франко, Українка, Симоненко, Стус, Данько, Костенко, За­тули­вітер та інші. До інших я відношу і Василя Сюсюрченка, поета і патріота Божою ласкою, уродженця Московського Боб­рика, автора щемливої збірки віршів «Журавлиний клич». Щось мандрівне сковородинсь­ке є  і в мільйонів українців-заробітчан за кордоном, які не змирилися з жебрацькою до­лею, яку їм визначила теперішня влада. У цьому постійному від­род­женні у простих українцях, а не просто перебування його творчості в програмах універ­ситетських кафедр філософії навіть у диктаторських дер­жавах, і полягає вічність Григорія Сковороди.

Василь Пазинич,

кор. тижневика

«Будьмо разом».