чт.08172017

На тій війні, яка тепер забута...

На тій війні, яка тепер забута...Є в нас іще відносно молоді ветерани війни, на яку їх послала держава, що вже перестала існувати. Це «афганці», або воїни-інтернаціоналісти. Не будемо говорити про цю війну: славною вона була, чи безславною, потрібною, чи непотрібною. А ще тодішнє міністерство оборони намагалося, щоб через горнило Афга­ністану пройшло якомога більше сол­датів, щоб вони отримали безцінний бойовий досвід, а вбиті, поранені, каліки та морально травмовані зі скаліченими долями - це, на думку тодішніх високих чинів, лише побічний наслідок того бойового досвіду.

Та про все це прості солдати не знали. Вони завжди воюють за Вітчизну, не задумуючись про те, що іноді вона може виявитися і мачухою. Така вона, солдатська доля, чесна і важка. Кожне місто і село має своїх «афганців». І долі їхні склалися по-різному. Іноді й так, як у одному з віршів: «Когда мы домой возвратились с войны, мы поняли, что никому не нужны…» Візьмемо для прикладу, лише одну Кам’янську сільраду. Вісім молодих хлопців із Кам’яного та Бобрового  воювали в Афганістані. Хочемо згадати їх усіх поіменно на радянській сторінці історії 1979 – 1989 років.

Некипілий  Віктор Іванович, якому випала доля стати першим із Кам’яного «афганцем», народився 1960 року. У 1978 році закінчив місцеву середню школу. До призову в армію (16 грудня 1978 року) працював у колгоспі «Дружба». Військову службу проходив в Афганістані. Його військова частина розташовувалася в Кабулі, неподалік палацу колишнього короля Аміна. Багато разів брав участь в бойових операціях. Має поранення. Нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа». Після служби повернувся в рідне село. Після розпаду колгоспу та його правонаступників став проживати з сім’єю в Лебедині. Щоб вижити в умовах сьогодення, їздить на заробітки.

 

Некипілий Микола Іванович (рідний брат Некипілого В. І.) народився у 1965 році. У 1983 році закінчив місцеву середню школу. Після закінчення школи працював у колгоспі «Дружба». На службу до Збройних Сил СРСР призваний 9 травня 1984 року. Службу проходив в Афганістані механіком-водієм БМП. Був поранений. Лікувався у військовому госпіталі в Ташкенті. Після видужання знову попросився у свою частину в Афганістан, хоча йому пропонували дослужити в Ташкенті. В останньому листі до друга він написав: «Я міг би залишитися, пропо­нують дослужити в Ташкенті, в Афганістан вже не поси­лають. Але… зрозумій мене правильно, там мої друзі, там моя частина, я повинен виконати свій обов’язок, я їду на війну. Приїду додому, все поясню…» Так було виховане те покоління. Але про те виховання, на жаль, в часи пізньої перебудови «нові розумники» і «новиє русскіє», що візьмуть всю владу в свої нечисті руки, зневажливо говоритимуть, як про виховання совдепівське. Під час чергової операції його БМП підірвалася на міні, і він загинув разом з усім екіпажем. Це сталося 29 січня 1989 року за місяць до демо­білізації. Наго­роджений медаллю «Воину-интер­националисту от благо­дарного афганс­кого наро­да» та орденом «Красной Звезды» (№3780625) (посмертно).

У спогадах про свого однокласника Лідія Гляненко (Юдіна) писала: «Якийсь фатальний  шлейф тягнувся за ним. Він мало фотографувався. Навіть на ви­пускному вечорі Микола  був начебто разом з усіма і водночас осторонь усіх. Якось на уроці фізики вчителька ви­лаяла Миколу за невивчений урок. «Не лайтеся. Ставте двійку, не заплачу», - сказав тоді він. А вчителька з серцем відповіла: «Так, тобі байдуже. Ти  черства людина, безсердечна і ніколи в житті не заплачеш!» На цю репліку Микола печально промовив: «Я безсердечний?.. Та я можу не тільки клас, а й увесь світ сльозами залити!». Він обхопив обличчя руками. І коли через хвильку відкрив лице – всі сторопіли: він не просто плакав, він ридав, наче мала дитина, умиваючись слізьми… Тоді це пояснили його неаби­якою артистичністю, після його загибелі – передчуттям своєї трагічної долі». Колишня учениця школи Тетяна Могильна згадує про нього: «Він був неформальним лідером, і всі його в школі любили…» У Кам’яному іменем Миколи Некипілого назване поле. Спочатку його обробляли Миколині шкільні друзі - молоді колгоспники «Дружби». Після краху місцевого господарства воно здається в оренду ПРАТ РАЙЗ «Максимко».

Некрас Володимир Іванович (1961р. н.) закінчив Кам’янську середню школу в 1978 році. Після школи працював у молодіжному загоні механізаторів. У Збройних Силах СРСР у 1979- 1981 роках. Службу проходив в Афганістані в мотострілецькому полку. Брав участь у бойових діях. Нагороджений медал­лю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа». Після служби в армії працював у колгоспі шофером, згодом – у Лебе­динській сільгоспхімії. Нині він є підприємцем-авто­перевізником у м. Лебедині.

Сагайдак Анатолій Миколайович (1961 р. н.) після закінчення середньої школи у 1978 році закінчив автошколу. До Збройних Сил СРСР призваний 6 травня 1979 року. Спочатку службу проходив у Києві, але в грудні 1979 року був переправлений у Термез, а потім в Афганістан. Його частина наводила через ріку Амудар’ю понтонний міст, по якому військова техніка переправ­лялася в Афганістан. Згодом його полк дислокувався у фортеці Сардоба. Учасник бойових операцій. Нагород­жений медалями «Воину-интер­нацио­налисту от благодарного афганского народа», «70 лет Вооруженных Сил СРСР». Після демобілізації працював шофером у колгоспі «Дружба». З 1982 року проживає у Василівці. Більше 20 років працював на Василівському сирзаводі. Після його закриття у 2006 році став працювати шофером у приватного підприємця. Має доньку і сина та онуків.

Злигастіва В’ячеслава Володи­мировича (1965 р. н.) доля справді не балувала. Зовсім маленьким він утратив батька-військовослужбовця, який загинув. Коли навчався в чет­вертому класі, померла і його мама. Виховувався в родині тітки. Після закінчення школи у 1982 році пра­цював у молодіжному мехзагоні. У 1983-му був призваний на строкову військову службу, яку проходив у Афганістані. Під час бойової операції отримав поранення. Після лікування в ташкентському госпіталі продовжив службу у своїй частині. Під час чер­гової бойової операції підірвався на міні. Отримав тяжке поранення і контузію. Згодом він розповідав, що, прийшовши до свідомості і зрозу­мівши, що втратив ногу, хотів підірвати себе гранатою, щоб не мучитись на білому світі, але не встиг висмикнути кільце з гранати, бо втратив свідо­мість. Після цього його, непри­том­ного, винесли з поля бою бойові то­вариші. Повернувшись додому інва­лідом, довгий час перебував у пригніченому стані, але все-таки не впав духом. Згодом він закінчив Сумське меду­чилище, працював техніком-сто­матологом у Сумах. У даний час проживає з сім’єю в обласному центрі. Нагороджений медаллю «Воину-интер­­националисту от благодарного аф­ганского народа».

Влізько Віктор Григорович (1967 р.н.) У 1984 році закінчив середню школу, потім СПТУ №34. В Афганістані службу проходив у 1986-1987 роках. Брав участь у бойових діях. Має поранення. На­городжений медаллю «Во­ину-интер­нацио­налисту от благодарного афганс­кого народа». Після служ­би жив і працював у рідному селі. Але коли з роботою тут стало зовсім скрутно, він переїхав до Лебедина.

Сюсюрченко Олександр Єгорович (1968 р. н., с. Боброве) у 1986 році закінчив Кам’янську середню школу, після чого навчався в Лебединській автошколі  та СПТУ № 34. Згодом його призвали на військову службу, яку він проходив у Афганістані механіком-водієм БТР-70. Його частина базувалася в районі міста Джабаль-Усаранжі. Має поранення. Нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа». Після служби повер­нувся в рідне село. Нині проживає в Боб­ро­вому. На про­життя за­робляє нелегкою працею в сільському господарстві.

Олійник Олександр Іванович (1960 р. н., с. Боброве) у 1977 році закінчив Кам’янську середню школу. Після школи працював у колгоспі «Друж­ба» і потім призваний на службу в армію. За деякими даними, він був направлений в Афганістан ще до офіційного ого­лошення про введення обмеженого контингенту ра­дянських військ до цієї країни. Нині працює шофером у при­ватного підприємця. На жаль, Олек­сандр Іванович не захотів надати для цієї публікації своє фото і розповісти якісь подробиці своєї служби, мотивуючи це тим, що це вже нікому не потрібно, що вже немає тієї держави, яка їх посилала на війну, що, мовляв, «афганців» тепер багато хто має за окупантів Афганістану. Дуже шкодуємо, що нам не вдалося налагодити з цим колишнім «афганцем» контакт.

Ось так склалися долі колишніх кам’янсь­ких «афганців». Ми добре розуміємо, що нинішнє молоде покоління не може повністю усвідомити всю глибину трагедії тієї війни, але ми однак спробували внести свій вклад у збереження пам’яті про «Афган» та «аф­ганців». Всі ці солдати, які вціліли в горнилі тієї війни, можуть сказати, що не раз смерть проходила біля них поруч, що вони, молоді, але вже обстріляні, часто дивилися їй у вічі і відчували її дихання. Не забуваймо про них! Вони були просто солдатами. Їм є що згадати і про що розповісти...

Михайло Скрипаль,

Кам’янський сільський голова.

Василь Пазинич,

кор. тижневика «Будьмо разом».

Loading...


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91