сб.02162019

Письменник Анатолій Сахно

Письменник Анатолій Сахно«Я з нетерпінням і хвилюванням чекаю зустрічі із земляками»

Автобіографічна довідка

Анатолій Сахно народився в с.Пристайлове Лебединського району. Навчався в Будильській середній школі, служив строкову службу в прикордонних військах, закінчив Сумський педагогічний інститут, майже 30 років працював у органах державної безпеки України, полковник, член Національної спілки журналістів України, письменник.

  Він автор численних статей, історичних досліджень, збірки нарисів «Щоденник «контрреволюціонера», збірки новел «Грішний вогонь», роману-трилогії «Вершина». Нині працює начальником управління в Державній службі України з контролю за наркотиками (ДСКН). Проживає в м. Києві.

- Анатолію Іва­но­вичу, як вийш­ло, що полков­ник держбезпеки став письмен­ником?

- Після нав­чан­ня в педінституті я за розподілом пот­рапив на роботу в Сумську СШ №8, викладав діткам українсь­ку мову та літературу. Одного разу на вулиці зуст­рів свого однокурсника, який вже працював у КДБ. Він поцікавився, як мені працюється, чи отримав квартиру. Я відповів, що мене ще не поставили навіть на чергу, все знаходять якісь причини, через що ми з дружиною й маленьким сином кочуємо з одного місця на інше. «Так іди до нас – отримаєш квартиру». А я, по-життю, як-то кажуть, займався літературою, музикою, співом і ніколи мені навіть не снилося, що коли-небудь можу стати розвідником чи контррозвідником. Я дав згоду – мене взяли.

Працюючи вже в Києві, я був свідком історичних подій, що відбувалися в Україні в кінці 90-х років. Тоді з величезною інтенсивністю розростався й міцнів український рух, народ усе яскравіше й наполегливіше починав на ділі репрезен­тувати себе українською нацією. Прилаштовувався до історичної ситуації й український КДБ. Всередині держбезпеки почалися непрості процеси. Московське керівництво вимагало «укреплять Союз», а місцеві кадри вже розуміли, що треба  ідентифікувати себе українцями й пов’язувати дальші життєві плани з рідною землею, з батьківщиною.

Після отримання нашою державою незалежності й прийняття більшістю українських кадебістів присяги на вірність українському народові постало питання пошуку співробітників, які б вільно володіли рідною мовою. Це, як не прикро й гірко констатувати, виявилося неабиякою проблемою, бо все діловодство в КДБ здійснювалося виключно російською. Я був одним з небагатьох опера­тивних працівників, які на той час українську літературну мову ще не забули. Так, за пропозицією тодішнього Голови СБ України Євгена Марчука, я очолив прес-центр і за сумісництвом став прес-секретарем Голови.

- І як довго Ви там працювали?

- Майже десять років. За цей час, працюючи в прес-центрі СБУ, я практично мав необмежений доступ до архівних матеріалів, які, хоч і мали ще грифи секретності, фактично не були вже секретними, разом з тим несли в собі суперцікаві історичні факти. Крім того, безліч зустрічей з журналістами, письменниками, істориками, політичними й державними діячами давали безцінний матеріал не лише для роздумів, а й для різних історичних досліджень.

В той час я багато писав статей, нарисів, наукових розвідок, які публікували центральні газети й журнали, виступав на радіо й телебаченні. Закінчилося все тим, що з оперативного працівника я перетворився спочатку в журналіста, а потім і в письменника.

Ті знання, та інформація щодо історичних, політичних подій, які накопичилися у мене за роки роботи в органах державної безпеки, плюс життєвий досвід (мені, Богу дякувати, вже 60-т) спонукали до прийняття непростого, але логічного рішення: я мушу написати про те, що мені відомо, щоб про це дізналися й інші. Форма художнього твору, а не документального літопису, дала можливість не лише викласти історичні факти, документи, а й висловити своє, авторське, особисте бачення подій. Зараз, коли перший тираж роману «Вершина» розійшовся за кілька місяців по всій Україні і я вже знаю реагування читачів, (а воно, я б сказав, зацікавлено-позитивне), мені нічого не залишається, як продовжити розповідь, почату у «Вершині». Саме цього вимагають читачі. Саме це я почав уже робити.

- Анатолію Івановичу, розкажіть, про що роман «Вершина», адже більшість лебединців ще не мала можливості його прочитати? І чи прочитають, адже Ви сказали, що тираж уже розкупили?

- На жаль, про зміст роману коротко розповісти не можна. У майже 700-х сторінках є все: і сучасна політична Україна, й історичні події, починаючи з 1914 року, післявоєнний період складного збройного протистояння енкаведе й бійців УПА, трагічні долі простих людей й визначних історичних осіб, одвічні проблеми батьків і дітей, щемливі епізоди кохання й нелюбові, вірності й зради, питання моралі й аморальності. Фактом уже є те, що ще ніхто не кинув роман, не дочитавши. Безсонні ночі й відкладені денні турботи, я всім, хто взяв у руки «Вершину», гарантую. Ви ж розумієте, якщо книжка користується попитом, то і автор, і видавець зацікавлені в тому, щоб книгу придбали й прочитали якомога більше людей. Тому зараз готується другий тираж, дещо виправлений і доповнений. Роман продається в Сумах, а у  Лебедині в деяких магазинах і на ринку, як мені сказали, книга теж уже є. Було б бажання – роман можна знайти. В тому числі – через Інтернет.

- Коли жителі Лебединщини зможуть зустрітися з Вами, щось запитати, розповісти про свої проблеми, висловити слова підтримки чи й, можливо,  покритикувати?

- Є попередня домовленість з керівництвом Лебедина про мою участь в урочистостях, присвячених Дню захисника Вітчизни. Мене запросили презентувати роман «Вершина», поговорити про нього, а також поспівати. З приємністю згадую, як мені аплодували земляки на центральній площі, коли я приїжджав у Лебедин з «95-м кварталом». Урочистості, наскільки мені відомо,  відбудуться 22 лютого, у п’ятницю в клубі військового містечка  о 17:30. Постараюся привезти з собою пару десятків книжок, можливо, хтось захоче придбати «Вершину» з автографом.

- Що б Ви хотіли ще сказати нашим землякам, можливо, є якісь побажання, поради?

- Одного разу я прочитав прості, й разом з тим приголомшуючі слова популярного й цікавого, одного з моїх найулюбленіших письменників Стівена Кінга: «Якщо Бог тобі дав щось, що ти вмієш робити, якого ж біса ти цього не робиш?» Ці слова вповні відносяться до мене. Бог дав мені талант до пісні, до музики, до слова. Я був опером все життя, а лише під кінець його зрозумів, що моє завдання на Землі – розповісти людям про те, про що можу роз­повісти лише я. І другого такого автора в Україні немає. Є інші, кращі, а такого немає. Є інші й кращі співаки, а є Ана­толій Сахно. І не ділитися з людьми цим даром, що дав Бог, гріх. Тому я з нетерпінням і хвилюванням чекаю зустрічі з земляками.

- Є впевненість, що ті, хто прийде на зустріч з Вами, не пошкодують. Бажаємо Вам, Анатолію Івановичу, творчих успіхів і чекаємо на зустріч.

 

 

Спілкувалася

Дарина ЗОРЯНА.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.