пн.11182019

Легенда нашого краю

Легенда нашого краюРозвідник і парламентер, історик і письменник Микола Дмитрович Дятленко народився в селі Куличка Лебединського повіту 26 листопада 1914 року в селянській родині. Пасіння череди влітку та Куличанська трьохрічна школа стали його першими університетами. Подальше навчання Микола продовжив спочатку в Будильській школі, а потім у Лебединській середній школі. У кінці 1920-х у країні бракувало вчителів, тому за рекомендацією райкому комсомолу Микола закінчив курси «помічників учителів» і вже, ставши Миколою Дмитровичем, почав працювати у віддаленому селі Влізьки, де навчав третьокласників. Але й індустріалізації, що тривала в СРСР, потрібні були молоді кадри. Тому на початку 1930-х він, теж за рекомендацією райкому комсомолу, вступив на експ­луа­таційний факультет Дніпропетровського технікуму залізничного транспорту, успішно закінчивши його. Певний час працював на залізниці. У 1937 році після служби в РСЧА за рекомендацією Політ­управління став студентом германського відділу філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, де його, четвертокурсника,  й застав ранок 22 червня 1941 року з вибухами перших бомб, які впали на Київ. Миколу Дятленка одразу мобілізували і направили служити старшим інструктором Політуправління Південно-Західного фронту. Так почалися його нелегкі фронтові дороги від  рядового солдата до майора. Ціною неймовірних зусиль йому вдалося вирватися з оточення і з частинами, які вели постійні оборонні бої, відступати аж до Сталінграда. І вже там, на  Сталінградському, згодом Донському, Центральному, 1-му Білоруському, Ленінградському фронтах Микола Дмитрович теж служив у Політуправлінні цих фронтів. Він проводив на передовій  агітацію серед ворожих військ, щоб ті здавалися в полон, був літературним працівником газети для німецьких солдатів «Солдатська правда», яку поширювали в німецькому запіллі. Довелося йому виконувати й непрості обов’язки парламентаря: 8 січня 1943 року до командуючого 6-ї армії Паулюса, яка була оточена в Сталінграді, попереду групи парламентарів з білим прапором ішов капітан Микола Дятленко. Вони несли німцям ультиматум радянського командування про припинення опору 6-ї армії. Німці зустріли парламентарів снайперським та кулеметним вогнем. Ось як про це розповідав сам Дятленко. «Пули звенели, ударяясь о стоявшие рядом вагоны, а выставленная шапка была моментально пробита насквозь. Постепенно к снайперским выстрелам примешивались автоматные очереди, и наконец начался минометный обстрел из глубины расположения батальона. Мины ложились точно, и мы вынуждены были скрыться в землянку боевого охранения. Когда минометный обстрел прекратился, мы, следуя приказанию генерал-майора тов. Виноградова, отошли. Наша попытка перейти линию фронта продолжалась около 2-х часов».

Та все ж місія на чолі з нашим земляком наступного дня доставила Паулюсу це послання, проте Паулюс парламентарів не прийняв і ультиматум відхилив. Він ще вірив у те, що виведе свою армію з оточення. Та вже незабаром,  31 січня (в ніч на перше лютого) 1943 року, капітан Дятленко був перекладачем на допиті взятого в полон генерал-фельдмаршала Паулюса. Після війни М.Д. Дятленко у своїх документальних нарисах про Сталінградську битву серед багатьох епізодів свого фронтового життя згадував, що Паулюс спочатку навіть бравував: на вітання наших генералів відповів нацистським вітанням, що при перекладі відповідей Паулюса намагався донести члену Військової Ради генерал-полковнику М.М. Воронову та командуючому Донським фронтом генерал – лейтенанту  К. К. Рокоссовському, які допитували полоненого генерал-фельдмаршала, не тільки смисл слів, а й відтінок думок, які були підкреслені виразом обличчя чи скупими жестами противника. А допитували Паулюса М.М. Воронов і К.К. Рокоссовський тому, що саме їхній Донський фронт ліквідовував оточене угрупування і полонив його. Так прізвище «Дятленко» навічно потрапило в історію Великої Вітчизняної війни. Знаменитим М.Д. Дятленко став після опублікування фотографії, на якій він зображений як перекладач на допиті генерал-фельдмаршала Паулюса. Це фото згодом широко використовувалося для деморалізації гітлерівців.

Та доводилося капітанові Дятленку виконувати не тільки про­пагандистську роботу, а й спецзавдання з розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога. Після виконання одного із завдань влітку 1944 року в Білорусії його розвідувальну групу почали переслідувати есесівці з собаками. Частині розвідників вдалося врятуватися, переховуючись у болотах і дихаючи через очеретини. За бойові заслуги М. Д. Дятленко нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, сімома медалями. Героїку тих нелегких буднів яскраво висвітлює нагородний лист на другий орден Червоного Прапора: «…3 березня 1944 р. на чолі групи антифашистів-німців закинутий з літака в партизанську бригаду для роботи в тилу ворога. Керована ним група провела значну роботу з розкладу ворожих гарнізонів. У боях з німцями, які намагалися оточити партизанів, тов. Дятленко, героїчно воюючи, був тяжко поранений…».

Після війни майор Микола Дятленко демобілізувався і закінчив філологічний факультет Київського державного університету. У 1946-1950 роках працював у Міністерстві закордонних справ УРСР, у 1950-1951 роках – завідувачем відділу журналу «Україна», у 1951–1952 роках – редактором журналу «Більшовик України». У 1955 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де спеціалізувався в галузі історії міжнародних відносин і світового робітничого та національно-визвольного руху. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Боротьба СРСР проти використання Сполученими Штатами Америки ООН як засобу агресії проти Китаю та Кореї (1950–1953 р.р.)». У 1955–1959 роках був редактором журналу «Комуніст України», завідувачем першою редакцією «Української радянської енциклопедії». У 1959–1964 роках перебував на творчій роботі, як перекладач зарубіжної літератури. Він є автором перекладів Е.-М. Ремарка, А. Зегерс, В. Шрайєра, Г. Белля, Й. Редінга, Б. Брехта, М. Фріша та інших німецьких авторів. У 1964 році М.Д. Дятленка запрошують на посаду старшого наукового співробітника відділів історії зарубіжних країн Сходу, нової та новітньої історії, Великої Вітчизняної війни Інституту історії АН УРСР. У цей період (1964-1974) він виступив як співавтор праць: «Україна і Близький та Середній Схід». – Київ, 1968; «Міжнародна солідарність в боротьбі проти фашизму. 1933–1945 р.р.» – Київ, 1970. Як член Спілки письменників України з 1974 року перебував на творчій роботі і багато друкувався в часописах та збірниках. Написав ряд документальних оповідань та новел з фронтового життя.

Він був рідним сином своєї епохи, був у її гущі, епохи тріумфальної і трагедійної, яка, разом з тими страшними трагедіями, відкривала дороги перед сільськими талановитими хлопцями до своїх вершин. І помер М. Д. Дятленко у 1996 році, коли вже ту епоху проводжали на цвинтар історії. Тож чи варто нам шукати справжніх героїв минулих епох десь у далекій далині, за трьома морями, якщо їх, справжніх героїв, наші лебединські «кулички» народили доволі…

Василь Пазинич,

кор. тижневика «Будьмо разом».


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.