Легенда нашого краю

Легенда нашого краюРозвідник і парламентер, історик і письменник Микола Дмитрович Дятленко народився в селі Куличка Лебединського повіту 26 листопада 1914 року в селянській родині. Пасіння череди влітку та Куличанська трьохрічна школа стали його першими університетами. Подальше навчання Микола продовжив спочатку в Будильській школі, а потім у Лебединській середній школі. У кінці 1920-х у країні бракувало вчителів, тому за рекомендацією райкому комсомолу Микола закінчив курси «помічників учителів» і вже, ставши Миколою Дмитровичем, почав працювати у віддаленому селі Влізьки, де навчав третьокласників. Але й індустріалізації, що тривала в СРСР, потрібні були молоді кадри. Тому на початку 1930-х він, теж за рекомендацією райкому комсомолу, вступив на експ­луа­таційний факультет Дніпропетровського технікуму залізничного транспорту, успішно закінчивши його. Певний час працював на залізниці. У 1937 році після служби в РСЧА за рекомендацією Політ­управління став студентом германського відділу філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, де його, четвертокурсника,  й застав ранок 22 червня 1941 року з вибухами перших бомб, які впали на Київ. Миколу Дятленка одразу мобілізували і направили служити старшим інструктором Політуправління Південно-Західного фронту. Так почалися його нелегкі фронтові дороги від  рядового солдата до майора. Ціною неймовірних зусиль йому вдалося вирватися з оточення і з частинами, які вели постійні оборонні бої, відступати аж до Сталінграда. І вже там, на  Сталінградському, згодом Донському, Центральному, 1-му Білоруському, Ленінградському фронтах Микола Дмитрович теж служив у Політуправлінні цих фронтів. Він проводив на передовій  агітацію серед ворожих військ, щоб ті здавалися в полон, був літературним працівником газети для німецьких солдатів «Солдатська правда», яку поширювали в німецькому запіллі. Довелося йому виконувати й непрості обов’язки парламентаря: 8 січня 1943 року до командуючого 6-ї армії Паулюса, яка була оточена в Сталінграді, попереду групи парламентарів з білим прапором ішов капітан Микола Дятленко. Вони несли німцям ультиматум радянського командування про припинення опору 6-ї армії. Німці зустріли парламентарів снайперським та кулеметним вогнем. Ось як про це розповідав сам Дятленко. «Пули звенели, ударяясь о стоявшие рядом вагоны, а выставленная шапка была моментально пробита насквозь. Постепенно к снайперским выстрелам примешивались автоматные очереди, и наконец начался минометный обстрел из глубины расположения батальона. Мины ложились точно, и мы вынуждены были скрыться в землянку боевого охранения. Когда минометный обстрел прекратился, мы, следуя приказанию генерал-майора тов. Виноградова, отошли. Наша попытка перейти линию фронта продолжалась около 2-х часов».

Та все ж місія на чолі з нашим земляком наступного дня доставила Паулюсу це послання, проте Паулюс парламентарів не прийняв і ультиматум відхилив. Він ще вірив у те, що виведе свою армію з оточення. Та вже незабаром,  31 січня (в ніч на перше лютого) 1943 року, капітан Дятленко був перекладачем на допиті взятого в полон генерал-фельдмаршала Паулюса. Після війни М.Д. Дятленко у своїх документальних нарисах про Сталінградську битву серед багатьох епізодів свого фронтового життя згадував, що Паулюс спочатку навіть бравував: на вітання наших генералів відповів нацистським вітанням, що при перекладі відповідей Паулюса намагався донести члену Військової Ради генерал-полковнику М.М. Воронову та командуючому Донським фронтом генерал – лейтенанту  К. К. Рокоссовському, які допитували полоненого генерал-фельдмаршала, не тільки смисл слів, а й відтінок думок, які були підкреслені виразом обличчя чи скупими жестами противника. А допитували Паулюса М.М. Воронов і К.К. Рокоссовський тому, що саме їхній Донський фронт ліквідовував оточене угрупування і полонив його. Так прізвище «Дятленко» навічно потрапило в історію Великої Вітчизняної війни. Знаменитим М.Д. Дятленко став після опублікування фотографії, на якій він зображений як перекладач на допиті генерал-фельдмаршала Паулюса. Це фото згодом широко використовувалося для деморалізації гітлерівців.

Та доводилося капітанові Дятленку виконувати не тільки про­пагандистську роботу, а й спецзавдання з розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога. Після виконання одного із завдань влітку 1944 року в Білорусії його розвідувальну групу почали переслідувати есесівці з собаками. Частині розвідників вдалося врятуватися, переховуючись у болотах і дихаючи через очеретини. За бойові заслуги М. Д. Дятленко нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, сімома медалями. Героїку тих нелегких буднів яскраво висвітлює нагородний лист на другий орден Червоного Прапора: «…3 березня 1944 р. на чолі групи антифашистів-німців закинутий з літака в партизанську бригаду для роботи в тилу ворога. Керована ним група провела значну роботу з розкладу ворожих гарнізонів. У боях з німцями, які намагалися оточити партизанів, тов. Дятленко, героїчно воюючи, був тяжко поранений…».

Після війни майор Микола Дятленко демобілізувався і закінчив філологічний факультет Київського державного університету. У 1946-1950 роках працював у Міністерстві закордонних справ УРСР, у 1950-1951 роках – завідувачем відділу журналу «Україна», у 1951–1952 роках – редактором журналу «Більшовик України». У 1955 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де спеціалізувався в галузі історії міжнародних відносин і світового робітничого та національно-визвольного руху. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Боротьба СРСР проти використання Сполученими Штатами Америки ООН як засобу агресії проти Китаю та Кореї (1950–1953 р.р.)». У 1955–1959 роках був редактором журналу «Комуніст України», завідувачем першою редакцією «Української радянської енциклопедії». У 1959–1964 роках перебував на творчій роботі, як перекладач зарубіжної літератури. Він є автором перекладів Е.-М. Ремарка, А. Зегерс, В. Шрайєра, Г. Белля, Й. Редінга, Б. Брехта, М. Фріша та інших німецьких авторів. У 1964 році М.Д. Дятленка запрошують на посаду старшого наукового співробітника відділів історії зарубіжних країн Сходу, нової та новітньої історії, Великої Вітчизняної війни Інституту історії АН УРСР. У цей період (1964-1974) він виступив як співавтор праць: «Україна і Близький та Середній Схід». – Київ, 1968; «Міжнародна солідарність в боротьбі проти фашизму. 1933–1945 р.р.» – Київ, 1970. Як член Спілки письменників України з 1974 року перебував на творчій роботі і багато друкувався в часописах та збірниках. Написав ряд документальних оповідань та новел з фронтового життя.

Він був рідним сином своєї епохи, був у її гущі, епохи тріумфальної і трагедійної, яка, разом з тими страшними трагедіями, відкривала дороги перед сільськими талановитими хлопцями до своїх вершин. І помер М. Д. Дятленко у 1996 році, коли вже ту епоху проводжали на цвинтар історії. Тож чи варто нам шукати справжніх героїв минулих епох десь у далекій далині, за трьома морями, якщо їх, справжніх героїв, наші лебединські «кулички» народили доволі…

Василь Пазинич,

кор. тижневика «Будьмо разом».