пн.11192018

Кам’яне у 1972 – 1982 роках. «Варчине» заміжжя…

Кам’яне у 1972 – 1982 роках.  «Варчине» заміжжя…Не дивлячись на явний прогрес у селі, в кінці 1970-х у Кам’яному спустіло дуже багато хат: селян активно переманювало місто. Адже тоді проблем ні з роботою, ні з житлом, принаймні з отри­манням кімнати у відомчому гуртожитку, в будь-якому місті не існувало, скрізь були потрібні робочі руки, та й на той час у місті було жити значно простіше і легше, аніж у селі. У ті часи україн­ську мову продовжувала витісняти мова російська. Тож, поживши днів зо три в місті, колишні наші селяни починали «цвенькати» не­пере­вершеним хохляцьким сур­жиком: «А у нас в городє уже льопи цвєтуть…» Хоча ще на початку 1960-х трап­лялося й таке: якщо хтось вертався з армії і починав «штокать», того парубки виводили за клуб і вибивали оте «штокання», приказуючи: «Твій дід був козак, батько – син козачий, а ти – гі…но собаче!»

Яковенко Леонід Олек­­сандрович (1946-1999) урод­женець Боб­рового. У 1965 р. за­кінчив Бу­дильську СШ. У 1966-1968 роках слу­жив в армії. Закінчив Мало­вис­­торопський с/г тех­­нікум та Харків­ський с/г інститут. У 1968-1976 роках пра­цює в райкомі комсо­молу. У 1976-1978 ро­ках голова правління колгоспу «Дружба». В селі його любили за доброту, душевність, людяність, щед­ру вда­чу, порядність. Згодом він працював сек­ре­тарем Лебединського РККПУ, другим секре­та­­рем Сумського об­кому КПУ. У 1998 році оби­рався народним де­пу­татом від Компартії.

Сахненко Сергій Сер­гійо­вич (1937 р. н.) у 1978-1983 роках – голова правління кол­госпу «Дружба».

Мельник Єфросинія Яківна (1938 – 2008) з 1953 року працювала в колгоспі у тварин­ницт­ві. Нагороджена медал­лю «За трудову доб­лесть « (1976), орденом «Знак Пошани» (1986).

У 1972 році талановитого керівника колгоспу Олек­сан­дра Олексійовича Радчу­ка за невміння догоджати райкомові, як ми вже гово­рили, з району «вижили». На цю посаду запропонували його заступника Лихину Ва­силя Павловича. Він теж був дуже здібним керівником, але невдовзі скомпроме­тував себе бурхливим любовним романом. Можливо, райком Компартії і закрив би очі на це порушення морального кодексу будівника комунізму, та через цей роман  Лихині вже стало не до господарства. Внаслідок цього, а правильніше, внаслідок майже повної безконтрольності за виробництвом, трудова дисципліна в колгоспі різко впала і господарство почало зане­падати. Згодом Лихина зі своєю любов’ю із села виїхав. У серпні 1973 року його замінив Фесенко Борис Степа­нович, при якому майже всі кошти накопичені ще при Олександрові Радчукові були «з’їдені». Щоб колгосп не пішов з торбами, у 1976 році на посаду голови колгоспу призначили уродженця Зеленого Гаю Яковенка Леоніда Олександровича, який перед цим був секретарем Лебединського РК ЛКСМУ. Усі, звісно, розуміли, що його головування буде нетривалим, що це головування, як було заведено в ті часи, - лише трамплін на партійну посаду секретаря райкому КПУ. Як згадують старожили, в Яковенкові поєднувалося те, що для багатьох керівників було непоєднуваним: строгість і людяність, справедливість і вимогливість, грамотність і ділова хватка. Колгосп знову ожив, але в 1978 році Яковенка обирають першим секретарем райкому Компартії, а на посаду голови колгоспу «сватають» не кам’янчанина, бо останнім часом з ними була морока, а зоотехніка з Рябушок Сахненка Сергія Сергійовича. Він показав себе у «Дружбі» тямущим господарником, та його теж спіткала доля Радчука. На час його головування припало будівництво залізного моста через Псел, бо дерев’яні мости майже щороку руйнувала весняна повінь. Він також домігся замовлення на виготовлення проекту газифікації Кам’яного. Маємо дані з річного звіту колгоспу за 1980-й рік, які можуть бути цікавими для сучасного читача і корисними для розуміння сучасної демографічної та економічної трагедії села. Всього в селі налічувалося 758 господарств колгоспників, у яких проживало 1830 чоловік, з них працездатних – 787. Дітей та підлітків до 16 років було 277, з них дошкільнят – 86. А тепер - про об’єми виробництва. На кінець 1981 року в колгоспі утримувалося 3358 голів ВРХ. Собівартість 1 цнт живої ваги ВРХ становила 157 крб. 36 коп. У 1980 році колгосп утримував 3059 голів свиней. Собівартість 1 цнт свинини живої ваги становила 200 крб. У цьому ж році в колгоспі утримували 86 коней. Це практично останні прекрасні дані про колгоспне виробництво «Дружби». Адже незабаром настане горбачовська перебудова, і держава повернеться до колгоспів аж ніяк не обличчям, а іншим місцем. Але в ті часи і село, і його жителі були ще на підйомі. Тоді ж, на початку 80-х, у колгоспі організували загін молодих трактористів, який поповнювався випускниками школи і всіляко стимулювався, бо це співпадало з завданнями Комуністичної партії. Але, як правило, попрацювавши рік, хлопці йшли – до армії і більшість із них залишалася в містах. Проте частина з них таки поверталася. Навіть при всій декларативності даного прожекту, він працював на відродження села. Проте, починаючи з 87-го цей прожект, із закріпленням молоді в селі, для влади вже став не актуальним, бо набирала оберти перебудова без певного плану, як політ «всліпу». Ніхто не міг передбачити, чим вона закінчиться, і чи потрібним буде відродження села для перебудови взагалі.

Втім – про долю голови Сахненка, якому глузи стосовно райкому КПУ не простили. Існує така версія, як це сталося. Райком Компартії за вказівкою обкому у 1983-му вирішив, щоб Лебединщина значно перевиконала план по хлібоздачі. Це гарантувало премії, ордени та медалі, підвищення по партійній лінії керівництву. Один із чільників тодішнього райкому, приїхавши в село, поставив відповідно таке завдання і перед Сахненком. Той справедливо обурився: «Немалий план ми виконали. Як іще перевиконувати, якщо посівний матеріал ми не засипали, з колгоспниками не розрахувалися, зерновий фураж не заготовили?! Врешті, хоч і про людське око, а таки потрібно порадитися з колгоспниками…» Зрозуміло, що трактористи, з якими зустрілося керівництво в обідню пору, теж обурилися. Але після того, як Сахненко поставив трактористам запитання «А хіба ви забули, що сказала мати Варці після свайби?», всі, хоч і неохоче, але погодилися план хлібоздачі перевиконати. Опісля здивований  партапарат­ник запитав Сахненка, мовляв, що воно ото за Варка, і що їй мати таке сказала, що всім незгодним, як сім бабів пошептало. Виявилося, що це такий народний анекдот. Як була Варка дівкою, то їй мати наказувала: «Як би в тебе який гарний хлопець не просив – не давай!» А як вискочила Варка заміж за гарного, але дурня, та й запитала матір: «А як же тепер бути, мамо?» А мати їй і каже: «А тепер, Варко, хочеш ти, чи не хочеш, а як схоче твій дурень, то треба давати!» Райком, зрозуміло, таких нечуваних глузів пробачити не зміг – і вже другодня, хоча саме в полі тривала гаряча пора, зібравши всю рай­ко­мівську рать та трохи колгоспників, провели перевибори голови колгоспу. Принаймні, так стверджують перекази.

Нового голову, Глушича Миколу Григоровича, на цей раз привезли аж з Голубівки, що таки далеченько від Кам’яного, тому його з першого дня місцеві гострослови прозвали Рейганом, який був тоді президентом США. Як згадують старожили, що з першого дня свого головування він встановив у колгоспі дуже строгі порядки і велику вимогливість. І хоч мав у селі службову квартиру, але жив удома і головувати їздив майже щодня з Голубівки. Один із місцевих самодіяльних поетів про нього навіть склав віршика: «З-під коліс автомобіля вилітає курява. Це прямує з Голубівки наш колгоспний голова…» Його щоденний шлях на роботу був неблизьким, щоправда тоді бензин не економили: він тоді коштував копійки і до дефіцитів не відносився. Але, попри все, колгосп при Миколі Глушичу міцно тримався на ногах.

Можливо, молодші читачі нам зауважать: «А чи не багато уваги ви приділяєте колгоспу та його головам?» Аж ніяк не багато. Адже від економічного стану колгоспу у ті часи, при тій економічній і суспільно­політичній моделі, практично повністю залежав розвиток села. Колгосп на той час у селі вирішував майже все. А ось його розвиток у великій мірі залежав від голови правління. Голів колгоспів називали тоді червоними феодалами, або червоними панами. Якщо голова був людиною не тільки з освітою, а ще й розумною, строгою, але водночас справедливою, то й колгосп був на висоті, і колгоспникам жилося добре. Якщо ж головою ставав дурень, або, ще гірше, дурисвіт, хапуга і безсоромник, та ще й любитель погуляти, то він, як говорили, швиденько «взував колгосп у личаки», а сам встигав натішитися життям. Роль сільради у ті роки, яка теж залежала від колгоспу, стала по суті декларативною, а лозунг «Вся влада Радам!» фактично з 1950­х­неактуальним і застарілим, хоча його під час революційних свят з награним піднесенням голосно повторювали умовно освічені парторги.

Та попри все, фактично до 1979­го, трагічного року введення радянських військ до Афганістану, період правління Генсека Леоніда Брежнєва був для села фактично «золотим» часом за все неспокійне і трагічне 20­те століття. Практично вперше за весь час існування радянської влади селянину дозволили більш­менш вільно дихати, і, як це було раніше, не душили його «мертвою хваткою» за горло. І ось саме Афганістан і став першим осиковим кілком для економіки СРСР і його самого. Кожна доба радянської присутності там обходилася від 3 до 15 млн. рублів. Уявіть, скільки на ці гроші можна було б виготовити холодильників, масла та ковбаси, які стали тоді хронічним дефіцитом! Втім, у ті часи дефіцитом було все. А взагалі, після 1945­го СРСР вів безперервні війни в різних точках земної кулі на користь «братніх» народів, отримуючи за це ефемерні ілюзії дружби. Згодом Михайло Горбачов і його історики назвуть зневажливо цей період «застоєм». Проте більшість селян, згоджуючись, що тоді існувала численна купа негараздів, зокрема й пресловутий «блат», «показуха» та окозамилювання, потрійна мораль: «одне думаємо, інше говоримо, третє робимо», матимуть на цей рахунок свою, більш приземлену, селянську думку. Ось вона. «Застій» полягав у тому, що все стояло: у хлівах – безліч худоби, на прилавках магазинів – товари, нехай і не завжди якісні і в недостатній кількості, але ковбаса і масло були натуральними. Роботи було, хоч греблю гати. КДБ хоч і побоювалися, та політичні анекдоти вже розповідали без особливої боязні. Поїздки колгоспників до санаторіїв стали рядовою подією. Відвідування санаторію в Токарях­Бережках взагалі вважалося справою домашньою. Навчання в усіх навчальних закладах було безоплатним. Лікування – теж. Селянин відчував себе захищеним, що траплялося в історії села винятково рідко. У порівнянні зі сталінщиною і часом Микити Хрущова, який не раз викидав усілякі рябі «коники», це було, як згадують старожили, «райське врем’я».

Та селяни, які не розучилися думати, з острахом розуміли, що СРСР стає гнилим, як кропив’яний мішок, а Брежнєв перетворився на звичайну здитинілу ляльку, що колекціонує державні нагороди і різноманітні славослів’я. Місцеві гострослови повторювали: «Стало мало хліба й моні, тільки плещемо в долоні!». Тоді були популярними такі анекдоти про генсека. Брежнєву зробили операцію по розширенню грудей. Навіщо? Бо вже на його грудях нагороди не вміщалися. Чому Брежнєв зі сльозами на очах відмовився від найвищої золотої нагороди держави Бумбу­Лумбу? Бо то золоте кільце, яке носять у носі. «Снова мяч с подачи друга забивает Балтача. В этом тоже есть заслуга Леонида Ильича». Справа почала пахнути маразмом. Та коли восени 1982­го помер Леонід Ілліч, з якого хоч і кепкували в останні десятиліття років його життя за «здитиніння» до колекціонування нагород та славослів’я, люди з награною веселістю задавали одне одному запитання «А знаєте, чому Брежнєва похоронили лицем вниз?» – і відповідали «Бо ми ще будемо його в ж…пу цілувати і згадувати!» Про ту епоху старожили і досі говорять так: «Жили ми при Брежнєву, як при комунізмі, тільки про це не здогадувалися». Звісно, що з нього також насміхалися, коли він вирішив стати письменником, добре розуміючи: до отого, «ним» написаного, Генсек немає ніякого стосунку. З «його опусів» про цілину та Малу Землю, за які він присудив собі Ленінську премію, нишком насміхалися навіть учителі, хоча дітям втовкмачували в голови зовсім інше. Ветерани війни, хоч і не зовсім уголос, обурювалися, коли задля того, щоб Брежнєв отримав орден Перемоги, яким були нагороджені видатні полководці, наприклад, Жуков, навіть змінили статут цієї нагороди. Це вже був відвертий перебір. Але, попри все, навіть чуднувате, страшне і маразматичне, час його правління, дозвольте повторитися, був найщасливішим часом для села протягом усього 20­го століття. Після цього написаного слід очікувати шквалу критики, і ми це добре розуміємо, навіть –  за що, але ми лише передали настрої, які тоді панували в селі.

Особливо не запам’ятавши Черненка та Андропова, хіба те, що вони, кремлівські старожили, один за одним повмирали, та, маючи гіркий досвід минулих часів, село інтуїтивно сприйняло Михайла Горбачова і його «перебудову» все ж насторожено, бо всі вже добре пам’ятали, яке воно життя в епоху кардинальних перемін і чим вони, оті кардинальні переміни, для села закінчувалися. Як правило, великою трагедією і занепадом. Коли ж взагалі запахло політичними змінами, основна маса селян не на жарт стривожилася: генетична пам’ять їм підказувала, що до покращення життя села політичні зміни не призводять, що при цьому на зміну правителям­попередникам, як правило, приходять правителі значно гірші і навіть дурніші, а при будь­якому переділі суспільної власності на перші ролі виходять відверті та приховані кримінальники. Місцеві дотепники підмітили: Ленін – лисий, Сталін – з чубом, Хрущов – лисий, Брежнєв – з чубом, Горбачов – лисий, з міткою. А віруючі поширювали чутки про передбачення, що Союз розвалить «лисий, з диявольською міткою на лобі»: мовляв, з лисого ця влада почалася – лисим вона і закінчиться. Більш грамотніші обережно зауважували: гірше капіталізму той капіталізм, який збудують колишні комуністи, тобто капіталізм з радянською пикою. Дехто взагалі говорив: «Нарешті знайшли західні та американські спецслужби потрібну їм людину. Цей Горбачов діла наробить…» Він також запам’ятався фразою, мовляв, «перестройка покажет, кто есть ху». Село, переживши не одну трагедію та руїну, інтуїтивно відчувало, що знову настають непевні часи, можливо, навіть катастрофічні для нього, тобто часи «ху».

Михайло Скрипаль,

краєзнавець,

Кам’янський сільський голова.

Василь Пазинич,

краєзнавець,

кор. тижневика «Будьмо разом».

Далі буде.


Коментарі  

 
Гутентак
-1 #1 Гутентак 09.09.2014, 13:29
генетична пам’ять їм підказувала, що до покращення життя села політичні зміни не призводять

А какие приведут? Никакие? Или как то само все должно уладится или старые (прежние власти) вдруг очнуться и скажут: ой,ой, а про село то мы забыли. Не генетическая память, а генетический имбицилизм, может утверждать что политические перемены не дают положительных моментов в жизни села.А если не дают, то возможно потому что сами селяне не добродушные и простые люди, а в целом и по сути большинство - алкашня, зависливые, жадные и соседа ненавидят больше любого политика. Вот и все причины вечного упадка села. Там нет кому бороться политически (кому - алкашу:) ) , нет кому понимать политическо-эко номических процессов (кому,бабе параске что раком простояла всю жизнь в поле?, это только ленин мог вбить в головы быдлу и люмпену, что работница общепита, может с такой же легкостью управлять государством, как и варить борщ) Вот расскажу реальный пример из моей жизни. Все знают, что в города идет молоко из ближайших сел (там где остались ещё коровы) Едет машина по селу, подъезжает к дворам у которых стоят бидоны,далее идет стандартная проверка, результат которой - заниженный процент жирности молока, после привозки в город его ещё разбавляют, чуть ли не в двое, а то если и не больше, и вот такое молоко получает потребитель, но разница между ценой у дворов и ценой в магазине в ТРИ..в ТРИ РАЗА. Вопрос, зачем селяне вообще продают это молоко закупщикам. Что мешает, кому-то из села сговорить всех владельцев коров, оформить маленькую частную лавочку и гнать это молоко в город самим и уже по другой цене продавать (немного ниже той, что в магазине, а там дальше поставить станочек для упаковочки и вот тебе маленькое предприятие села. В плюсе все, и тот кто доит (не будут же занижать жирность своим), и тот кто продает. И тут начнется - оформление (бюрократия такая что хоть стреляй их по углам), крышевание (думаю, что те кто закупал ранее будут стрелять, очень важно стрелять в ответ и главное, стрелять метко, на смерть. Кто селяне будут стрелять? Так а чего они тогда жалуются? Хочешь мира, жри щи лаптем и молчи как это работает сейчас в КАЦАПстане). Но это все детали. Самое важное что мне сказали сами селяне - так меня сосед завтра предаст или их по-первой банально перекупят эти же закупщики, а потом когда обанкрочусь вернут все назад и объяснять это селянам не имеет смысла, побеждает всегда злоба и зависть. Так а кто им тогда виноват. Или в генетическую украинскую память заложено - предавай (партизанский украинский отряд из трех, где два предателя) или моя хата с краю, а у сусида шоб корова здохла. Так это генетический код скота и быдла. Туда им и дорога в забвение и в опустошение. А самый главный посыл селянына - заплачу всим, продам усЬО, абы дытынка учылась и у городи осталЬась жить. Не училась для того, чтобы ЗАЩИЩАЛА интересы СЕЛА, не училась чтобы СТРОИТЬ, ПРОИЗВОДИТЬ, использовать рационально село, нет, все куда прозаичней - шоб могла С...ИБАТЬСЯ от сюда и я могла сусидке похвастаться шо моя дытыну у городи. Ну и что они ждут? Что их будут уважать, а за что? За просто так? Село, это такая территория на которой живут ни кем не зарегистрирован ные рабы, холопы, просто они сейчас никому не нужны и потому раб, когда он никому не нужен бухает,беспробу дно,а когда нужен,тоже бухает,но при этом что-то делает ручонками. Вот и вся история про белого бычка. Так что не надо ля-ля, село, люди и все такое. 21 век,борись за права, а после - учись,работай,ж иви достойно, не хочешь - хлябай щи лаптями, работай за копейки и беспробудно бухай и будешь не человеком, а ватой. И прикладывать тебя буду во время серьезных течек (у нас все страны женского рода) страны, что сейчас и происходит у кацапов. А в виде ваты там сейчас, солдат. Вот им все и затыкают, что только можно. А дырка видать не маленькая, бросить придется не мало ребят, чтобы заткнуть дырку (которой пользовались многие, на протяжени так называемого КАПИТАЛИЗМА с чАловеческим ляцом 90-х), ну а что, зато все во имя РУЦЬКага мира, т.е, одного,большого ,КАЦАПСКОГО СЕЛА состоящего из рабов и гАспАдинов.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91