|
Минули роки... Старші хлопці одружилися й вилетіли з батьківського гнізда, створивши власні сім’ї. Залишився біля матері найменший Іванко - її опора й надія. Настав час - і мусила зібрати його до війська.
Як сонечка, виглядала листів. Поки хлопець служив, через важку працю та знущання чоловіка мати тяжко захворіла. Дякувати Богу, хоч сина з армії діждалася. А помираючи, наказувала, щоб не ображали старші брати й батько наймолодшого, і рідну хату йому заповіла.
Довго тужив Іван за матір’ю. А ось батько... Батько відчув повну свободу й заходився розмінювати життя на горілку й жінок. Старші сини не звертали на те уваги, бо таки не мали часу - робота, діти, господарство... А наймолодшому душа боліла від походеньок, які нарешті закінчилися переселенням до чергової коханки...
Брат на брата
Молодість - особлива пора, що гоїть рани щастям та коханням. Покохав і Йванко. Обраницею стала дівчина, з якою познайомився на весіллі знайомих. Квітували сади, співали солов’ї - і двоє закоханих сердець потягнулися назустріч одне одному.
...Згодом Іван привів молоду дружину у батьківську хату. Мріяли з Іринкою, як їм буде добре, як ростимуть їхні майбутні діти, як дружно житимуть з одним із братів, обійстя якого було по сусідству.
Спочатку все так і було. І вони навіть знали, що матимуть дівчинку, й раділи з цього несказанно. Та чиєсь щастя, як кажуть, коле очі багатьом. Одне, що тобі заздрить чужа людина. Але коли йдеться про брата...
Старший брат став підмовляти батька вигнати з хати найменшого. Мовляв, навіщо йому та хата? Він її не заслужив - он скільки разів сварив батька за те, що пропиває пенсію. Й, водночас, чарка за чаркою споював старого.
Зрадлива змія таки заповзла у батьківське серце. П’яна образа затьмарила розум, і він переоформив хату на ...свого первістка. А потім, напоївши, дільничного, пішов виганяти «невдячного» сина з домівки.
Володя, середній, як міг, відмовляв батька від цього кроку - нічого не допомогло. А рідна тітка так сказала Іванові:
- Не журися, моя дитино, їх Бог покарає за те, що з сироти збиткуються...
Але боліло Іванові не те, що його виставили з рідної хати. Боліло, що це зробили найрідніші люди. Але опанував себе. Найперше треба думати про свою вагітну дружину, яка лежала на збереженні. Та як сказати їй про це, щоб не зашкодити?
Допомогла теща - запропонувала сказати дружині півправди: мовляв, що їй потрібен догляд і буде краще, коли мама буде поряд. І лише кілька місяців по тому Іринка дізналася справжню причину переїзду до своїх батьків.
Життя триває
...Згодом у молодого подружжя народилася донечка. А потім - і синочок. Й вони були щасливі, незважаючи на те, що так обійшлися з ними найрідніші люди. Бо був іще ж Володя, який підтримував їх завше. Брати і нині у найкращих стосунках.
А старого батька Бог таки покарав: помер від інсульту дорогою в лікарню. Іван не тримає на нього зла - нам не дано права судити про вчинки батьків. Бо вміння прощати - одна з чеснот, які так важко даються людям. Й Іван зміг, знайшов у собі сили простити й батькові, й старшому братові. От тільки той чомусь боїться зустрічатися очима з наймолодшим. Можливо, бракує мужності визнати свою помилку?
А дім стоїть пусткою. Лише під порогом ночує бездомний пес... Завалився колодязь. Кілька разів найстарший брат хотів продати ненависну (а колись - найкращу й найріднішу) хату - нічого в нього не виходить. Бо люди, дізнавшись про те, як вона йому дісталася, тікають. Лише сусідка, краєчком хустки витираючи сльозу, зітхає: «Недобре, ой, недобре, що пустка стоїть... Поганий то знак».
Оксана ГОЛОВІЙ.
|
|
