|
Та того разу біль був настільки сильним, що чоловік утратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив заплакане обличчя дружини та уважні очі медиків. Лікарі діагнозували серцевий напад.
– Слава тобі, Боже! – майже одночасно вимовили дружина і лікарка, і обоє зітхнули, побачивши розкриті очі Мирона Платоновича.
Пізніше лікар зазначила, що у нього мікроінфаркт, приписала постільний режим. І почалися уколи, крапельниці, мікстури, аналізи, дослідження...
Його дружина, його вірна Марійка, постійно була з ним. Цілодобово чатувала біля коханого чоловіка. То подушку чи ковдру поправить, то запропонує щось з’їсти, то сільськими новинами намагається розвеселити. Вона помічала найменший його порух, найменшу зміну в його обличчі. Інколи разом починали згадувати свою молодість, роки подружнього життя: кілька років тому відсвяткували своє срібне весілля.
Дивлячись на свою Марійку, Ми рон Платонович ловив себе на думці, що милується нею: хоч і п’ятий десяток зозуля вже накувала, але вона й досі досить-таки чарівна і приваблива, має легку ходу та дзвінкий голос. Але у важкі коси вже почала вплітатися де-ін-де сивина. Марійка така ж метка і ставна, як і десятки років тому, а доброта і ласка її вдачі збільшилися у кілька разів.
– І як я міг так з нею вчинити?! – частенько проривалася з самісінької глибини його єства думка, а докори сумління ятрили душу і серце.
І він згадував, як не зміг встояти перед наполегливим залицянням молодої вчительки-колеги. Кілька років жартівниця Настуня виявляла до нього увагу, то жартома, то серйозно кидала йому компліменти. А скільки разів освідчувалася в коханні! І треба сказати чесно, що така увага тішила його. Під час однієї з шкільних вечірок вони, якось так уже склалося, опинилися наодинці. Настуня так жагуче стала його цілувати, що в нього голова запаморочилася. А яка вона була красива та вигадлива в коханні! І крали вони те кохання потай від своїх сімей. Щоб частіше з ним зустрічатися, Настуня взяла його кумом. Частенько у душі Мирон ніяковів, коли бачився з Іваном, Настиним чоловіком. І радісно, і гірко було йому від того украденого щастя... І ось тепер, на лікарняному ліжку, Мирон подумки картав себе за чоловічу слабкість. Сили танули.
Лікарі робили все можливе, та хвороба не відступала. Одного разу опівночі стало зовсім зле. Мирону Платоновичу здалося, що це останні хвилини його перебування на цьому світі.
– Прости мені, Марієчко! – ледь чутно прошепотів він.
– Та що ти, Мирончику, таке кажеш! За що просиш вибачення?! Ти ж у нас найкращий! І син, і донечка це підтвердять!
– Прости, мене, Марієчко! Христом-Богом благаю! Прости! Прости мене за зраду! Ніколи і ні з ким не зраджував тобі, а із кумою – лихий поплутав.
Він говорив тихо, очі були закриті, тож важко було зрозуміти: свідома це мова, чи марить хворий.
– Заспокойся, коханий! Спи, спи, серденько! Ось введуть тобі ліки – і стане краще! – Марія була впевнена, що чоловік марить...
І, наче зрозумівши її думки, Мирон Платонович знову прошепотів:
– Не думай, що це марення, що з глузду я з’їхав. Хочеш, на підтвердження моєї правоти я тобі скажу, де у неї родимки...
І він став говорити інтимне. Марії здалося, що чоловік уже не сповна розуму. Вона його не перебивала, а він усе просив:
– Прости! Прощаєш?!
Із якимось розпачем-болем Марія вимовила:
– Прощаю!
І тоді Мирон упав у забуття...
Коли вранці він прийшов до тями, відчув велику слабкість у тілі, та із серця ніби впав камінь: хоч воно і боліло, але не так. Якось ніби легше йому стало. Після того з кожним днем Мирон Платонович по краплиночці поправлявся від недуги. Лікарі констатували: буде жити!
Г.РУДКІНА, м.Лебедин.
Від автора. Історія ця не вигадана. Відбулася вона давно, але запала в душу.
|
|
