|
Серце молодої жінки стиснулось, очі заповнили сльози. Лариса відвернулась, щоб приховати свій біль, і з блідим обличчям вийшла з кімнати. Їй не хотілося бачити очей чоловіка, бо вони брехали.
Тільки тепер до неї дійшов зміст тих набридливих дзвінків. Але хто вона, її кривдниця?
Лариса вирішила поспостерігати за чоловіком. Таємно підключивши паралельний телефон, стала підслуховувати ті розмови. Люб’язність і ніжність, що наповнювали їх, краяли ніким не захищене серце Лариси. Ось яка вона, зрада! Так це ж лише розмови. І Лариса уявила, які то були зустрічі її чоловіка з коханкою...
Відтоді молода жінка стала дивитися на подружнє життя не через рожеві окуляри. І не лише на своє, а й на знайомих, друзів, подруг. І зробила висновок: більшість подружніх пар, як не прикро, живе в брехні, неповазі одне до одного. Лише створюється видимість любові. Насправді ж немає теплоти сердець, ніжних стосунків, дбайливого ставлення чоловіків до дружин.
Йшли роки. Лариса спочатку в якійсь мірі змирилась із своїм становищем. Вона просто виконувала свій жіночий обов’язок: створювала затишок у домі, турбувалася про дітей. Але ж серце, її зранене серце, весь час кричало: не підкоряйся, не принижуй себе!
Воно протестувало, завмирало від болю і образи. А в очах – суцільна печаль. Чому він – той, який колись присягався в любові, носив її на руках, тепер так жорстоко розтоптав почуття, не пожалів навіть трійко дітей. А вони ж народилися з любові.
Як Лариса вистояла, переборюючи сімейні негаразди, як кажуть, одному Богу відомо. Вона, не любима чоловіком, знаходила розраду в дітях, квітах, яскравому світанку і зоряному надвечір’ї. Рано-ранком, коли дерева стояли у кришталевих краплях роси, жінка завжди виходила в сад, милувалася численними квітами – тюльпанами, ліліями, трояндами, вирощеними власноруч. І на якусь мить зникали печалі, біль відпускав серце, з’являлось бажання жити, не дивлячись ні на що. Життя прекрасне і кожна, його мить неповторна – її треба цінувати! А життєві негаразди – вони бувають у кожного.
На якусь мить телефонні дзвінки зникли. „То, може, це на краще, все наладиться, я вибачу всі його гріхи”, – розмірковувала жінка. Й іскорка надії з’явилась у душі.
Та де там! Через певний час дзвінки знову почали розрізати ранкову тишу, робити свою чорну справу, перериваючи й без того тоненьку ниточку сімейного зв’язку.
Наче буря серед літнього неба, розігрілася злість у Ларисиній душі. І вона почала діяти.
Одного разу попросила чоловіка поїхати до знайомих. Дорогою „випадково” опинились біля того місця, де працювала Геннадієва коханка. Той зблід, але зупинив машину на прохання Лариси.
– Слухай, ти скільки будеш тероризувати мою сім’ю? – голос Лариси тремтів. – Забирай його, якщо хочеш, але припини свої нахабні дзвінки. Тобі ж не 17, а вже скоро полудень віку.
Коханка завмерла від страху. Геннадій не чекав такого повороту подій. Опустивши голову, він мовчав.
Коханка намагалася виправдатися, що Геннадій їй не потрібен, що в неї є чоловік.
– Мабуть, чоловік тобі такий потрібний, як і я своєму. Для форми сім’ї, – випалила Лариса.
Гордо піднявши голову і кинувши зверхній погляд на суперницю, Лариса швидкими кроками попрямувала до машини. Геннадій з опущеною головою пішов за нею.
Дорогою додому обоє мовчали. Чоловік не вважав за потрібне дати пояснення своїм діям, а у дружини образа давила душу, серце хололо від болю. Лариса розуміла, що любов на все подальше життя обійшла її стороною.
Бути нелюбимою важко, але й міняти життя вже пізно. Пробігли молоді роки. Як з’ясувалося, чоловік упродовж подружнього життя змінював коханку за коханкою. Однак із сім’ї не йшов. Чому? Бо вона, Лариса, була для нього надійним тилом, а всі ті жінки – просто захопленням, швидкоплинним коханням…
Іноді, задивившись на ключ відлітаючих у теплі краї журавлів, Лариса заздрила їм. У неї з’являлось бажання виїхати звідси куди-небудь, далеко-далеко, бути вільною, як ті журавлі. Але що її чекає там?.. Чи не така ж зрада, підлість, брехня, неповага..? Знову продовжити шлях нелюбимої?
З.ЗІНАКОВА, Лебединський район.
|
|
