|
І все ж, стоячи у мерехтінні світла на сцені, зрозуміла, що зараз, тут, буде співати лише для нього. Та все було, як завжди. Овації, букети, автографи. Лише в кімнаті готелю, на самоті, розплакалася. Все ж, виявляється, там, в глибині серця, вірила, що хоча б серед шанувальників побачить його. Не побачила, не було... Ну, що ж, мабуть, це на краще. Та й непотрібно йти наперекір, як є, так є.
А вранці виявилося, що її запрошують дати невеличкий концерт у відомій у місті фірмі.
«Дозвольте вас познайомити. Це - наш юрист. Через зайнятість не був на вашому концерті». Раптом Оля відчула, що страх відступив, і простягнула руку. «А ми знайомі, Максиме Петровичу, пригадуєте?» «Ні, не пригадую, але зустрічі радий. Давайте посидимо і поговоримо». Сидячи в куточку зали за столиком, Оля уважно вдивлялася в його обличчя. Він майже не змінився, от лише трішки сивини. «То що, не пригадуєте мене, маестро?» Він здригнувся, а потім закрив обличчя руками. «Так називала мене лише одна-єдина людина в світі, зовсім юна дівчина. Але це було давно, зовсім в іншому житті. І невже? Невже, це ти, Оленько? Знаменита, і така... така прекрасна?»
...Їй тоді було лише вісімнадцять. А він? Він був її викладачем у музичному училищі. Усі роки Оля була безнадійно закохана в нього. Він же ніколи і нічим не виділяв її з-поміж інших. Лише на останньому курсі якось сказав: «Якщо будеш старанно працювати над собою, станеш успішною і знаменитою!» Усе змінилося на випускному вечорі. Вона запросила його на танець. І вже до кінця вечора вони не розлучалися. Гуляли до ранку, а потім він запропонував: «Я їду на тиждень до моря, поїдеш зі мною?»
Це був тиждень щастя. Разом кожного ранку вони зустрічали сонце, милувалися барвами неба, ганялися за хвилями моря, танцювали вальс під зорями.
Для Олі тоді увесь світ перестав існувати, існував лише він, її Максим, її маестро. Та чарівний тиждень кохання закінчився. Оля повернулася в реальний світ. І почула слова: «Я дуже вдячний тобі за все, Оленько, але мусимо повертатися до буденності, у мене ж дружина». «Так, дружина... А як же я? Я - як? Я - хто?» - злякано запитувала. «А ти - моя кохана дівчинка». «А я так не можу, не хочу обманювати, ховатися, ні - не хочу».
...Коли народила донечку, дуже хотілося хоча б зателефонувати йому, але не стала.... І ось вона сидить зараз тут зі своїм маестро і знову почувається тією ж дівчинкою, такою ж наївною і такою ж закоханою. «Маестро... Так, це було в іншому житті. Він правий». «Олю, ти слухаєш мене?» Так, вона слухала, вона уважно слухала. Про те, як знищили музичне училище, як залишився без роботи, як тинявся в пошуках хоча б якогось заробітку, як жив на вулиці, бо дружина продала квартиру і подалася десь по світах. Як зовсім випадково зустрів свого друга, який і допоміг, витяг його із злиднів і влаштував на роботу.
«А хочеш, Максиме, побути з нами? Я запрошую тебе завтра на ювілей моєї донечки, їй - 10 років. Виїжджаємо вранці!»
Яким гарним було свято! Гості - дорослі і діти - пригощалися, веселилися, гралися разом і співали. Максим тішився усім. Грав на піаніно, танцював з іменинницею, вигадував для дітей ігри та конкурси. Сів на хвильку перепочити і відчув на своєму плечі дитячу ручку, а біля вуха шепіт. Це була Вікторія. «Дядю Максиме, ходімо зі мною. Я вам щось покажу. Тільки щоб нас ніхто не бачив».
Вони зайшли у невелику кімнату. «Це - мамина. А це ж ви! Це ж ваше фото? Я багато разів бачила, як мама його цілувала, а потім плакала. Дядю Максиме, чому?»
Йому перехопило подих... «Господи, це ж... Це ж одинадцять років тому! Бо я - сліпий бовдур, донечко моя! Можна тебе обійняти? Чи дозволиш, дівчинко моя?»
«Ти мені часто-часто снився!» - і вона обхопила рученятами його шию.
Отак і застала їх Оля і завмерла на порозі.
«Іди до нас, мамусю!»
За вікнами сутеніло, розійшлися гості. Лише вони тихо сиділи, міцно обійнявшися...
А.ПЕТРОВСЬКА.
|
|
