– Олександре Дмитровичу, звідки Ви родом? Часто буваєте на малій батьківщині?

– Народився я на Рівненщині, в селі Поляни Березнівського району. Мама моя, Ніна Микитівна, після закінчення Прилуцького медучилища була нап­равлена працювати акушеркою. Там знайшла вона свою долю, там народився я. Коли мені виповнився один рік, ми переїхали на Чернігівщину в село Дмитрівка Бахмацького району. Там я ходив у дитячий садок, до школи, тому Дмитрівку вважаю своєю батьківщиною.

Кожного місяця я приїжджаю туди навідати своїх батьків. Вони у минулому році відсвяткували золоте весілля.

– Спілкуєтеся із друзями дитинства?

– Кожен рік зустрічаємося. Це нам в радість.

– Як і де познайомилися із дружиною? Скільки Ви вже разом? Ваш секрет подружнього життя?

– Разом ходили до школи. Навчалися в паралельних класах. Дружили. З 9-го класу, здається, почали зустрічатися. 9 лютого буде 30 років, як ми живемо разом. Секрет нашого подружнього життя, вважаю, в коханні один до одного. До речі, дівоче прізвище моєї дружини – Мудра, і мені навіть пропонували взяти подвійне прізвище (сміється).

– Скільки у Вас записів у трудовій книжці?

– Два. Коли я навчався у Харківському медінституті на 3 курсі, нам дозволяли працювати медичними сестрами. Три роки я пропрацював у третій лікарні міста Харкова на посаді медичної сестри. І там пізнав усю складність цієї професії. Другий запис – викладач медичного училища. А історія була така. Тоді директором був Юрій Олексійович Зінченко. Він приїхав до декана нашого медінституту і попросив направити 2-3 хлопця до Лебединського медучилища, щоб підготувати собі заміну. Ми поїхали разом з товаришем. Правда, він пропрацював лише місяць, а я залишився. І так трапилося, що згодом став наступником Юрія Олексійовича.

– Ви керівник із солідним стажем, не жалкуєте, що не стали практикуючим лікарем?

– Зараз – ні. Спочатку шкодував, а потім затягнула професія викладача. Хоча я ніколи не мріяв бути ні медиком, ні викладачем. Мені в школі краще давалися точні науки - математика і фізика. Хотів навіть вступати до Харківського політехнічного інституту, але не пройшов через те, що мав проблеми з зором. А моя майбутня дружина – навпаки, завжди мріяла бути медиком. І вона вмовила мене разом з нею вступати до медичного інституту. Не думав ніколи, що стану медиком, учителем. Але бачите, як доля склалася.

– Коли Ви останній раз одягали білий халат медика, що при цьому відчували?

– Одягаю кожен день. Я читаю студентам лекції з анатомії, фізіології, патології.

– А дружина стала медпра­цівником?

– Так. Дружина працює старшою медичною сестрою в спеціальному  відділенні по наданню хірургічної допомоги населенню Лебединської ЦРЛ.

– Ви допомагали своїм дітям у виборі професії?

– Скоріше пропонували. Я дуже хотів, щоб вони теж пішли в медицину. Син і донька закінчили медичне училище, але потім пішли іншим шляхом. Старший син Сергій обрав економіку. Він закінчив сільськогосподарський інститут, а потім – банківську академію. Зараз працює в банку, йому дуже подобається. Донька Анна пішла на фінансиста і зараз навчається цьому. Невідомо, де вона працюватиме, але я дуже шкодую, що діти не пов’язали своє життя з медициною.

– Яке місце у Вашому житті займає онучка Даша?

– На сьогоднішній день – це найдорожча для мене людина. Коли дочка була на сесії, а Даша була зовсім маленькою, я брав відпустку, щоб доглядати її. Ми з нею знаходили спільну мову. У нас взаємна любов.

– Ви, мабуть, її балуєте?

– Я вважаю, що виховувати повинні батьки, а дідусь і бабуся для того і є, щоб балувати. Коли я був молодим, по-іншому ставився до питань виховання. У зрілому віці інакше дивишся на цей витвір Божий, якими є діти. По-іншому сприймаєш. Тут стільки безпосередності, любові! Це фан­тастика! Феєрверк життя! Діти ще не можуть казати неправду. Я одержую стільки насолоди, спілкуючись з онучкою. Іноді, можливо, треба і прикрикнути, а я не можу.

– Ви у чомусь заздрите нинішній молоді?

– У них значно менше комплексів, ніж у нас, і більше можливостей. Молодість більш категорична. А з роками розумієш, що в житті немає чорного і білого, а є відтінки.

– Яке свято найулюбленіше у Вашій сім’ї?

– Новий рік. Зазвичай святкуємо вдома з сім’єю, друзями.

– Яку домашню роботу любите виконувати?

– Найулюбленіша справа – робота на землі. Я сам усе вирощую. Можу прокинутися о четвертій ранку і піти працювати на город. У вихідні дні, якщо на роботу не їду, теж встаю рано і іду працювати. Це мені приносить величезне задоволення. Люблю вирощувати огірки та помідори, сам їх консервую. У минулому році закрив сімдесят трьохлітрових банок огірків.

– Який автомобіль Ви зараз водите? Любите швидку їзду?

– Дуже люблю швидко їздити на своєму «Опелі». Дружина весь час мене зупиняє.

– Вам знайоме почуття депресії? Як з неї виходите?

– Буває, але воно тимчасове і швидко минає.

– Ви палите? Чи вважаєте, що складно позбутися цієї звички?

– Ні. Пам’ятаю, у першому класі ми з другом пішли збирати гриби в ліс. Купили цигарки, викурили пачку. З тих пір не палить ні він, ні я.

–  З чого починаєте ранок нового дня?

– Обов’язково з зарядки. Потім виводжу на прогулянку собаку Жульку. Колись дочка принесла її додому цуценям, і вона у нас прижилася.

– Цікавитеся своїм родоводом? До якого коліна знаєте своїх предків?

– Так. На жаль, знаю по маминій лінії лише до другого покоління. Мама залишилася сиротою у 7 років, тому погано пам’ятає рідних. По батьковій – знаю предків до третього коліна. Хоча у Рівненській області наш рід великий. У мене 72 двоюрідних сестер і братів.

– Ви б хотіли намалювати картину? Яку саме?

– Іноді, коли милуюся небом, воно таке красиве, зачаровує захід сонця. Так би і взяв пензля, але немає таланту.

– Людина, по-Вашому, може сама змінити свою долю?

– Я вважаю, що людині найменовано, те й буде. Як то кажуть, «народжений потонути, ніколи не згорить», але своєю працею, наполегливістю, можна щось підкоригувати. Наприклад, я не ставив собі за мету вступити до вузу, стати медиком, не думав, що я буду директором. Але так сталося. На посаду директора мене обрали у 1989 році, були вибори на цю посаду. Мав тоді лише 29 років, сумнівався, що зможу стати гарним керівником. І ось уже 20 років очолюю колектив. Взагалі, я люблю працювати. Я відношу себе до трудоголіків. Затримуюся на роботі до шести годин. Люблю своє училище. Завдячую людям і Богу, що дали мені можливість працювати. Люблю Лебедин. Як тільки приїхав сюди, закохався в його чарівну природу.

– У Вас вдома чітко розподілені обов’язки? Можна Вас уявити біля пли­ти, припустимо, у фартусі? Вмієте готувати?

– Готувати не люблю, хіба що смажити шашлики. У мене дуже смачно готує дружина. Я не розбірливий у їжі, але, як не дивно, моєю найулюбленішою стравою є  картопля з огірками.

– Яку б книгу прочитали декілька разів?

– Залюбки перечитую Чехова. Люблю читати класику, тому що там справжні емоції, думки, які дають поштовх до роздумів.

– Коли Ви востаннє були на Лебединському ринку? Один чи з дружиною?

- Кожні вихідні я ходжу на ринок, дружина - рідко. Лебединський ринок – це театр. Цікаво спостерігати, як люди торгуються,  побачиш купу знайомих. Це така втіха, таке задоволення.

– Як, зазвичай, проводите відпустку?

– Коли йду у відпустку, обов’язково намагаюся виділити тиждень, щоб кудись поїхати. Більше люблю південний берег Криму. Немає більше ніде такого моря, у якого особливий запах, таких гір, такої розкішної природи. Я об’їздив майже весь Крим. Хоча із задоволенням відпочиваю і на Пслі.

– Чи довелося побувати за кордоном?

– Вперше за кордон потрапив ще студентом – до Чехословаччини. Ми будували бетонні опори під газопровід «Дружба». Там я був два місяці. Це мене наскільки вразило! Їхній рівень життя ще тоді, при Союзі, був у чотири рази вищим, ніж у нас. Пізніше довелося побувати у столиці Франції. Париж вразив своєю могутністю – це символ епох, граціозності, там відчуваєш величину. Франція, як бабуся, живе спокійно у своє задоволення, ніхто нікуди не поспішає. Мене вразило, що там люди не заздрять один одному. За кордоном, вважаю, немає двох речей, якими «хворіємо» ми – це культ одягу та культ їжі. Але в цьому теж є свої плюси та мінуси. Коли я приїхав з Франції, то сказав, що найкрасивіші жінки – українки. Іноземки не фарбуються, не носять прикраси, особливо в будні. У них дуже ціниться все натуральне.

Відпочивав у Туреччині, але більше подобається в Криму. Хоча сервіс у Туреччині кращий. Вони дуже багато працюють. Нам цього не вистачає.

– Яку пору року любите?

– Однаково люблю і весну, і осінь. Весну тому, що навкруги починає все розквітати, зеленіти. Ми до цього звикли і не помічаємо, а це справжнє диво. Раніше подобалася зима, бо вона була сніжною. Ми залюбки каталися на лижах, ковзанах, санчатах. Зараз зими сірі, безсніжні. Тому, як тільки випадає нагода, йдемо кататися на лижах, з онучкою на санчатах, із задоволенням її катаю. А осінь люблю за її щедрі дари. Люблю бувати в осінньому лісі, там стільки кольорів, барв. Обожнюю збирати в лісі гриби, я там відпочиваю.

– Збирання грибів ще називають «тихим полюванням», а чи не хочеться Вам взяти в руки рушницю?

– Зброю не люблю. Я не мисливець. Рибалка – інша річ, але зараз рідше виїжджаю на Псел тому, що там дуже важко щось спіймати, і зникає натхнення.

– А як Ви ставитеся до захоплення Вашого сина Сергія футболом?

– О, це ж я навчив його у футбол грати! Так переживав, що він у дворічному віці на м’яч не звертав уваги, і почав привчати його до спорту. Зараз він дуже спортивний хлопець: грає в теніс, футбол, баскетбол, плаває. До речі, я теж навчив його цьому в басейні колишньої «сільгосптехніки», де я працював вечорами лікарем. І доньку теж навчив. У 5 років вона вже плавала та пірнала. Хоча дружина була проти цього. До речі, я й зараз можу стрибнути з трампліна, із задоволенням плаваю, пірнаю. Коли ми відпочивали в Туреччині, то кожного дня пропливав 1-2 кілометри. А що стосується Сергія, я задоволений, що він любить спорт, і тільки вітаю його захоплення.

– По телевізору зараз йдуть політичні програми, пізнавальні передачі, серіали, фільми минулих років, концерти. Чому віддаєте перевагу?

– Найбільше люблю дивитися футбол. Раніше цікавився політичними програмами, зараз – ні. Стараюся не пропустити підсумковий випуск новин. Серіали інколи дивлюся за компанію з дружиною, але мені це нецікаво. Із задоволенням дивлюся фільми минулих років, особливо комедії, наприклад, Гайдая. А ще – «Вечірній квартал».

– Наскільки нам відомо, «кролики», артисти Володимир Моісеєнко та Володимир Данилець викликають у Вас певні спогади, пов’язані з Вашою юністю…

– З Данильцем я навчався у школі. Він з дитинства мріяв стати артистом. З 4 класу грав у Дмитрівському ансамблі на ударних інструментах. Жив в одному під’їзді з моєю дружиною. Ми всі вчилися на одній паралелі. Дружили. Як збиралися всі разом, Володька завжди щось вигадував, обов’язково щось утне. Колись я був у Києві, він запросив мене до себе на репетицію. Вони з Моісеєнком, тоді ще не були відомими, це був 1987 рік. Подивився і сказав: «Ви майбутні Штепсель і Тарапунька». Зараз інколи буваю на їхніх виступах. Це велика різниця між тим, що показують по телевізору, та тим, що бачиш наживо. Тут - набагато цікавіше. Ми зустрічаємося кожен рік у нас на Чернігівщині. Він приїжджав і у Лебедин, заходив в училище, йому сподобалися наше місто, наша природа. Ми з ним дружимо. Він, до речі, мій кум – хрещений батько мого сина.

– Як Ви вважаєте, чи можуть люди прожити без кохання?

– Ні. Кохання – це відчуття, яке не можна придумати. Це дар Божий. Воно не обов’язково може бути позитивним. Але це таке незрівнянне почуття, яке ні з чим не можна порівняти. Людина, яка не кохала ніколи, звичайно, багато втратила.

– Яким тонам одягу віддаєте перевагу?

– Люблю світлі кольори. Сорочку обираю світлу. Взагалі, я вважаю, що в світлому одязі людина світиться.

– Які якості цінуєте в людях?

– Не люблю хитрих, підлих людей. Більш подобаються люди, які вміють прощати. Мабуть, через те, що сам такий. Мені не притаманне почуття ненависті. Я людина, яка швидко відходить. Про мене студенти говорять, суворий, але дуже добрий.

– Наближається Ваш ювілейний день народження, із чим ми Вас щиро вітаємо. Цікаво знати, який подарунок із подарованих Вам на минулі дні народження, найбільше запам’ятався?

– До подарунків, ставлюся спокійно. У мене немає культу одягу, речей. Але, наприклад, дуже був вражений, коли мене в минулому році вітали студенти. Я зайшов в училище, а вони усі вишикувалися в коридорі, говорили приємні слова, у них по-особливому світилися очі. Це для мене набагато важливіше і приємніше, ніж дорогі подарунки. Свій день народження святкую завжди. Вважаю, що потрібно дякувати Богу, за те, що дав прожити ще один рік.

– Чим запам’ятався минулий рік, чого чекаєте від року Тигра?

– Особливо видатних подій не було, але тішать успіхи, яких досягло училище. У нас є дуже складний екзамен, який є першим етапом державного іспиту. Тішить те, що він проводиться вже сьомий рік, і за цей час жоден студент не отримав двійки. Я вважаю це величезною заслугою викладачів, студентів. Дуже приємно, що наше училище випускає кваліфікованих спеціалістів, їх з задоволенням приймають на роботу. В Україні 118 медичних училищ, тішить, що наше училище входить у п’ятірку найкращих. У наступному році нас чекає чергова акредитація. Сподіваюся, що училище не зачеплять реформи, які планує міністерство освіти, і ми так само високо триматимемо планку.

В сім’ї мрію, щоб з’явився ще онук або онучка. Це буде чудово!

– Ваші побажання жителям міста і району.

– Бажаю всім нам приділяти більше уваги чистоті – біля своїх подвір’їв, на вулиці. Два роки тому я був у Бєлгороді, мене вразило те, що область «вилизана». Я хочу, щоб у першу чергу, таким же чистим і гарним було наше місто, і це залежить від кожного з нас. Також, бажаю, щоб ми вірили, що все у нас буде добре.

– Дякуємо Вам, Олександре Дмитровичу, за цікаву, змістовну розмову.

Бесіду вела

Наталя МАТВЄЄВА.