Стрічка новин
Прагне бути першою: Чарівної осінньої пори щороку сту­дентство нашої краї­ни відзначає своє свято. День студента – свято молодості, краси, свято енер­гій­них, завзятих, Коледж вчора, сьогодні, завтра: Діяльність педагогічного колективу КЗ СОР «Лебединський педагогічний коледж імені А.С.Макаренка» пов’я­зана, передусім, з творчістю, 1462 випадки хвороби COVID-19 зафіксовано в Україні: За даними ЦГЗ, станом на 9:00 7 квітня в Україні 1462 лабораторно підтверджені випадки COVID-19, з них 45 летальних, 28 Таємниці запасників нашої історії: Якось нещодавно розговорилися ми (зрозуміло, що в телефонному режимі у зв’язку з карантинними заходами) про Героїв Радянського Союзу – уродженців Доля визначає людині стежину: Так складається в житті, що доля визначає людині стежину в різні куточки і своєї країни, й інших країн світу. Так Правоохоронці розкрили ряд крадіжок: Діяли зловмисники у Сумському, Охтирському, Лебединському, Недригайлівському та Краснопільському районах. Цікавили злодіїв ювелірні прикраси, інструменти, Ціни на ринку: Після короткої перерви в Лебедині відновив свою роботу центральний продовольчий ринок (крім м’ясних та молочного павільйонів). Інформаційна платформа «Допомога поруч»: Міністерством соціальної політики України запроваджено інформаційну онлайн-платформу «Допомога поруч» для надання адресної допомоги вразливим верствам Обережно, гриби!: Гриби – це дарунок лісу, але водночас вони є небезпечним продуктом харчування, який може привести до отруєння, а іноді й Перемоги юних шахiстiв: 21-23 липня 2020 року в клубі інтелектуальних ігор Сумського державного університету відбувся відкритий Кубок міста Суми з шахів, присвячений

Чим далі відходять в історію події Великої Вітчизняної війни, ті страшні і чорні роки виборювання від фашизму нашої рідної землі, тим менше й менше залишається свідків того часу. Безпоседніх учасників бойових дій, які пройшли фронтовими дорогами, практично не залишилося – відійшли у Вічність. А ось ті із наших співвітчизників, хто пережив лиху годину довжиною в тяжкі чотири роки в тилу ворога, ще поряд з нами. Хоча за віком у той час вони були дітьми, однак їхня пам`ять міцно тримає й до сьогодення те, що довелося пережити. Ми попросили поділитися спогадами свідка тих сумних подій Ірину Павлівну Тюріну, яка проживає в м. Лебедині. Їй вісімдесят п`ять років. Все життя пропрацювала медичною сестрою у дитячому відділенні центральної районної лікарні. Спогад цей щемний і сумний.

– 22 червня 1941 року. Село Куянівка Білопільського району. Цей літній день розпочався, як зазвичай. Дідусь мій, Оксентій Іванович, пішов на роботу на цукровий завод, де слюсарював. Бабуся, Марфа Петрівна, господарювала вдома, адже потрібно було доглядати чимале господарство: домашню птицю – курей, гусей, а ще й кілька поросяток, теличку, плекати городину.

Того літа я знаходилася в бабусі і дідуся. Була така традиція: щоліта – в Куянівку. А ось моя молодша на чотири роки сестричка Світланка залишалася з батьками, які проживали у Верхосулці цього ж району. Тато, Павло Давидович Бережний, був директором місцевої школи, а мама, Олександра Оксентіївна, вчителювала у молодших класах.

Вранці бабуся пішла по кропиву для худоби, а я, маленька дівчинка, якій восени мало виповнитися сім рочків, лишилася вдома чекати на неї. Через певний час бабуся біжить додому і плаче, плаче. Схлипуючи, ледве вимовила: «Війна, дитино, війна!» Аж тут і дідусь на подвір`я.  Тремтячими руками він тримав листа і не зміг його відкрити. Згодом все ж зачитав. У ньому моя мама повідомляла, що лишилася із Світланкою сама, а батька вже покликали до військкомату, адже почалася війна. Дідусь відразу ж вирішив їхати конем до Верхосулки, аби забрати дочку з онучкою. Він попросив того коня в колгоспі. Керівництво йому не відмовило. Так ми всі стали проживати у Куянівці.

Незабаром до нас прийшов лист із Верхосулки від шкільної техпрацівниці – тітоньки Одарки. Вона повідомляла, що квартиру моїх мами і тата почали грабувати, як не дивно, але ж наші люди, а точніше колега Олександри Оксентіївни і Павла Давидовича. Мама дуже плакала і вирішила пішки йти до Вер­хосулки, щоб забрати дещо з речей і з`ясувати ситуацію. Квартира була шкільною, то мама навіть не вірила, що її сусіда-колега так міг вчинити. Як дідусь і бабуся не відмовляли маму від цього її рішення, все ж вона вирушила пішки до Верхосулки. Це був серпень 1941 року, фашисти вже господарювали на нашій білопільській землі. Тож небезпека підстерігала на кожному кроці.

Мама за день встигла сходити до Верхосулки. Щось розшукувати зі своїх речей її відмовила та ж тітонька Одарка. Адже фашисти й їхні «помічники» – поліцаї, довідавшись, що вона – дружина директора школи, відразу ж стратили б її.

Коли вороги зайшли до села, негайно почали впроваджувати свої порядки: займали людське житло під власне проживання, а ті поселялися в сараях, погребах. А ще відбирали худобу, птицю, шастали по курниках, збираючи курячі яйця. Прийшли й до нас, поклали на столі кілька купок солі – це означало, що ми повинні віддати їм стільки ж гусей. Наша сім`я тримала поросяток в ямі, замаскованій від ворожого ока. А коли фашисти йшли навалою, дідусь з мамою ховали теличку і гусей у зарослях берега, практично в болоті. Німці боялися болотистої місцевості і не навідувалися туди. Та не тільки з цією метою мої рідні йшли на берег. Дідусь і бабуся боялися за маму. Вона була красивою, молодою. І самі розумієте, що не один би німець накинув оком на таку жінку.

Коли все вирощене нами із продуктів закінчилося, жилося дуже сутужно. Якби ж фашисти не забирали їх, то було б що їсти. Але ж вороги були безжалісні. Тому ми голодували.

Павло Давидович і Олександра Оксентіївна БЕРЕЖНІ з донькою Світланкою. 18 червня 1941 року, якраз перед відправкою глави родини до військкомату. (Донька Ірина була в бабусі і дідуся).

Олександра Оксентіївна Бережна з доньками Іриною і Світланою (вже школярки).

Ірина Павлівна з чоловіком Миколою Сергійовичем, учасником бойових дій у Великій Вітчизняній війні, невісткою Танею, правнучкою Полінкою.

Олександра Оксентіївна вже бабуся і пенсіонерка

Поряд з нами по-сусідськи жила одна сім`я. Невістка господарів служила перекладачкою у німецькому штабі в Білопіллі, тому їх ніколи фашисти не грабували. На воротях у сусідів висіла спеціальна об`ява, написана німець­кою мовою. Ми здогадувалися, що в ній зазначалося: не чіпати. Так воно й було. Цьому передувало ще й те, що наші сусіди зустрічали ворогів, які вступали в село, хлібом-сіллю.

Як стало відомо вже після війни, сусідська невістка Ольга (перекладачка) подалася з німцями. А по війні вона оселилася в Німеччині. Сусіди ж виїхали з Куянівки, не витримавши людського осуду.

Пригадую, як страшно було під час бомбардувань, перестрілок. Тоді дідусь хапав нас із Світланкою під руки і ніс швидко-швидко у окоп, який вирили за сараєм. За нами бігли й мама та бабуся. Це траплялося часто. Такі окопи були практично в кожному домогосподарстві. Словом, дуже гірко жилося нам у роки окупації.

Запам`яталося мені, як вороги відступали. Це був серпень 1943 року. Вони йшли колонами і повз наш двір, нашою вулицею. Йшли мовчки, вже не галасували. Щоправда, забігали до дворів, аби щось прихопити з собою. Забрали і нашу теличку. А в наших сусідів серед двора поставили польову кухню, де зажарили сусідське порося (об`ява вже не допомогла).

Одного ранку ми, дівчатка, з бабусею чистили квасолю на подвір`ї. Раптом із гущавини саду нас гукнув якийсь дядечко в брудному, засмальцьованому одязі. Приклав палець до рота, що означало: тихо. І так же тихо запитав: «Відступають?». Ми кивнули головами. І він тут же зник.

Через певний час бабуся вийшла на вулицю, вдалині якої виднілася колона відступаючих фашистів. Серед дороги стояв один-єдиний німець із якимось коробком у руках і… плакав. «Пані, пані», – вимовив він і на жестах показав, що його змусили запалити село. Він кивнув рукою на нас, сестричок, і, як зрозуміла бабуся, сказав, що має таких ось «кіндерів». І знову гірко заплакав. Кинув той коробок і повагом пішов за основною колоною.

А через кілька годин, десь надвечір, вулицею вже йшли радянські бійці. Раптом десь узявся й наш «знайомий» – солдат-розвідник. Він їхав поганеньким возиком, запряженим у такого ж поганенького коника. Але наш, наш! Солдатики забігали у двори, віталися, нам, дівчаткам, дали баночку сливового джему, смак якого я й досі відчуваю. Всі сільчани радо зустрічали своїх визволителів, ділилися з ними, чим могли – шматком хліба, печеною картоплею, яблуками.

Згодом ми, 6-9-річні діти, стали допомагати старшим. Тоді вручну косили зернові культури, а ми збирали колоски. Носили їх у комору колгоспу, зважували. Трудодні наші записували на маму. А ще маленькими відерцями носили воду жінкам, які пололи буряки, саджали розсаду.

На той час нивку орали коровами, тому маленькі хлопчики, допомагаючи жінкам-орачам, вели тварину так, щоб вона чітко, прямо йшла борозенкою.

Словом, дітки після визволення території нашого села від фашистів працювали, допомагаючи дорослим, зокрема жінкам, старикам, адже чоловіки ще були на фронті.

Добре пам`ятаю, як село зустрічало звістку про Велику Перемогу. На той час у нас радіо не було. У село на коні в`їхав вершник і, вигукуючи слово «Перемога», об`їжджав усі вулиці. Наша сім`я проживала поблизу контори колгоспу, і ми бачили, як до неї стікаються потічки людей. Одні – раділи, інші – плакали. Плакали від втрати рідних на фронтах війни. Моя мама, Олександра Оксентіївна, навіть свідомість втратила, бо вже одержала в 1944 році похоронку на чоловіка, а нашого батька Павла Давидовича Бережного, який загинув від кулі снайпера при визволенні села Незавертайлівка Одеської області.

Того ж дня провели в Куянівці збори з нагоди Великої Перемоги. Сільські музики грали браві мелодії, люди співали з піднесенням радісних пісень. І ще довго громада села не розходилася, обговорюючи нашу Перемогу.

Розпочалося мирне життя, сповнене напруженої праці, чеканнями рідних із фронту. Та, на жаль, багато сільчан не повернулися до своїх домівок. Їх забрала клята війна…

…Сімдесят п`ять років минає від дня Великої Перемоги. Це чималий відрізок часу. Але я й досі відчуваю болі і тривоги Великої Вітчизняної. Пам`ять нетлінна.

Розповідь підготувала

Надія Солодовник.

Додати коментар