Стрічка новин
Всі дороги ведуть у Підопригори:   Владислав Бухарєв про святковий концерт від «Кварталу-95» до Дня Незалежності України з хедлайнером Каменських і про головну його «фішку». Карантин з 6 квітня: На час карантину в Україні заборонено перебувати у громадських місцях без маски чи респіратора, пересуватися групою більше двох, прогулюватися у парках Вибачте i ви, тьотю Cаню: Життя вчить, вчить...  Однак звучить  це, як незаверше­на дія, тому і належного кінцевого результату час­то не очікуємо. От не існує Зміст її життя: Якось завідувачка неврологічного відділення тоді ще Лебединської центральної районної лікарні Надія Летік, придивившись до роботи кожного колеги із очолюваного нею Святкували у Михайлівці: 18 грудня у селі Михайлівка відбулось святкування Дня Святого Миколая та відкриття Новорічної ялинки. На заході були присутні: голова Лебединської Українська Конституція або яблуко розбрату і шлях до єдності: В українській мові слово «держава» двозначне. У пункті 1-у 10-ї статті Основного Закону «Державною мовою в Україні є українська мова» Як діяти при виявленні вибухонебезпечного предмета: Пройшло вже 75 років, як відгриміли останні бої Другої світової війни. Але й досі багатостраждальна українська земля зберігає в собі Згорів житловий будинок: Загоряння приміщення сталося на вул. Приклубній у с. Рябушки Лебединського району. Дзвінок на лінію “101” надійшов 7 липня о 23:59. Зі святом, рідна вчителько!: Вересень, що вже добіг свого календарного фіналу, для нас є лише початком повноцінного життя: можливо, світ нарешті оговтається від ковідного Лебединське бюро правової допомоги роз’яснює: Перевірка на блокпостах: З початком воєнних дій на українських дорогах працює чимало блокпостів. Це ефективний спосіб збереження безпеки всередині країни. Наразі, в умовах

  

Ця мила жіночка з’явилася у нашому місті нещодавно, тобто стала його жителькою. Із гомінкого й багатолюдного Харкова пе­ре­бра­лася до тихого й затишного Лебедина, поближче до доньки й зятя, до своєї малої батьківщини. А ще Віра Михайлівна привезла сюди чарівний і яскравий світ своїх захоплень вишивкою, в’язанням. Її привітна оселя сяє яскравими кольорами майстерно вишитих рушників, картин, ікон, наволочок на подушки.

І це ще не все. Її донька Олена і зять Андрій, онуки Максим і Владислав залюбки одягають у святкові дні вишиванки, які подарувала їхня мама і бабуся, внісши в них свою творчу фантазію і доклавши до них свої дбайливі і майстерні руки. А скільком рідним, друзям, сусідам подарувала вишиті вироби, зв’язані теплі шкарпетки для холодної пори року, килимки з різнокольорової тканини!

«Не можу прожити й дня, аби не покласти на тканину хрестика, не вишити квіточку чи листочок, – зауважує у нашій розмові Віра Михайлівна. – Тоді мені й день повноцінний, коли з картини посміхаються щойно вишиті сонечко або яскрава троянда».

Потяг до прекрасного у Вірочки Горової з дитинства. На ту пору 50-х минулого століття, коли воно випало, в селах і жінки, і діти вишивали. Ось і вона одного разу придивилася до цікавої техніки виготовлення міні-килимів на мішковині та й попросила свого татка, аби зробив такий шестигранник із дерева та натягнув мішковину. Згодом дівчинка порадувала батьків і своїх подружок власним виробом – килимком із червоних ниток. А потім поклала перші хрестики на тканину. Вийшло! Відтоді, з раннього шкільного віку, й почалося заняття Віри ремеслом вишивання. Спочатку – по трафарету, а з часом брала зразки виробів у подружок, знайомих тіточок-односельців із села Потопиха, що на Липоводолинщині, де дівчинка народилася. Рахувала хрестики  і вправно переносила їх на тканину. Так з’явилися перші рушники, картини із зображенням краєвидів природи. Особливо тоді була дівчині до душі картина «Оленка з оленем» – такий на той час своєрідний бренд у вишиванні.

Не залишила Віра улюбленого заняття, коли навчалася уже у старших класах Подільківської середньої школи, в учи­лищі зв’язку м.Харкова, коли дівоча романтика покликала до далекого від рідної України Казахстану. Та все ж доля визначила їй постійне місце проживання – кількамільйонний Харків, де вони з чоловіком Василем Борткевичем купили в приватному секторі будинок, в якому прожили все життя. Хоча в той час Вірі Михайлівні доводилося сутужно з вільним часом (робота на заводі «Комунар», на базі спорттоварів, на різних підприємствах, турбота про родину, городчик, садочок, квітники), але вона не полишала улюбленого заняття. Купувала трафарети вишивок, вишукувала їх у календарях, журналах – і з-під майстерних рук «виходила» краса.

Якось Віра Борткевич забігла до подруги, а та вишиває ікону. Відразу ж майнула думка: «А чому б і мені не спробувати?» В Харкові були великі можливості у придбанні матеріалу для вишивання. І Віра Михайлівна поспішала до спеціальних магазинів на зразок «Умілі руки», на базари, де працювали відповідні крамнички, вишукувала там трафарети картин, ікон до душі і потім вишивала їх.

З часом освоїла й техніку вишивання бісером. “Це ж, мабуть, складно?” – запитую майстриню. “Нічого складного немає. Якщо є бажання, є мета, то обов’язково все вийде. І так у кожній справі. Якщо людина налаштована на вдалий, позитивний ре­зультат, то вона його досягне”, – зазначила Віра Михайлівна.

Сьогодні, коли лиха година прийшла в Україну, майстриня все ж складає для себе нові плани: правнучатам Іллюші та Міланці вишити іконки, рушнички. Та й дітей, і себе особисто ще порадувати чимось новеньким. Добре, що тепер вільного часу вдосталь. Прибрала в квартирі, їсти зварила – і до улюбленого заняття. Щоправда, сум часто огортає душу, бо ж відійшли у засвіти її любі, ще зовсім молодий синочок Олексійко та чоловік Василь Якович, з яким упродовж усього спільного життя ділили радості й печалі. Всього було на подружньому шляху. Та все ж тепер і сонечко засяє у квартирі Віри Михайлівни, коли навідуються дочка Олена із зятем Андрієм, онук Максим з родиною, які мешкають у Лебедині, коли приїжджають із Харкова онуки Кирило, Владислав з родиною. Особливо радіє прабабуся Віра правнучаткам. І тоді світліє в її душі, тепліє на серці. А це значить, що вона налаштовується на нову творчість, на створення нової краси у своїх вишивках і вишиванках.

Многії літа Вам, Віро Михайлівно! Нехай Ваші майстерні руки вишивальниці не знають утоми.  

                               

Надія Нестеренко.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар