Стрічка новин
Як не стати жертвою відпочинку на воді: Цього літа варто взагалі утриматися від плавання на воді в тих регіонах, де велися бойові дії. Однак розуміємо, що просити Що таке ботулізм: Ботулізм – це харчове отруєння, зумовлене  споживанням продуктів, у яких накопичилися ботулотоксини.В Лебедині зареєстровано 4 випадки захворювань  на ботулізм у Загальні правила пожежної безпеки під час опалювального періоду:   Згідно правил пожежної безпеки в Україні: перед початком опалювального сезону теплові мережі, які розташовані у приміщеннях, котельні, теплогенераторній калориферні установки, печі 102: що трапилось? з 28 вересня по 4 жовтня  2020 р: Протягом  звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 126 заяв та повідомлень громадян, з них 12 на момент реєстрації містили У ФК «Автомобіліст» – новий гравець: Нещодавно ФК «Ав­то­мо­біліст» підписав угоду про співпрацю з новим гравцем⚽️нігерійцем Аку­джоба Охаджи. Йо­му вручено нову фор­му під номером 15. Поба­жаємо ФК У Боромлі на Сумщині прощалися з військовослужбовицею Євгенією Семененко: Бойовий медик Євгенія Семененко служила в першій мотострілецькій роті першого мотострілецького батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Вона загинула на Херсонщині. "Не лишилося ні ложки, нічого" - мешканці Бишкіні на Сумщині про наслідки російських обстрілів: Перші руйнування у селі Бишкінь Сумського району сталися практично на початку повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації. Живе в тих краях За фейк - до відповідальності: Інтернет та соціальні мережі в умовах карантину стали для українців одним з основних джерел отримання інформації про коронавірус. В умовах Ще раз згадаймо невинних жертв голодомору: Майже 90 років тому на благодатній українській землі сталася жахлива трагедія – Голодомор 1932-1933 років. Це національна катастрофа є раною,  Власний бізнес – за сприяння служби зайнятості: Якщо ви є зареєстрованим безробітним, хочете працювати на себе, прагнете самостійно створити влас­­не робо­че місце, має­­­те хист до підпри­єм­ницької діяль­ності,

Часом на очі потрапляють якісь речі, що викликають цілий шквал емоцій, бурю спогадів, примушують серце битися частіше або ж, навпаки, від надзвичайно сильних почуттів воно призупиняється й пропускає удар чи й два. Такою річчю для мене стала... вишивка.

Сюжет її українсько- традиційний: козак іде до війська, а дівчина в зажурі залишається вдома. Цю вишиту картину я побачила недавно в одному з численних музеїв Переяслава. Місто, одне з найдавніших на Русі, вперше згадується в 907 році. Назву Переяслав воно мало здавна, а в 1943 році до неї додали слово Хмельницький, і місто багато років іменувалося Переяслав-Хмельницький, багато хто й досі так його називає. Але в 2019 році під впливом місцевих істориків та краєзнавців було прийняте рішення про від’єднання слова Хмельницький і повернення місту історичної назви – Переяслав. Його по праву називають містом-музеєм – тут на 26 тисяч населення є аж 27 музеїв. Ось в одному з них я й побачила цю вишивку...

І спогади понесли в далеке дитинство. Кімната в будинку батьків у Лебедині, на вулиці Бережківській, давня тумбочка, на якій стоїть маленький телевізор, називався він «Весна-3». Коли його купили й привезли, спочатку поставили на батьківське ліжко — і я з цим дивним апаратом виявилася однієї висоти. Мені було років шість, тобто більше півсотні літ тому. Цей наш перший телевізор служив нам вірою й правдою все життя батьків. A між телевізором і тумбочкою була скатерочка, на якій був вишитий цей самий сюжет, який нині зустрівся в переяславсьому музеї...

Мама говорила, що це вишивала не вона, а її мама, моя бабуся Уляна. Давні вишивки, зазвичай, були примітивні: не було ні спеціальної канви, ні відповідних ниток, а про схеми й говорити нічого. Та все ж українські жіночки й дівчата дбайливо берегли національну традицію, розвивали вишивальне мистецтво всіма доступними й недоступними способами. Замість канви використовували домоткане полотно, замість готових ниток розпускали светри чи насмикували з купованих хусток, а малюнок вишивки «перезнімали» одна в одної, застосовуючи різні хитрі методики. Це при тому, що в наших бабусь не було переваг сучасної цивілізації, вони топили піч, пекли хліб, доглядали багато дітей і чимало худоби та птиці, горбатіли на колгоспній роботі... А все ж, як казала знайома бабця: хоч би один хрестик вишити! До цього улюбленого заняття жінки могли сісти тільки після завершення усіх своїх щоденних безкінечних господарських справ пізньої ночі, при непевному мерехтливому світлі каганця. Тому при спогляданні цих з точки зору мистецтва примітивних вишивок думається не стільки про художню цінність картин, скільки про вкладені в них любов до краси, тепло серця, намагання зробити оточуючий світ добрішим. Думається про долю жінки.

Наприклад, такої, як моя бабуся Уляна. Уляна Максимівна - в дівоцтві на Боднівці Фалько, а в заміжжі вже на Кобижчанському краю Калініченко. На нашому кутку їх прозивали Каленики. Тьотя Катя, мамина сестра, казала, що при народженні в 1893 році дівчинку назвали Юляна, тобто мали звати не Уля, а Юля. Напевно, це священник у церковному покажчику імен таке вичитав і назвав так при хрещенні. Але в офіційних документах зафіксувалося ім’я Уляна. В неї було три сестри - Євдокія, Параска, Мотря і брат Федір, якому за участь у війні було наділено два гектари землі. До моїх дитячих малих вух дійшла сімейна легенда про горщик срібла, який нібито був у роду. Помираючи, моя прабаба погукала всіх дочок і хотіла розповісти про таємний сховок. А сестри змовилися й послали Уляну за якоюсь родичкою, мовляв, хай і вона попрощається з помираючою. Доки Уляна повернулася, мати вже померла, а сестри сказали, що ніякого скарбу немає, то все вигадки. Не знаю вже, де подiвся Федір, та його землю сестри «великодушно» віддали Уляні, яка саме вийшла заміж і разом з чоловіком Іваном, простим теслею, збиралися зводити хату. Так вона з центру Лебедина, де народилася, потрапила на саму його околицю, аж під ліс. А сестри залишилися в центрі, повиходили заміж за заможних парубків, синів начальства. Вони прожили в достатку, не надто надриваючись на фізичній роботі. А Уляна все життя була їм винна, бо вони ж, бач, землю їй вступили.

Як моя бабуся забагатіла на цій землі, добре видно з цього фото, яке випадково зробив наш сусід дядя Володя Лебедєв. Бабуся зі своєю дочкою Катериною гибіли на тому городі днями, виполюючи бур’яни й збираючи колорадів, та ночами, при місячному світлі, зносячи до клуні капусту чи буряки. Моя сестра Люся, коли дивиться на цей знімок, завжди плаче. Каже: раби, чорні раби. Як ото у Вінсента Ван Гога на картині «Їдоки картоплі» люди, які через бідність їли тільки картоплю, й самі стали схожі обличчями на картоплини, так і бабуся Уляна з тьотею Катею від постійної надривної праці на землі стали й самі схожими на землю...

І ось ця бабуся ще й вишивала. Хоч би ж один хрестик... Я ще застала бабусин каганець. Електрику в нас провели ще до моєї пам’яті, лампочки я знаю з найраннішого дитинства. А от коли світло відключали чи його вибивало вітром, то у моїх батьків була гасова лампа. У бабусі ж був саме каганець, який стояв на припічку, і коли його при потребі запалювали, то він горів якимось блідо-зеленкуватим кольором. Було трохи якось лячно - без звичної яскравої лампочки. При світлі каганчика пам’ятаю бабусю Уляну – суха, як жердина, в темно-синьому платті в дрібний, ледь помітний горошок, і в білій хусточці, пов’язаній під підборіддя. Своїми тонкими жилавими руками вона вправно орудувала рогачем, дістаючи з печі горщик з борщем. Я, мала й противна, крутила носом від того варива, бо в ньому плавало «шось толне», тобто щось чорне – ну попіл з дров туди заносило. Та коли бабуся чи тьотя Катя виберуть ложкою те «толне», то вже ж їм. Пика в мене завжди була наїжена, бо годували всі одне поперед одного: бабуся, тьотя, дві старші сестри Валя й Люся, а коли ввечері приходила з роботи мама, то ще й вона. До дитсадка я не ходила, няньок і так вистачало. До обов’язків старшої на дев’ять років сестри Люсі входило вранці перед школою вдягти мене й завести до бабусі, яка жила в хаті поруч. Я не хотіла рано вставати, не хотіла до хати, де був старечий дух і в борщі плавало «шось толне». Запізнюючись на уроки, сестра хапала мене за комір пальта і, піддаючи коліном під спину, практично вфутболювала мене в сусідній двір. Якось, дуже розсерджена, вона навіть пригрозила зарити мене в глину, горбочок якої лежав у нас біля хвіртки. Я їй це часом згадую... Тож до бабусі я приходила, зазвичай, зарьована й червона, від того пика здавалася ще більшою.

Бабусина вишивка залишилася, вочевидь, незакінченою, якщо вона планувалася такою, як мені зустрілася в переяславському музеї. Тут зашита більша площа, а головне - вишиті слова, яких немає на бабусиній роботі. Ось вони в оригіналі, без граматичної правки: «Якъ серденько моє бьється пійшовъ мій Гриц до Китая може и не вернется!». Ну, крім того, що тут немає жодної коми, бачимо два твердих знаки і цікаве написання слова «пішов», а також імені Гриць чомусь не дісталося м’якого знаку. Ясно, що це шила проста, мабуть, не дуже грамотна людина, яка не вчилася в Переяславському університеті імені Григорія Сковороди.

Може, бабуся Уляна не встигла вишити слова, а може, і не планувала їх. Хоча підстава для них була. Її сина Григорія призвали до війська, і він служив аж за Уралом. Потім почалася війна, і про його долю нічого не було відомо довгих сім років. За Уралом - тоді був не зовсім Китай, це зараз уже майже так. Та для простої малоосвіченої жінки, яка все життя греблася в землі, то було однаково: страшенно далеко, що годі й уявити. Бабуся дуже побивалася за єдиним синочком, на якого покладала всі надії. Журилися за Гришею й сестри Катя та Шура, моя мама. Якось на свято Андрія, 13 грудня, тьотя Катя виламала дві гілочки вишні й загадала свої найбільші бажання: побачити Гришу і навчитися шити. До Різдва 7 січня братова гілочка розцвіла, а швацька зав’яла. Зрештою, все так і сталося - шити вона так і не навчилась, а брат повернувся додому живий і здоровий. Одружився й побудувався поруч з батьківським дворищем. Правда, не мирилися все життя, але це вже інша iсторiя.

Для таких людей, як моя бабуся Уляна, як тьотя Катя, смерть – це, мабуть, полегшення, як би цинічно це не звучало. Це звільнення від земних турбот і скорбот, від своєрідної каторги з метою вижити. Що хорошого вони бачили в своєму багатостраждальному житті? Глибоко віруючі люди, вони без нарікань пройшли свій земний іспит і пішли до Бога, де немає болю й печалей, де життя безкінечне. Вони вірили в це. Вірю і я.

Ось таку історію навіяла мені вишивка, побачена в музеї.

Жанна Абаровська (Шевчук),

Недригайлів-Лебедин.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар