Стрічка новин
Навчаємось дистанційно: Період вимушеного карантину, протягом якого працюють пе­дагоги та навчаються діти України та світу, – період змін, но­вов­ведень, перезавантаження Це і є справжнє задоволення: Рибалю я десь із 1975-го. Це виходить, вже близько 45 років. Пам’ятаю першу впійману у вісім років рибу. То був Ми вдячнi вам, лiкарi!: Сьогодні ми пропонуємо читачам діалог з наймолодшою лікаркою інфекційного відділення по наданню допомоги хворим з підозрою та підтвердженням COVID-19 – Лебединські поліцейські вилучили у чоловіка наркотичні засоби: Згорток з речовиною рослинного походження, зовні схожою на наркотичну, виявили правоохоронці у 26-річного чоловіка. За даним фактом слідчі вже відкрили Святкували у Михайлівці: 18 грудня у селі Михайлівка відбулось святкування Дня Святого Миколая та відкриття Новорічної ялинки. На заході були присутні: голова Лебединської Як збільшити розмір аліментів та як не втратити те, що вже є: Порядок зміни розміру аліментів – актуальна тема, яка цікавить чималу кількість родин, тому цілком очевидно, що всі прагнуть саме збільшити Василь Стефаник – великий син великого народу: 14 травня наша країна відзначала 150 років з дня народження новеліста зі світовим ім’ям Василя Стефаника, проза якого є одним Забутий герой: Все далі й далі в історію від­ходять події Другої світової війни. І чим швидше біжать роки, тим притуплюється пам’ять на­щадків. Витяг: Підопригори готуються зустрічати гостей: Як замість відцвівших квітів садяться нові, так замість старого покриття стеляться дороги. Покращення доброустрою с. Підопригори, що на Сумщині, продовжується.

Чомусь так швидко за життєвим горизонтом ховаються літа: день за днем, рік за роком. За численними справами, турботами людина й не зчувається, як злетіло її життя. І тільки тоді задумується, а чи правильно жила, діяла, спілкувалася з рідними, друзями, колегами, односельцями, співгромадянами. Нам забажалося розповісти читачам тижневика “Будьмо разом” про людину,

яку давно знаємо, яка проживає зовсім поруч, надовго залишається шанувальницею нашого видання, а ще гідно прокрокувала впродовж своїх життєвих літ, приносячи користь нашій державі, своїм рідним, близьким, друзям,  колективу, в якому пропрацювала всі свої свідомі трудові роки. Мова піде про Олександру Миколаївну Семененко.

Шурочка. Так ми, її нові сусіди, відколи вона стала невісткою на нашій вулиці (а це було п’ятдесят два роки тому), стали називати її відразу. Не знали, яка “новенька” за своїм характером, однак душею відчували, що добра. І це підтвердив час. Дехто із вуличних навіть почав заздрити по-доброму свекрусі Марії Григорівні, що її син Борис привів у дім справжню помічницю – працьовиту, вмілу, доброзичливу та ще й гарну собою.

А вподобав Боря Шурочку у нашому ж місті, бо мешкала неподалік, тобто, в сусідньому Боднівському мікрорайоні. Саме там, на вулиці з однойменною назвою, і народилася дівчинка у родині Парасковії Данилівни та Миколи Тимофійовича Снаткіних. Особливо радів з того їхній старший син Толик. Потому по життю вони йшли обіруч одне одного, допомагаючи у всьому, підтримуючи в різних ситуаціях – і у приємних, і у важких.

У нашому місті Шурочка здобувала й освіту: спочатку восьмирічну у школі №2, а згодом – середню у школі №6. Дуже їй до душі припала вчительська професія. Ще дитяча захопленість грою «в школу» викликала інтерес до неї, а потім він підсилився, коли пішла до школи. Шурочка ловила кожне слово своїх учителів, мріяла бути такими, як вони. Захоплювалася літературою, географією, кресленням, ма­те­матикою. На той час при вступі до училищ, інститутів різ­ного профілю спостерігалися великі конкурси на одне міс­це. В підсумку конкурсного випробування до Лебединського педагогічного училища Шурочка не добрала… одного бала. І тоді, за рекомендацією мами, вона відправила свої документи в рахівничо-бухгалтерську школу, що функціонувала в нашому місті. Відтоді впродовж майже чотирьох десятиліть її професійне заняття було пов’язане з цифрами, причому на одному й тому ж підприємстві – автотранспортному, що розташовувалося майже навпроти педучилища. Поспішаючи на роботу, вона поглядом і думкою часто «бувала» в ньому і сама собі зазначала: «А могла б бути й студенткою, а потім і педагогом».

Та студенткою Шурочка все ж таки стала. Але це було потім, коли вже пройшла сходинками професійного зростання: спочатку – таксирувальника, потім – бухгалтера. А як одержала відповідний диплом у Сумському сільськогосподарському технікумі (тепер аграрний коледж), їй запропонували посаду старшого бухгалтера. Так Олександра Миколаївна і продружила із цифрами все життя. Особлива відповідальність покладалася на неї, коли нараховувала заробітну плату, лікарняні водіям, іншим працівникам підприємства. Тут ні в якому випадку не можна було помилитися, бо ж оцінювалася людська праця. Траплялося, що в підрахунках доводилося шукати… копійку. І тоді колеги жартували: «Нашу Шурочку не чіпайте, не відволікайте, бо ж від загубленої нею у звітах копійки хтось не розбагатіє. Ось вона й хоче, щоб все було по-чесному». А в колективі на той час працювало біля дев’ятисот чоловік. Тож Олександра Миколаївна за ту «копійчину» не бажала втрачати свій авторитет. І він у неї дійсно був високий. Поважали її за працелюбність, чесність, старанність, привітність, відкритість, справедливість. Керів­ництво автотранспортного під­при­ємства, котре спочатку цифрувалося, як 18037, а згодом 15942, теж цінувало працю Олександри Миколаївни. Тому недарма сьогодні в її сімейному архіві зберігається стосик Почесних гра­­мот за сумлінну працю – від об­лас­ного до місцевого рівнів. А ще відзначали бухгалтера Шурочку цінними подарунками з нагоди тих чи інших свят. Але то вже далека історія минулого.

Найкращої похвали заслу­го­вувала і заслуговує Олександра Миколаївна й нині. Її люблять і поважають родичі, сусіди, друзі, а головне – у родині. Разом з коханим чоловіком Борисом Тимофійовичем (на жаль, вже відійшов у засвіти) зростили і виховали доньку Валентину (за фахом – медична сестра) і сина Володимира (будівельник, майстер на всі руки). Вони люблять і шанують свою матусю, як і зять Володимир (підполковник міліції) та невістка Олена (головний спеціаліст відділу містобудування та архітектури міської ради), які приєдналися кожен у свій час до родини Семененків. Її традиції продовжують онуки – Катя (за фахом – системний інженер), Маринка (навчається в Київському педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова, факультет психологіїї), Аліса й Веронічка (школярки) і маленький чотирирічний Тимофійчик. Хлопчик весь час нагадує бабусі Шурі її коханого чоловіка, адже, як дві краплі води, схожий на дідуся Борю (на жаль, Тимофійович не діждався народження онучка).

Кажуть, що час гоїть рани. Однак нашій Шурочці він не допомагає це зробити. Просто трішки притупляє біль. А ще вгамовують його турботи про онуків, заняттях улюбленою справою – шитвом, городом, на якому вправна господиня вирощує все: від картоплі – до квітів. «Люблю працювати на землі, ось кинеш у землю зернятко, а згодом воно проростає в рослинку, а коли її доглянеш, як слід, з’являється огірочок чи помідорчик, – зазначає в розмові Олександра Миколаївна. – Люблю, щоб на городі було все доглянуте, рівненьке, гарненьке, а в садочку радували погляд квіти».

Кожен день бабусі Шури сповнений турбот за дім, родину, господарство. І все було б добре, якби здоров’я не підводило. Та вона тримається. Ще хочеться приносити користь і радість рідним, якби ж тільки швидше наші українські воїни вибороли перемогу над ворогом. З роси й з води Вам, Олександро Миколаївно, на добру сотню літ!

На фото: Олександра Миколаївна з онучками Веронічкою, Катею, Алісою, Маринкою (зліва-направо).

Надія НЕСТЕРЕНКО.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар