Стрічка новин
На Сумщині працівники поліції затримали псевдомінера: Подія сталася 8-го квітня, близько 13:00. На спецлінію поліції «102» надійшло повідомлення від жителя села Червлене Лебединського району про те, Поліція виявила незаконні насадження конопель: Сто вісімнадцять рослин коноплі виявили та вилучили правоохоронці Лебединського відділення поліції на городі 62-річної жительки району. Її осінній ювілей: Осінь, золота і чарівна, крокує нашою землею. Разом з нею вступає в свій осінній ювілей і моя подруга Людмила Лисенко. Держгеонагляд перевірив теплове господарство у Лебедині: Триває підготовка теплових господарств до опалювального сезону: огляд регіонів. Держенергонагляд продовжує активну роботу щодо оцінки готовності Вибачте i ви, тьотю Cаню: Життя вчить, вчить...  Однак звучить  це, як незаверше­на дія, тому і належного кінцевого результату час­то не очікуємо. От не існує Запобігання поширенню коронавірусної інфекції: 24 березня відбулося чергове засідання міської комісії з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій. Під час роботи Мала батьківщина, де річка Грунь: Катеринівка. Нема нічого дивного в тому, що села, розкидані по периметру колишнього Штепівського району та примежованих територій, Боржників залишать без пільг: У Сумській області заборгували за послугу розподілу газу 21,1 тис домогос­подарств – споживачів пільгових категорій. Це ставить під загрозу отримання Які спеціальності є найбільш затребуваними на ринку праці Сумщини?: Незважаючи на суворі карантинні обмеження, які діють в нашій області, роботодавці Сумщини продовжують звертатися до обласної служби зайнятості за допомогою Виявили боєприпаси часів Другої світової війни: До Лебединського відділення поліції зателефонував 24-річний житель районного центру та повідомив, що під час проведення  земляних робіт поряд з вулицею

Григорію тридцять п’ять років. Самот­ній. До завершення навчання  жив із батьками. Закінчив школу з добрими оцін­ками, вивчився на інженера-будівель­ни­ка

у місцевому інституті. Після закінчення вищого навчального закладу, роботи за фахом ,яку б хотів мати, знайти не зміг. Можливо, мав високі запити, а можливо не влаштовувала платня, за яку міг працювати, а можливо, спрацювало все разом з юнацьким максималізмом. Не довго думаючи, він офор­­мив документи і подався до Польші. Зви­чайно, що інженерної посади там йому і не світило. Пішов на будівництво у бригаду сантехніків. Заробляв за українськими мірками добре. Жив з такими ж, як сам. По-тихеньку йшов до мети – накопичити кошти і придбати самостійне житло у рідному місті. Мрія здійснилась через три роки.

Оглянувся по життю і знову нову мав мету, на яку потрібні були кошти. Тепер уже знайшов роботу  в Німеччині, теж на будівництві. Там заробляв більші гроші. Дома їх вклав у нерухоме майно, де мріяв відкрити невеликий бізнес – крамницю з сантехнічного обладнання. Все вдалося.

Працював Григорій сам. Щодня йшов на роботу  з добрим настроєм. Продавав сантехнічні товари з достатнім прибутком, чим і був задоволений. Вихідний день  мав один – неділю. Та й то пів дня, бо зранку йшов виконувати замовлення на встановлення душових кабін, які ж сам і реалізовував.

Обідня перерва в його крамниці тривала не більше п’ятнадцяти хвилин. Так було і цього дня. Коли годинник на стіні показав тринадцяту, він закрив приміщення, повісив табличку «Буду через 15 хвилин» і пішов до сусідньої крамнички «Домашня пекарня». Купив круасан, зайшов до ятки «Чай та кава» взяти стаканчик кави. В зв’язку з карантином  на коронавірус, сюди пускали по дві особи в масках. Перед прилавком попереду Григорія стояв літній чоловік, очікував, зелений чай з жасмином. Продавчиня, а це була метка і привітна Катерина, наклеїла на паперовий пакет етикетку, подала чай і взяла у покупця банківську картку для оплати покупки. Чоловік якось повзком почав опиратись на прилавок, нахилятися та присідати, при цьому тихим голосом промовивши: «…як невчасно…» і, занімівши, опинився на підлозі.  Розкинув руки, а з ними і той чай, який щойно придбав. Обличчя лежачого  стало блідим, повіки закрились, дихання не чути.

Не довго думаючи, Григорій гукнув Катерині, щоб та викликала «швидку», а сам хутенько зняв свого піджака, підмостив його під голову лежачому, перевернув на спину, розстібнув  сорочку, витягши її зі штанів. Миттєво відчинив настіж двері до крамниці, попросивши присутніх за порогом не заходити, опустився на коліна і  зрозумів, що чоловік не дихає. Тоді  він часто і глибоко став натискати двома руками на грудну клітину непритомного, а через п’ять-сім таких натискань став рот у рот  нагнітати повітря в легені постраждалого.

Григорій працював дуже вправно. На його скронях  з’явилися краплі поту. Проте він не зупинявся і виконував ці дві вправи  послідовно, як знаюча людина. Через певний час чоловік, що лежав на підлозі, відкрив очі і зробив невеликий вдих повітря. Григорій сів біля свого пацієнта і запитав, як той почувається. Відповідь була нерозбірлива. Катерина піднесла склянку з водою, і тут почулась гучна сирена «швидкої». Через декілька секунд над хворим чатували професіонали.

Григорій тихо сидів у куточку крамниці на підлозі, поволі розстебнув комірця світлої сорочки, опустив руки, підтягнув до себе ближче піджака, на якому лежала голова постраждалого, і поволі насолоджувався ароматом кави, якою тут пропахло все приміщення. На його обличчі з’явилась легка посмішка. Він зрозумів: зберіг людині життя...

У цей час Катерина розповідала присутнім із «швидкої допомоги», що тут трапилось, як вчинив Григорій. А коли до нього звернулась лікарка і запитала: «Ви маєте медичну освіту?». Григорій мовив: «Я сантехнік, але бачив, як це одного разу робив на природі мій товариш в такому ж випадку, а він лікар. Правда, стоматолог». На це вона відповіла: «Ви молодець. Ви врятували йому життя. Як почуваєтеся?». На це Григорій промовив: «Як кажуть німці - абгемахт».

Водій «швидкої» ввімкнув сирену, і машина, як хутко з’явилася, так швидко й зникла з постраждалим.

Григорій підвівся, накинув на плече піджака, взяв з підвіконника  свій  паперовий пакет з кондитерським виробом, попросив продавчиню приготувати  йому міцну каву. Розрахувався. Усміхнувся Катерині. Вийшов з крамниці, присів на ящику, що стояв неподалік під червоним кучерявим кленом. Потроху кусав круасан і запивав тонізуючим напоєм. Поволі заспокоювався, а через незначний  проміжок часу був біля власної крамниці, де його чекали три покупці.

Все. Обідня перерва закінчилась. Крани, згони, сифони і фільтри знову замелькали в його руках.

…Пройшло два тижні. Обідньої пори, як завжди, Григорій повісив на прозорі двері крамниці  невелику табличку, що він буде через п’ятнадцять хвилин, вийшов за скромним обідом. Коли зайшов по каву, Катерина посміхнулась і сказала: «Ти не побачив, там за порогом тебе чекає твій боржник. Це той, кого ти врятував у моєму магазині від серцевого нападу».

З паперовим стаканом кави в руці, Григорій вийшов і побачив біля самісіньких дверей літнього чоловіка у медичній масці. Це був той страждалець, якому прийшлось свого часу робити штучне дихання. Привітались.

– Я Вас не пам’ятаю, – мовив літній чоловік, але мені про Вас добре розповіла продавчиня, що тут працює, і сказала, що Ви от-от прий­дете за кавою. Я оце й чекаю. Подякувати Вам хочу за те, що Ви не пустили мене на той світ.

Григорій сьорбнув гарячого напою, посміхнувся і відповів: «Нізащо. Я діяв рефлекторно. Так здійснив би кожен, хто був у черзі. Але ж ми були удвох, коли Ви знепритомніли, а інші – за дверима. От я  й зробив те, що врятувало Вам життя.

– Та воно так, але не кожен  може і хоче так зробити. Давайте познайомимось. Я Сергій Гаврилович, пенсіонер, колишній архітектор. З Вашої ласки продовжую жити сімдесят третій рік.

– А я Григорій, – відповів візаві, – сан­технік. – Маю власну крамничку, тор­гую всіляким крамом відповідного буді­вель­ного напрямку, он у тому приміщенні. І показав стаканом в напрямку  будинку, що значився під великою цифрою «45».

Сергій Гаврилович, переступаючи з ноги на ногу, мовив: «Чи не змогли б ми з Вами сьогодні пообідати он у тому ресторані, – показав рукою через дорогу. - Я уже туди заходив. Там затишно, і людей мало.

– Я маю за звичку перерву серед дня робити на п’ятнадцять хвилин. Он бачите, мене вже чекають покупці. Якщо хочете, давайте цей захід перенесемо на інший час,- відповів Григорій.

– До іншого часу я можу і не дожити. Відкладати таку справу не варто, щоб не було пізно. Це так, як говорять у народі: «Не відкладай любов на старість, а сніданок на вечерю».

– Вибачте, але у робочий час я ніяк не можу піти з Вами до ресторану. Будемо сподіватись, що Ви з таким же настроєм доживете до неділі, а вона всього через три дні, ось  тоді і пообідаємо, - сказав Григорій та повернувся у бік своєї крамниці.

Літній чоловік довів його до будинку з цифрою «45», попросив номер телефону. Григорій назвав  відповідні цифри, посміхнувся і простяг руку на прощання.

...У неділю Сергій Гаврилович прокинувся, як завжди, разом із літнім сонцем, яке яскраво дивилось у вікно його кімнати. Взяв електронну книжку і став читати. Зміст прочитаного не дуже вкладався у голові, тому він вирішив випити чаю з м’ятою. Заварив ароматну траву прямо у чашці, почекав  сім хвилин, відцідив через ситечко зелену рідину, долив кропу, взяв чашку і пішов до вікна. На вулиці тихо і затишно, люди ще не снують. Сьогодні він має зустрітись з чоловіком, який перетнув своєю небайдужістю йому дорогу до покійної дружини. Три дні з голови не виходила  думка про те, як подякувати йому. Обіду в ресторані, мабуть, буде замало…

Чай закінчився, знову книжка у руках. Так пройшов ранок. Дев’ята година. Думки роїлися у голові: чи не рано телефонувати Григогію, можливо, ще відпочиває, хоча він не схожий на чоловіка, який довго спить. Набрав номер. Григорій відразу відповів, правда, у його голосі було якесь напруження.

-Григорію, це Сергій Гаврилович. Ми домовлялися, що сьогодні з Вами зустрінемось, щоб разом пообідати. Ви маєте таку можливість? - запитав.

– Думаю, що я звільнюсь до тринадцятої, приведу себе в порядок і на чотирнадцяту буду готовий з Вами зустрітись там, де Ви скажете.

– Добре. Давайте зустрінемось при вході до італійського ресторану, що розташований… Сергій Гаврилович не встиг назвати адресу тієї установи, як співрозмовник відповів, що він знає, де це.

Григорій завершив установку душової кабінки у замовника, перевірив всі її функції, побажав господарям, щоб довго і справно їм слугувало нове придбання. Склав свій реманент до універсальної скриньки  і пішов додому.

…Ресторан їх зустрів приємною прохолодою і затишком. Столик, який попередньо замовив Сер­гій Гаврилович, стояв у кутку зали біля вік­на. Офіціант підійшов, подав меню і винну карту.

– Вибирайте Ви, що бажаєте, я всеїдний, п’ю лише якісне сухе вино,- мовив Григорій.

Вибір страв  був зроблений, а червоне, з легким ароматом, італійське вино особливо смакувало до м’ясних страв. Розмова якось відразу пішла легко, неквапом, стала приємною обом. Сергій Гаврилович дуже щирими словами і майже безперервно дякував за порятунок. Розповів, що місяць тому в нього померла дружина від раку шлунку, що він тепер сам, бо єдиний син живе  у Швейцарії, працює програмістом у відомій фірмі. Одружений, має сина.

– А Ви одружений? – запитав у Григорія співбесідник.

Той відповів, що розчарований в інституті сім’ї і будувати її не має наміру. Коли Сергій Гаврилович поцікавився причиною цього, Григорій, недовго вагаючись, відверто розповів про те, як не завжди добре складались  відносини між батьками, про те, що він не відчував про себе особливої турботи з їхнього боку.

– Та й дівчата, з якими я мав справу, на мене дивились лише, як на гаманець з грошима. Мій товариш, який має власний стоматологічний кабінет, жив з дівчиною три роки, але вона не змогла стати його дружиною. Після того, як пішла від нього, так і не може собі знайти подругу на життя. Тому працює майже без вихідних, як і я. Ми з товаришем віч-на-віч спілкуємось вкрай рідко, зате ввечері по телефону обговорюємо новини міста і країни, обмінюємось, скільки  він вилікував зубів, а я  продав кранів та фільтрів для води, розкажемо один одному по свіжому анекдоту. До театру ходимо раз у квартал. Сучасне кіно нас не приваблює. У випивці щастя не шукаємо. У ресторані відзначаємо лише дні народження.

Сергій Гаврилович теж трішки підняв завісу свого життя, розповів про те, як працював архітектором і має пряме відношення до проектування мікрорайону в місті, де вони зараз перебувають, про те, що в даний час надає інколи певні архітектурні консультації  старим друзям, яких з кожним роком меншає. Виклав цілу теорію про те, що людина має берегти ті дні, що їй відведені для життя. До цього він сам дійшов, перебуваючи в лікарні, після проблеми у чайній крамниці. Розповів, що живе на цій же широкій вулиці, основний час тепер проводить за читанням художньої літератури, а в теплу пору року два рази на тиждень їздить до свого саду, на який перетворилась його дача.

Розмова йшла неквапом, обом було цікаво чути про життя візаві. Обмінялись думками про перипетії осінніх виборів міського голови, про те, як довго затягнеться карантин через коронавірус і чи це не є першою світовою біологічною війною.

Тарілки спорожніли, від десерту утримались, хоч як офіціант їм його не пропонував. Під кінець застілля Сергій Гаврилович, вийняв із кишені конверт і поклав перед співрозмовником.

– Це Вам моя невелика матеріальна подяка.

Григорія, від побаченого конверта, щось наче ужалило. Він закрутився на стільці і майже вигукнув, що ніякої винагороди не потребує, що ним керувало просте людське почуття допомогти, а не вигода.

Пауза в спілкуванні тривала недовго. Розлили по декілька грамів вина, що залишилось, по  келихах і випили за удачу.

Розходились, як друзі, які знаються не один рік. Потискуючи руку на прощання. Григорій, примруживши очі, звернувся до Сергія Гавриловича.

– Як Ви дивитесь, якщо наступної неділі ми з моїм товаришем, стоматологом Сашком, запросимо Вас за місто до річки посмажити шашлики.

– Добре. Думаю, що мені буде приємно з Вами спілкуватись. Телефонуйте. Для мене тепер  головне все робити, щоб не було пізно щось здійснити, бо час перебування людини на Землі обмежений. І невідомо, коли наступний серцевий напад забере мене з життя.

Володимир Ткаченко,

м.Суми, листопад 2020 року.

Додати коментар