Стрічка новин
За жорстоке поводження з тваринами – до суду: В останні роки у світі все більшого визнання набуває думка, що гуманне поводження з тваринами — один із показників цивілізованості Чому в лебедині немає маршруток?: В редакцію звернулися жителі Лебединської громади з проханням дізнатися, коли в місті відновиться рух громадського транспорту. Це запитання ми адресували керівництву На Сумщині виявили плантацію конопель майже на 3 мільйони гривен: 2 жовтня співробітники Сумського управління Департаменту внутрішньої безпеки НПУ спільно зі слідчими обласного главку поліції, за силової підтримки бійців роти 10 років проведе за гратами мешканець Сумщини, який позбавив життя свого приятеля: Роменською місцевою прокуратурою в суді доведено вину 55-річного чоловіка в умисному вбивстві свого приятеля. Династія стоматологів: В Будилці всі добре знають родину Головко, бо це родина стоматологів. Тому, якщо скажу, що кожен житель села хоча б Шановні жителі Сумського району!: Щиро вітаю вас із визначним державним святом – Днем Конституції України! Прийняття Основного Закону ознаменувало фундаментальне закріплення нашої неза­леж­ності, навіки закарбувало Поліція викрила жительку Лебедина у скоєнні крадіжки: Правоохоронцям знадобилося буквально півгодини, аби не лише встановити особу злодійки, а й розшукати її за місцем проживання. У Лебедині відбулася презентація Відок­рем­леного підрозділу громадської організації «Сум­ська обласна організація інвалідів, вете­ранів, ліквідаторів Чорнобиля»: В ній взяли участь представники відокремлених підрозділів Кириківської. Тростянецької, Лебе­динської, Краснопільської, Охтир­сь­кої, Великописарівської громад. Інформація про проведення конкурсного відбору суб’єктів оціночної діяльності: Конкурсний відбір проводиться відповідно до Положення про конкурсний відбір суб’єктів оціночної діяльності, затверджене Наказом Фонду державного майна України від 21.12.2015 Туберкульоз виліковний!: Зараз у світі є серйозна проблема COVID-19,але не потрібно забувати і про не менш небезпечне захворювання

З Днем народження, пане генерале, або одкровення Владислава Бухарєва про власну долю, як дарунок від Бога. Владислав Бухарєв

– з династії військових. Його дід служив у Денікіна, батько – в радянській ар­мії, cам пан Владислав – здебільшого в ор­ганах спецпризначен­ня (СБУ, державна подат­ко­ва адміністрація, контр­­роз­відка, розвідка). За 37 ро­ків вислуги пройшов шлях від лейтенанта до гене­рал-полковника.В попередньому скликанні Вер­ховної Ради був депутатом – від Сумщини. В листопаді минулого ро­ку – указом Президента – був звільнений з посади першого заступника Голови СБУ. Відтоді – без роботи. Але готовий до нової. В середині березня у В.В. Бухарєва був день народження – 51-й. Чим не привід для зустрічі і отримання інформації з перших вуст про те, як живеться сьогодні близькій для Сумщини людині.
– Відкрийте занавіс – чим зайняті сьогодні?
– Оформлюю пенсію. Займаюся невирішеними побутовими питаннями, які накопичились. Тепер знаю дорогу до газового госпо­дарства, нотаріальної кон­тори чи комунальної служ­би. Коли працював, то дійти до них просто не було часу. Зараз у мене з`яви­лася можливість до них потрапити. І я це роблю.
– Важко опановується генералом життєвий уклад звичайної людини?
– В усьому я люблю порядок. Ось і в побуті його наводжу. У мене ведеться щоденний журнал обліку використання електро­енер­­гії, газу. Тут у мене аб­со­­лютний військовий порядок.
– І оплата комуналки на Вас?
– Ні, це вже давно парафія моєї дружини. Я коли починав служити ще лейтенантом, у нас була службова квартира. Коли мені, як власнику, почали надходити повідомлення про необхідність вирішити чи узгодити ті чи інші питання, доводилося відпро­шуватися на роботі та йти в ті контори. А там черги. Пів дня витратиш. Потім зно­ву треба якісь копії до­кументів нести. Знову півдня. А служба – то оперативна робота. І вже скоро мені зробили зауваження, мовляв, ти або службу неси, або займайся домогосподарством – тоді ми з дружиною й вирішили, що всі питання по дому вирішуватиме вона. Ось так через цю паперову бюрократію дружина і взяла на себе всі ці турботи. Через це і більшість власності нашої родини оформлена на неї.
– Ви народилися і виросли в Лебедині, в Киє­ві зробили кар’єру війсь­кового. Депутатом оби­­ралися знову на Сум­щині. Яка місцевість для Вас найрідніша, яке з міст?
– Найрідніше місто, де народився. Для мене – це місто Лебедин. Там минула більша частина мого дитинства, там я навчався у школі до 9 класу, там отримав перший життєвий досвід, який взагалі людині доступний в тому віці. Тому Лебедин завжди залишиться містом мого дитинства, найулюбленішим містом.
– Часто буваєте в Лебе­дині?
– Звичайно, нещодавно знову приїздив на малу батьківщину. Відвідав кла­до­вище, де покояться рідні. Навів порядок на могилах брата, бабусі. Раніше я міг послатися на зайнятість, що багато працюю, тепер часу більше. І в інших райо­нах Сумщини маю багато друзів, спілкуємося.
– Якби не військова кар’єра, ким би Ви були?
– В дитинстві я мріяв стати або дальнобійником – на Колхіді, або водієм великого автобуса Ікарус. А став військовим.
– Чому обрали цю про­фесію?
– Певним чином, через сімейні традиції. В мене вій­ськовим був дідусь. В мене офіцером Збройних Сил був батько. Взагалі біль­­шість чоловіків у сім’ї проходили службу в ар­мій­ських підрозділах, в різ­ні ча­си воювали в різних вій­нах протягом практично всьо­го ХХ сторіччя.
– Можете пригадати якісь цікаві приклади?
– Будь-ласка, мій дід був ад`ютантом у Денікіна. Пам`ятаєте такого генерал-лейтенанта, він брав участь у російсько-япон­ській та Першій сві­товій війнах. Ба­тько дослужився у радян­ські часи до майора. Але ко­ли його мали перевести по службі до Києва, на жаль, помер.
– Родина для війсь­ко­­вого, напевне, найваж­ливіший фундамент, ад­­же, кочовий образ жит­­тя, тривалі відлучки, вій­сь­к­ові навчання, від­ряд­­жен­ня...
– Так, з роками все більше і більше усвідомлюєш важ­ливість родини у своєму жит­ті. Пам`ятаю, коли ми пе­реїхали в Київ, то у нашій квартирі на Троєщині з меблів були шафа, ліжко, дві тумбочки і дві ковдри. Ні світла, ні води – все треба було робити своїми руками. Купили дві розкладачку - для мене і сестри. Вже потім прикупили кухонний гарнітур. Далі – телевізор, холодильника ще не було. Мама пішла працювати в школу.
– А Ви після школи вступили до військового училища?
– Ні, не відразу. Школу закінчував у Києві, а вступив до Одеського елект­ротехнічного інсти­ту­ту зв’яз­­ку. Та після першого кур­су я зрозумів, що не мо­жу сидіти на шиї у матері, бо до стипендії вона мені постійно грошей давала, а їм самим не вистачало. І тоді я переїжджаю до Києва, вступаю до вищого військового інженерного училища зв’язку, причому знову на перший курс. І стало легше. По-перше, я був вдома, у Києві, по-друге, мав повне державне забезпечення. Подобалася мені і військова форма - для молодого хлопця, якому хотілося виділятися серед інших, це було те, що треба. Крім усього, і спеціальність бу­ла: що в Одесі ін­же­нер-зв`язкі­вець, що тут – інже­нер-зв`язківець.
– І відразу ж одружились?
– Долі не накажеш. На першому курсі училища я вже мав власну родину. Сказати, що було важко? Мож­ливо. Але я був на державному забезпеченні, моя дружина Олена пра­цювала нянею в дитсадку і одночасно навчалася в інституті. У нас була впев­неність, що все вийде.
– І вийшло. Діти вже повиростали?
– Менша дочка Юлія навчається в Київському на­ціо­нальному уні­вер­си­те­ті імені Тараса Шевченка, вже третьокурсниця. Про­живає окремо від нас у своїй квартирі, яку ми з дружиною їй подарували.
– Це та сама квартира, про яку в минулому ро­ці писали ЗМІ, що Ви, тіль­ки-но обій­няв­ши посаду очі­ль­­ника Служби зов­ніш­ньої розвідки, пода­ру­ва­ли своїй доньці 15 мі­ль­йо­нів гривень на квар­­тиру?
– Та сама. Тільки коли розібратися, то все зовсім не так. Квартира то моя ще з початку двохтисячних, я отримав її на Курелівці. Коли доньці виповнилося 18, ми з дружиною вирішили переписати це житло на Юлю. Хто з бать­ків так не зробив би для своєї дитини, коли у нас з дружиною є де жити? Це нормально. А квартири в Києві дорогі, ось і оцінили її на ті мільйони. Не показати ці цифри в декларації я не міг, бо донька ще на моєму утриманні. Але ж і ніяких дарованих мільйонів гривень не було – з «мухи роздули слона».
– У Вас ще старший син. Як складається його доля.
– Олексій зараз про­жи­ває в Австрії, у Відні. Там він закінчив технічний універ­ситет, працював по­міч­ни­ком в посольстві України в Австрії. Одружився. Однак зарплати 500 доларів для молодої родини явно було мало. І щоб не сидіти у батьків «на шиї», син пішов у приватний бізнес, сьогодні працює у сфері торгівлі, заробляє до 2000 євро в місяць, отримав робочу візу. Звичайно, мені як батьку, більше б хотілося бачити сина, як перспективного дипломата. Але це його вибір, і я його сприймаю, як належне.
– Ви вже дідусь?
– Так, у нас онук Максим, якого нашій родині подарувала сім`я сина. Ми безмежно щасливі від того.
– То ж діти повиростали, живуть окремо, і більшу частину часу Ви розділяєте на двох з дружиною. Ладите?
– Я березневий, Оле­на народилася у травні. По всіх гороскопах – повна відсутність взаємо­ро­зуміння. А в житті – про кращу сімейну долю я й не мрію. Живемо в гармонії, маємо прекрасних дітей.
– Сумно без роботи?
– Сказати, що сумую – ні. Почуваю себе не зов­сім комфортно. Чимало ча­су віддаю вирішенню сі­мей­ного побуту, люблю погуляти зі своєю собакою. І точно довго без діла сидіти вдома не буду.
– До речі, як Ви сприйняли своє зві­ль­­нен­ня? Для багатьох воно стало досить несподіваним.
– Я військова людина. І звик не обговорювати, не критикувати і не оцінювати рішення свого командування. Я їх просто виконую. Коли призначили – пра­цював. Присвоїли нове звання – подякував. Звільнили – сказав: до побачення. Де бу­ти на той чи інший момент – в запасі, штабі чи на передовій – це вже вирішують долю і твоє начальство. На сьогодні є те, що є. І як військова людина, я це сприймаю і виконую. Я до такого розвитку подій завжди ставлюся спокійно і рівно.
– Розкрийте секрет, як з лейтенанта дійти до генерала?
– У військових є свої рубежі. Спочатку ти лей­­тенант. Через три ро­ки виходить строк на під­ви­щення у званні. Але тобі його можуть дати, а можуть і ні. Потім підходить строк на капітана. А посада у тебе не капітанська. Знову питання: давати чи ні? Так виходило, що мене ніх­то ніколи не зупиняв на служ­бі. Я ніколи не «перестрибував» терміни і строки. Але водночас я любив свою роботу, вона мені подобалась, і я віддавався цій справі двадцять чотири години на добу. А ще мені щастило на начальників. Вони не були жадібними на уроки і на заохочення. І скупість проявляли в покаранні, з розумінням ставлячись до моїх помилок. Певно, що я був здібним послідовником.
– Вчителів по війсь­ко­вій справі пам`ятаєте?
– Так, у цьому плані Господь мене поцілував. У мене були гарні викладачі і начальники. Я вдячний за військову школу своє­му начальнику курсу вій­сь­кового училища – Віктору Смірнову. Нас у нього було 250 курсантів. З ним я й сьогодні під­тримую дружні стосунки. Мій перший начальник по службі в СБУ – Анатолій Ко­жемякін – йо­го син зараз на­родний депу­тат фракції «Бать­ків­щина». Добрим сло­вом згадую і Володимира Ти­мо­шенка – він був начальником під­розділу по боротьбі з наркобізнесом в СБУ. Зараз у мене з ним теж теплі відносини. Батько ще одного народного депутата – Андрія Деркача, також був моїм начальником.
– А як відчуває себе людина у погонах генерал-полковника?
– Це почесно.
– А в фінансовому плані?
– Коли я ще навчався у школі в Лебедині і жили ми в службовій квартирі, якось запитав у свого діда і батька, теж військових: «А чому в нас немає власного будинка?». А вони удвох сидять і покурюють. Дідусь закінчив службу капітаном, батько був майором. І ось дід мені каже: «Щоб був у військового власний будинок, треба бути генералом». «Як це?» – перепитую. «А так. Коли ти чесний лейтенант, то в тебе є зарплата і службова квартира. Коли ти чесний майор – зарплата, квартира і машина. У полковника, який чесно живе, – зарплата, квартира, машина і на присадибній ділянці дача. А коли ти генерал, і дослужився до цього звання чесно, то маєш зарплату, квартиру, машину, дачу і, нарешті, власний будинок. Це я запам`ятав на все життя.
– У Вас все це є?
– Так, за 37 років вій­сь­кової служби я чесно нажив і нерухомість, і немалі заощадження. Бо служив у спеціальних військових підрозділах. Мій стаж рахувався рік за півтора і був полуторний оклад. Тіль­ки сьогодні та дідова філо­софія якась перевернута. Свій статок ми родиною наживали все життя, а сьо-годні лейтенант може мати дорогущу машину та віллу за містом, які не може собі дозволити і генерал.
– Багато що в цьому житті Вам не подо­ба­ється?
– Я живу в Україні і як будь-який українець реально дивлюся на все, що нас оточує. Навіть більш кри­тич­ніше, ніж пересічні грома­дяни. Бо погані дороги назвати якось по-іншому – це неправильно. Якщо у нас медицина множиться на нуль, і відповідно таке ж лікування отримують хворі, то воно так і є. Якщо школи в селах закриваються, то цей факт також присутній. Я не звик говорити на біле – чорне. На жаль, життя не змі­нюється на краще. І я вва­жаю це поганою ознакою.
– Що Вас у цьому най­більше насторожує?
– Що молодь не знаходить своєї перспективи у себе вдома. Їдуть з України. Вже на будівельних майданчиках зварювальників з рук у руки передають.
– А що Ви скажете молоді, яка розмірковує, йти їй чи не йти сьогодні навчатись до військового училища чи в армію контрактником? Щоб присвятити цьому жит­тя, як зробили це Ви.
– Я, безперечно, скажу: так, йдіть до армії. Це гарна життєва школа. Головне, щоб людина уявляла, що попереду, що вона згодна на це хоча б внутрішньо, хоча б на рівні того розуміння, яке їй буде доступне на той момент. Тому, безперечно, я скажу: так, ідіть. Я не сум­ніваюсь, що майбутнє є в Збройних Силах України. В тому числі і в органах спецпризначення. І хто, як не військові, в скрут­ні для країни часи, які ще, на жаль, не минули, можуть взяти на себе відповідальність, проявити мужність і бажання захистити незалежність своєї рідної країни.
– Дякую, Владиславе Вікторовичу, за відверту розмову.

На фото:
Інтерв’ю – за чашкою кави
Олена Бухарєва – дружина.
Юлія – донька.

Павло ЗЛЕНКО,
журналіст.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар