Стрічка новин
Все менше ветеранів серед нас : Все далі від нас лихоліття Другої світової. Цього року відзначаємо 75-ту річницю. На жаль, все менше залишається ветеранів, учасників, свідків Поширення коронавірусу продовжується.: Пікового зростання COVID-19 в Україні і в  Сумській області в квітні не відмічається. Але антирекорд  по захворюваності  на  COVID - 102: що трапилось? з 27 липня по 2 серпня 2020 року: 28 липня до чергової частини надійшла заява від 46-річної місцевої мешканки про те, що в певний період часу з веранди Про коропа, про Короп та про лебединця Сергія Шивякова: Спочатку, звісно, поговоримо про коропа. Та не про те, що воно за звір, де він літує та зимує, що з Педагогічна стежина довжиною в століття: Саме так. А починалася вона десь у 20-х роках минулого століття, коли молода радянська країна (як кажуть, з пісні слова Міжнародні перемоги “Веселки”: Нещодавно зразковий хореографічний колектив «Веселка» Лебединського центру позашкільної освіти (керівники Тетяна та Валентин Литовченки) взяв участь у міжнародних І знову перемога: 12 грудня в Києві відбувся дистанційний Міжнародний конкурс-фестиваль «ProFest 2020». У кон­кур­сі  студенти Ле­бе­динського педа­го­гічного фахового коледжу імені На Сумщині — 94 випадки коронавірусу: Станом на ранок 25 квітня у Сумській області зафіксовано 94 випадки захворювання на коронавірус (+4 за добу). 47 людей вже Увага: Ожеледиця!: Для уникнення ризику надзвичайних подій Лебединський районний сектор Управління ДСНС України у Сумській області звертається до громадян з проханням На фоні казкової природи: Зима – чудовий привід весело і корисно провести час з родиною на свіжому повітрі. Але грудень не дуже радував нас

Сільська вчителька-пенсіонерка, яка є героїнею циклу нарисів, зиму, як і перший місяць нетеплої весни, що затяглася,  пережила спокійно. З допомогою дітей та онуків мала в оселі тепло,

себе забезпечувала всім необхідним. Постійно підтримувала добрі контакти з сусідами.       

Марія Іванівна продовжує читати художню літературу, відстежує у соціальних мережах, що читають інші книголюби. Крім того, онук Андрій оформив для бабусі  підписку на книги клубу «Книжкове розмаїття». Це сприяє її доброму настрою, зайнятості вільного часу зимового дня, а часто й уночі, коли старенькій не спиться.

…Весну Марія Іванівна зустріла з душевним піднесенням та додатковим оптимізмом, сприйняла її, як радість для тіла й душі, бо все в природі оживає. Тепер, коли у  дворі й на присадибній ділянці є що робити, вона більш вільна від суспільних негараздів, бо посильна праця   набагато цікавіша, ніж спостереження за безкінечним негативом, що  виливається  з телевізора.

Ранок пенсіонерка  завжди  зустрічає радісно. Так і цього дня, хоча спалося з перервами. Такий воно, мабуть, і є той сон у старості. Нетривкий, у роздумах про дітей та онуків, які живуть  далеко, аж у Львові,  сподіваннями на приємний світлий день.

Марія Іванівна відкрила двері у квітневу весняну  свіжість. Вийшла за хвіртку, побачила, що подекуди метушаться сусіди, і зрозуміла: село вже працює.

Приємно надворі. Горобці з синичками наввипередки докльовують старе сало, яке Марія Іванівна розмістила вчора на годівниці,  на розлогій груші. Сонце лагідно пестить зморшки на обличчі. Пройшлася тихенько палісадником, визначилась із завданнями на поточний день, присіла на лавочці, насолоджуючись ароматами весняної  землі. Пог­лянула на водне дзеркало сільського ставу, що підпирав її город  верболозом. Вода віддзеркалювала блакитне  небо, яким легко пропливали сніжно-білі хмаринки, схожі на чудернацьких тварин. Яка краса! Шурхіт очерету з берега тихо долітав до неї.

Лід уже зійшов зі ставу, а білі лебеді ще не прилетіли, констатувала пані Марія. Спо­діва­тимемося, що незабаром вони  порадують своєю присутністю всіх закоханих у них односельців. 

Мимоволі її погляд зупинився на садку, де росте  вісім яблунь. Через рік по черзі вони плодоносять. Яблук у Марії Іванівни завжди  вдосталь. Після збирання врожаю  восени вона щиро роздавала їх сусідам.  Під весну  залишалися зелені плоди Ренету Симиренко та жовті Голден Делішес, що у народі називають просто яблуко-груша. Ними теж  мала поділитися з сусідами.

Сьогодні вона здійснить традиційний ритуал - поминання чоловіка. Старенька підвелася з лавочки, пішла до льоху, набрала дві корзини плодів і вмостилася біля літньої кухні.  Господиня  розіклала  по троє яблук кожного сорту у   пакети, щоб  віднести  ближнім сусідам, як поминальний гостинець з нагоди дня відходу з  життя покійного  Василя. Це він виростив яблуні, які тепер соковитими плодами нагадують про свого колишнього господаря.

Яблука склала у два великих пакети та й пішла вулицею виконувати свою тиху місію. Віддавала Марія Іванівна  яблука щиро, з легкою і доброю усмішкою. При цьому не говорила, з якого це приводу, хоча сусіди добре знали ту причину.

Через певний час повернулася до двору,  присіла  на ослінчик під будинком. Сонечко якраз повернулося саме на подвір’я пенсіонерки і підігрівало її старість.

По паркану  неквапом рухався кіт Одісей.

«Мабуть, повернення із гульок?» – чи котові чи собі тихо мовила його господарка.

Рудий стрибнув із паркану. Задравши хвоста трубою, підійшов до столу. Шерсть вилискує. Чистий, прилизаний, лукаві очі виблискують на сонці. Підняв морду і тихо нявкнув, наче привітався.

На це Марія Іванівна коротко мовила:

– Привіт, гуляко. А й правда, ми з тобою сьогодні ще не бачились.

В цей час рипнула хвіртка. До двору зайшов сусід Петро, який рік тому поховав дружину після тяжкої недуги.

– Доброго дня, сусідко, – голосно мовив чисто одягнений чоловік. – Оце зайшов поспілкуватися.

– Проходьте. Присядьте. Пригощайтесь яблуками. Марія Іванівна показала на стілець, що стояв поруч, і подала троє яблук.

– Як поживаєте, Петре Григоровичу?

– Оце вчора дивився ввечері телевізор та й подумав, де у нашому суспільстві скільки набралось дурнів?

На це Марія Іванівна відповіла:

– Те, що відбувається  в суспільстві, я теж не розумію. А щодо дурнів, так вони завжди народжувалися. Вони завжди були і будуть.

Сусід продовжував:

– Нині мені здається, що в житті  безповоротно стало гірше.  Таке враження, що хтось працює над тим, щоб перетворити країну в хутір. Розмов багато, а діла мало. Ось-ось передбачалось поліпшення, і раптом воно, те поліпшення, до нас не дійшло.

– Мабуть,  поліпшення пішло до тих, хто краще працює, добре навчає молодь, сповідує закон, –  вставила  співрозмовниця.

Сусід на репліку пані Марії виставив свій контраргумент, мовляв, раніше дурнів у нас було менше у рази, тому краще жили.

На це вчителька-пенсіонерка відповіла:

– А хто тих дурнів коли рахував? Та й що ми вкладаємо у поняття «дурень»? Щоб Вас, Петре Григоровичу, не мучило це питання – менше дивіться  телевізор, як головну національну розвагу для пенсіонерів, та ті дебати, що він транслює, і Вам буде легше. Будемо вірити: краще життя все рівно прийде на нашу землю. Я в це вірю, – підсумувала  співрозмовниця.

Гість підвівся зі стільця, виструнчився, на­скільки міг, і заявив:

– Та я, Маріє, прийшов не з’ясовувати, скільки у нас дурнів. У мене делікатна  пропозиція: давайте будемо жити разом.

– Тобто?..  Ви мене сватаєте?..

– Я оце подумав,– продовжив сусід, – Ви самітня і я, як бурлака, живу. Давайте об’єднаємо наші двори.

Марія Іванівна заніміла. В тиші пройшло декілька хвилин, лише горобці цвірінькали на вишні, що росла у кутку садиби, та хтось вулицею гуркнув  на старенькій «Ладі». Мовчали. Кожен думав про своє. Сусід терпів, терпів і почав прочищати горло, наче готував голосові зв’язки до нової заяви. Пані Марія подумала: мабуть, шукає переконливіші аргументи. І щоб полегшити подальшу розмову, заявила:

– Коли Надія була хвора, я допомагала за нею доглядати. То було по-сусідськи, по-доброму. Пройшов рік, Ви вже, мабуть, дещо призвичаїлись жити без дружини. Я ж уже котрий рік живу без чоловіка. На мій погляд, нехай так і буде. Я своєму Василю не зраджу, хоча він  на тім світі  нічого й не знатиме. Житиму сама. Так буде краще.

Петро Григорович не очікував такої відповіді. Зніяковів, почервонів на обличчі. Розмова далі не йшла. Підвівся, попрощався та тихо пішов із двору. Забув забрати  яблука, якими  пригостили. Хвіртку закривав повільно і ретельно, наче чогось очікуючи  від сусідки. Та вона не обізвалася.

Марія Іванівна тихо заграла собі губами потрійний форшлаг – це коротка,   улюблена  нею мелодична прикраса, що  складається з  декількох звуків, і пішла в палісадник, бо там її чекало чимало роботи: доприбрати гілки після зимового обрізання яблунь, прорідити кущі чорної смородини, а якщо вистачить сил, ще й посіяти петрушку та шпинат.

Під  форшлаг, який вона повторювала декілька разів, складала гілки за огорожу і роздумувала. Згадала добрі стосунки з чоловіком, їх невгамовну молодість, народження і виховання доньки, спільне завзяття в суспільній і домашній  праці.

– Так мало зробила, а вже  втомилась,- буркнула собі під носа і присіла на невисоку колодку, що стояла поруч для відпочинку. І, наче виправдовуючи свою поведінку з сусідом, тихо сама собі мовила:

«У нас із Василем була любов. А вона ж, як маяк. Повинна світити до останнього. Я  не збираюсь жити вічно, природа такого не передбачає, але Василь завжди залишиться для мене одним гідним чоловіком».

Володимир Ткаченко,

м.Суми. Квітень 2021 року.

Додати коментар