Стрічка новин
Батьків на Сумщині накрила хвиля двійнят: Вони народжуються з незначним проміжком у часі, швидше за все мають дуже схожу зовнішність, а зв’язок між ними настільки тісний, Нерест – 2021: Підходить період нересту – це найбільш важливий період у житті риби, а тому в цей час, як ніколи, рибі потрібні Не хлібом єдиним...: Так під час карантину можна охарактеризувати роботу водія хлібної машини Лебединського хлібозаводу Миколи Грицини, який підвозить хліб у Кам’яне. Сповнена світла й тепла: Її душа відкрита до людей. Це відчувалося відразу при нашому першому знайомстві. Та це не було спеціальне зна­йомство. Просто потреба Вогнеборці ліквідували загоряння автомобіля: 21 грудня о 12:43 до Служби порятунку 101, надійшло повідомлення про загоряння автомобіля «ВАЗ» по вул. Гастелло в м.Лебедині. Про Поліція затримала педофіла: Поліція Сумщини затримала чоловіка за підозрою у систематичному ґвалтуванні малолітньої падчерки. Подія сталася в одному з райцентрів області. Кримінальна відповідальність за вчинення домашнього насильства: Надзвичайно актуальною для Сумського регіону, як і для України в цілому, є проблема домашнього насильства. Питання контролю кримінальних правопорушень, Від екології землі – до екології життя: Небачено активна й здебільшого непродумана діяльність людини, супроводжувана знищенням природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища, На 15% збільшилась кількість онлайн платежів за доставку газу на Сумщині: Від початку карантину зберігається тенденція збільшення розрахунків за доставку газу онлайн. Проте протягом березня-квітня АТ «Сумигаз» отримало від банків Звернення депутатів Лебединської районної ради до Президента України: Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Сумської обласної державної адміністрації, Сумської обласної ради щодо утворення та ліквідації районів.

Життя вчить, вчить...  Однак звучить  це, як незаверше­на дія, тому і належного кінцевого результату час­то не очікуємо. От не існує єдиного стандартного протоколу

у справі навчання і виховання, бо ж у кожному випадку, у кожній складній чи занадто простій ситуації інтуїція вихователя спрацьовує по-різному, саме так, як бачиться «гордіїв вузол» самим вихователем. Та, як доросла людина, найправдивішим і найдосвідченішим вихователем я вважаю ЖИТТЯ. Не згодні? Можливо, маєте рацію. Але ж у певний період на адресу кожного із нас звучало: життя навчить. Особисто мене воно, як певний стан навколишнього середовища, рівень розвитку суспільства, людські взаємини, якими б вони не були, співпраця в колективі, рівень комунікації та інше, безперечно, виховувало постійно і продовжує це робити настійливо. Бо намагаюся  всотувати плюси і мінуси, щоб досягти бажаного балансу. Ось чому я прошу вибачення у тьоті Сані: Олександри Денисівни Гузєвої  із села Зелений Гай.Не все я їй сказала за  життя, а Олександра Денисівна мала б більше чути слів високої оцінки на свою адресу, як невсипущої трудівниці. І шляхи наші перепліталися часто, і душевні відверті розмови заводили ми з нею, і в моїй сім’ї цінували її за врівноважений характер, охайність, працелюбність, добре серце. Наш батько, Григорій Яковенко, називав Олександру Денисівну бджілкою-трудівницею,  оскільки вони пліч-о-пліч працювали на тваринницькій фермі, і мав можливість спостерігати за швидкими і вправними рухами колеги. Говорив, що вила набагато вищі за Саньку, а вона ними орудує, як заправський фуражир. Ще й коня-помічника  запряже-розпряже, а коли треба, то й на ходу його зупинить, як героїня Некрасова.

То ж спочатку про тьотю Саню. Першою дитиною в сім’ї народилася Олександра 16 травня 1939 року в сільських трудівників Дениса Прокоповича і Марви Трохимівни Сагайдаків у хуторі Барараї Кам’янської сільської ради. Пізніше народилися в них два сини – Микола у 1942-ому і Анатолій у 1949-ому, на жаль, нині покійні. Коли в село Зелений Гай (тоді хутір Петровський)  все більше переселялося жителів Бобрового, перебралася й сім’я Сагайдаків, сподіваючись на те, що нове поселення буде розширюватися, буде дітям школа, та й поле навкруги рівне, городи на багатющому чорноземі. І не помилилися. Спочатку звели глиняну хату на Старцях (так й нині називається цей куток села), пізніше купили подвір’я ближче до сільського центру. Олександра навчалася в початкових класах  у рідній хутірській школі, потім у Бобрівській семирічці, де класним керівником був Сергій Юхимович, який умів знаходити спільну мову зі своїми учнями, тому вони й нині згадують його із вдячністю. Сімейні статки були такі-сякі: одяг доношували один після одного, харчування було недостатнім. Олександра неодноразово згадувала млинці із листя, якими рятували дітей у голодний 47-ий.

Із початком Великої Вітчизняної війни батька відправили на фронт -  захищати Вітчизну. Звідти він так і не повернувся. За главу сім’ї залишився дід Прокіп. Він був дуже добрим, турбувався про онуків, жалів їх, розумів свою відповідальність. Одного разу мала Саня знайшла гранату, та добре, що дід Прокіп був пильним вихователем, то швидко відсторонив онуку і врятував їй життя. Потім викликав спеціалістів із міста, які знешкодили вибухівку.

Після закінчення школи забрав Олександру дядько Андріян до міста Звенигородки Черкаськї області, де проживав із сім’єю і працював начальником районного відділу міліції. Він влаштував племінницю в офіцерську їдальню на посаду продавця пива. Військові й цивільні охоче купували кухоль за кухлем пиво у чорнявої, симпатичної дівчини Олександри, та вона не звертала на них уваги, справно виконувала свої виробничі обов’язки, радувала дядька своєю відповідальністю і повагою до старших. Як не дружно мешкала наша землячка з дядьковою сім’єю, але ночами снилися їй рідне село, домівка, рідня, та й мати кликала дочку додому, оскільки їй було важко з двома меншими дітьми.  Тож і повернулася Саня в рідні краї, негайно влаштувалася в городню бригаду, куди старші жінки прийняли дівчину з великим задоволенням. Урожай відправляли до райцентру, часто Олександра супроводжувала стиглі плоди для продажу із колгоспу. Запримітило лебединське начальство торгівельної справи невисоку, метку дівчину і запропонувало їй місце продавця, яке щойно звільнилося.

Так потрапила наша юна на той час землячка до Лебедина на приватну квартиру до діда Дмитра та бабусі Фені у провулку Денисів, де квартирувалася і Ганна Сова, теж із Зеленого Гаю. Жили дівчата з господарями, як одна сім’я: разом харчувалися, допомагали в домашній роботі. Лебединські господарі були дуже привітні, навчали дівчат житейським премудростям, берегти зароблену копійку. І Саня прислухалася до порад старших себе – і таке майбутнє придане собі прикупила! То ж коли Василь Гузєв, відслуживши чесно три роки у Морфлоті, посватався до Олександри і вони зіграли весілля, то всі жителі села йшли дивитися, з яким же посагом іде Марвинина бідна дочка в сім’ю свекрів Микити Васильовича і Олександри Іванівни. І що ви думаєте? Здивуванню не було меж, коли на підводі везли через усе село гардероб, швейну машинку, ліжко, велосипед і різну всячину. Не кожна дівчина в селі на той час мала таке багатство, йдучи заміж.  А дід Дмитро, господар лебединської квартири, на весіллі гордо правив за батька Сані, адже її рідний батько не повернувся з війни. Так і прожили дружною сім’єю до старості. Свекри допомагали доглядати онучок, Марійку і Віру, а молоді працювали в колгоспі: Василь – умілим ковалем, Олександра – дояркою, полола ланку буряків, доглядала овець, свиней, телят, а за старанну працю одержувала грошові премії та інші подарунки. Портрет Олександри Гузєвої прикрашав Дошку Пошани при Кам’янській сільській раді. Та найвищою державною нагородою за багаторічну і добросовісну працю Олександра Денисівна вважала – медаль «Ветеран труда».

В народі кажуть, що в умілого руки не болять. Прийде, було, пізно ввечері Олександра з роботи і береться за домашні витівки. Вона запам’яталася всім односельцям як майстриня по випіканню смачних пиріжків, запашних високих булок, святкових короваїв на замовлення, які вміла гарно прикрашати пташками і колосками із тіста,зеленим барвінком. Квіти – особливе захоплення Денисівни. Вона їх плекала що в сільському, що в міському дворі. Палаючі чорнобривці, жоржини та айстри прикрашали подвір’я і біля нього. Охайність нашої миловидної героїні була помітна в усьому: завжди на ній чистий і випрасуваний одяг, на городі, в будинку і на подвір’ї порядок, її тваринницькі стайні на колгоспній фермі сяяли підбіленим вапном, у колгоспному «офісі» (будиночок при фермі) – все на своїх місцях, навіть квіти у горщику на вікні. Тут Олександра переодягалася в робочу форму, перевзувалася із червоних босоніжок у гумові чоботи, а ми, діти її колег, приміряли з дозволу ті босоніжки, привезені з Лебедина і куплені нею за самостійно зароблені кошти. І раділа тьотя Саня з того, що ми шкрьобали великими на нас босоніжками, повчала, що коли будемо працювати добре, теж зможемо собі таке взуття придбати. Був період, коли Олександра Денисівна залишилася одинокою на своєму колись людяному подвір’ї: овдовіла, похоронила свекрів, дочки влаштували своє сімейне життя у місті. Та не полишала вона тримати домашнє господарство. Крім приватної земельної ділянки, утримувала птицю,  корівку, якій давала лад. Придбати сіна на зиму допомагали діти, не цуралися її й онуки. Сергійко часто був головним помічником бабусі, їхня дружба упродовж усього життя була надзвичайно теплою. Олександр, Євген і Роман також навідувалися не тільки провідати, а й чимось допомогти, зробити те, що бабусі не під силу.

Ніколи ні з ким не сварилася Олександра Денисівна. Її привітна посмішка – ознака людяності, порядності, доброти. Найближчою подругою на все свідоме життя залишалася сусідка-кума Євдокія Ходорова, з якою і дома, і на роботі разом, і секретів не було у однієї від іншої. Допомагали одна одній, радились, як краще виконати якусь роботу, як разом провести святковий день. Пам’ятаю, коли ми відзначали День села Зелений Гай, куми Олександра і Євдокія готували у великому казані польову кашу для більш ніж ста чоловік, які з’їхалися на гостину до малої батьківщини. Кожен дякував місцевим поварам, а вони раділи, коли гості підходили за добавкою.

Останні одинадцять років прожила Дени­сівна у Лебедині разом з дочкою Марією та онуками, а дочка Віра зі своїми синами часто провідували маму і бабусю. Вона почувалася оточеною увагою рідних, допомагала родині по господарству. Міською подругою її лебединського життя була сусідка Ніна Озерна, з якою дружили, ходили удвох до центру прогулятися чи скупитися, обговорювали новини.

Про мою землячку Олександру Денисівну можна ще багато розповідати, та було б правильніше частіше говорити людині за її життя, чого вона варта. То ж кланяюсь низенько Вашій пам’яті, Олександро Денисівно, і прошу вибачення за те, що Ви самі не прочитали цю розповідь про свій життєвий шлях у своїй  улюбленій газеті «Будьмо разом».

Катерина Кобиліна,

с. Зелений Гай – м. Лебедин.

Додати коментар