Стрічка новин
Сон в руку: Віра прокинулася вранці від телефонного дзвінка. Включила слухавку і чує: «Сусідонько, я тебе не розбудила? Ти знаєш, мені таке сьогодні Жінка на власному подвір’ї травмувалася від вибухівки.: У селищі Ни­зи 71-річна жінка потрапила в прий­мальне відділення Сумської цент­ральної лікарні з осколковим непроникаючим пораненням грудної клітини. Знову про коронавірус: За минулий тиждень (по 10 липня включно) по району і місту зареєстровані підозри захворювань  на COVID -19 у пенсіонерки 1940 Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. «Чарiвнi барви Лебединщини»: Лебединщина надзвичайно багата здібними, обдарованими дітьми.  Ми в черговий раз пересвідчилися у цьому. Днями сузір’я талантів розквітло у Лебединському центрі УВАГА: ШАХРАЇ!: Поліція застерігає: у зв’язку з соціально-економічною ситуацією останнім часом на тери­торії регіону збільши­лася кількість шахрайств. Сумська область: за минулу добу вогнеборці двічі ліквідовували загоряння господарчих споруд: 25 квітня о 13:19, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Садова в м. Дівчина з вогником: Сумський державний університет завжди пишається своїми студентами з активною життєвою позицією в суспільному житті, які представляють спільні ідеї та інтереси У Лебединській лікарні розгорнули додаткові “ковідні” ліжка: 16 додаткових місць для хворих на коронавірус розгорнули у інфекційному відділенні Лебединської центральної районної лікарні. Маріанна Третьякова: «Наше життя складається із різних шарів, як торт «Наполеон». Чим більше їх, тим він смачніший»: Вживаючи слово «школа», ми часто не замислюємося над тим, скільки значень і смислових відтінків воно має. Зазвичай, асоціація із приміщенням,

Віктора Михайловича призначили директором автопідприємства. Це для нього було несподіванкою, адже донині працював головним інженером спорідненого йому в одному із райцентрів області.

Отож, у головному управлінні запримітили його здібності – і організаторські, й керівні, а головне – придивилися до людських якостей. Олександр Васильович, начальник управління, викликав молодого інженера Віктора Пономаренка на бесіду: «Приймай,друже, більш солідне АТП на півночі області. Там і районний центр удвічі крупніший, і колектив великий, і роботи значно більше. Але ти зможеш. Допомагав керувати невеликим колективом транспортників, а тепер давай самостійно кермуй більшим. Раптом якісь проблеми – звертайся: допоможемо, підкажемо. А зараз – бажаю успіхів».

Сказано – зроблено. Потрібно їхати. Вдома повідомив дружині, що їм належить перебиратися з півдня на північ області (це в межах 300 кілометрів). Галина з того висловила власне невдоволення: «Ми тільки-но тут облаштувалися, а тебе несе на край світу, в якусь тьмутаракань».  Віктор став умовляти дружину: «Я розумію, що виникнуть проблеми з переїздом. Але немає нічого страшного. Місто там гарне, розвинене, робота педагога тобі знайдеться. Про побут не турбуйся: нам дають двокімнатну квартиру у будинку-новобудові. А тут свою маленьку однокімнатну закриємо. З часом видно буде, що робити з нею». Галина твердо стояла на своєму: «Нікуди не поїду. Тут моя улюблена школа, друзі, неподалік, у селі, батьки. Їдь, як тобі дуже потрібно».

І Віктор Михайлович поїхав сам. Спочатку поселився в гуртожитку, в так званій «малосімейці», але керівництво міста обіцяло: «Тільки-но перевезете сім’ю  – відразу вручимо ключі від квартири».

Новий директор знайомився із містом, зі своїм підприємством. Пасажирські й вантажні перевезення здійснювалися не лише по району, області, а й по всій Україні, по всьому Союзу. Віктор Михайлович вирішив спочатку зібрати весь колектив: познайомитися і поставити перед ним конкретні завдання. Попередній директор, який пішов на заслужений відпочинок, на прохання Віктора Михайловича частенько заходив на підприємство, аби ввести молодого директора в курс справ. А з часом він був просто гостем, бо Віктор Михайлович виявився здібним «учнем».

Час завжди поспішає вперед, особливо тоді, коли дні сповнені клопіткої і наполегливої праці. Вслідкувати за ходом усіх справ на підприємстві Віктору Михайловичу самому не сила, тому він щотижня проводив ранкові наради з керівниками підрозділів. А ще періодично заходив до всіх служб, аби особисто переговорити з водіями, обслуговуючим персоналом, будівельниками, які споруджували нові гаражі, господарські приміщення, упорядковували територію.

Якось завітав до фінансового відділу підприємства. Вирішив особисто познайомитися з дівчатами-бухгалтерами, які ведуть і основні засоби, і заробітну плату нараховують, і виручку приймають, і пально-мастильні матеріали обліковують… і ще багато чого тримають справно, аби фінансові показники підприємства були кращі в області. Поспілкувалися про виробниче, пожартували, обмінялися репліками. Увагу Віктора Михайловича привернула молода жіночка-бухгалтер, котра тихенько сиділа в куточку і не відривала голови від паперів.»Гарна, наче квіточка, але ж чому сумна? Мабуть, щось не встигла підрахувати, тому й була заглиблена у справи», – подумав директор.

Як людина чуйна і добра, Віктор Михайлович вирішив все ж поцікавитися, чи все ладиться в особистому житті Тетяни Миколаївни (так звали цю юну особу). У відділі кадрів узяв її особову справу, вивчив. Але нічого це не дало, тому вирішив викликати до себе в кабінет на співбесіду. Розмова вийшла: молода жінка відкрилася, що її турбує: неполадки в родині, де «править бал» свекруха, а чоловік все до неї прислухається, трапляється, що й гримає на Таню, а ще гірше – кулака вже підняв. «Вчитися Вам треба, – зауважив директор, – не весь же час табелі вести. Треба освоювати вповні бухгалтерську справу, підніматися у цій професії на вищий рівень».

Таня погодилася з директором. Але коли повідомила вдома, що вступатиме на заочне відділення технікуму на спеціальність «Бухгалтерський облік», свекруха гнівно кинула: «Треба було спочатку вивчитись, а тоді заміж виходити. Яке може бути навчання з двома дітьми? Маєш сім’ю, то гроші – в сім’ю, а нічого розвозити їх на якесь там навчання». Підтримав свекруху й чоловік Тані.

 «Що робити?» – не раз виникало це запитання в жінки. А тоді твердо вирішила: «Вступатиму». Вона брала додому додаткову роботу по впорядкуванню документів, аби заробити грошей, про які нікому з родини не говорила, бо ж всю заробітну плату віддавала чоловікові або свекрусі. Ось саме на додатковий заробіток і їздила на сесії. Та коли збиралася в дорогу, свекруха обов’язково перевіряла її сумку. Боляче було на душі від такого приниження. Вдома робила всю задану свекрухою роботу, а ночами виконувала завдання технікуму, писала контрольні роботи. І досягла своєї мети: омріяного диплома кваліфікованого бухгалтера.

Переступивши поріг кабінету директора, поклала документ на його стіл. «Молодчина!» – вигукнув Віктор Михайлович, а потім обійняв жінку за плечі і ніжно поцілував у щічку.

Таня знітилася, зашарілася і… заплакала. «В тебе знову негаразди, проблеми в сім’ї?» – запитав директор. І тут же зопалу випалив: «Давай я заберу тебе з дітьми? Ти мені сподобалася з першого погляду. Діти – то не перешкода. Я весь час спостерігаю за тобою. Але не наважувався відкрито проявити почуття до тебе. А вони справжні. Подумай і зроби вирішальний крок назустріч своєму щастю. А я докладу всіх зусиль, щоб ти була по-справжньому щасливою».

Таня спочатку розгубилася. А тоді мовила: «А як же Ваша дружина, Ваші діти?». «Я вже розлучився з Галиною. Вона не захотіла їхати зі мною. Дітей у нас немає. Я про це нікому не говорив». «Дякую за увагу до мене, але не можу зважитися на такий крок. Скажу відверто: Ви мені теж подобаєтеся. Ви – добра і чуйна людина. Але ж мої діти знають свого батька. Вони люблять його. Тож не можу, не можу…». Таня вибачилася й тут же вийшла з кабінету директора. Емоції переповнювали молоду жінку, але розум твердив: «Ні, ні, ні».

Незабаром за наказом директора Таню перевели на відповідальну бухгалтерську ділянку: нарахування заробітної плати. Віктор Михайлович продовжував проявляти увагу до Тані. Не обминав нагоди потайки обійняти, сказати щире і тепле слово, поцікавитися життям. А якось, випадково зустрівшись з її чоловіком (той зайшов на роботу до дружини), мовив: «Ваша дружина – молодець! Гарна людина і кваліфікований бухгалтер. Бережіть її. Мало зустрічається таких людей,  в яких гармонійно поєднуються найкращі якості. А Ваша саме така». І потиснув чоловікові руку.

Минуло кілька років. Потому Віктор Михайлович зустрів жінку, з якою пов’язав своє життя. Кохав чи не кохав її – всі на підприємстві мали сумнів, бо знали цю міську «вертихвістку». Якось при черговому зібранні з нагоди Нового року, коли працівники підприємства святкували його разом із дружинами й чоловіками, всі зайвий раз переконалися, що їхній директор – нещасливий у шлюбі, адже його дружина вела себе непристойно. Віктор Михайлович не веселився, лише закоханим поглядом дивився на Таню.

Він кохав її усе життя. Це було так зване платонічне кохання. Час дуже швидко збіг у клопотах і турботах. Незабаром Віктора Михайловича перевели на іншу керівну посаду. Якось він запросив Таню до себе в кабінет і вручив їй… її портрет із молодості. «Я іду назавжди, хіба вряди-годи бачитимемося. Я не можу додому взяти твоє фото. А ти знай: я кохав тебе всі ці роки. Був щасливим, бачачи тебе щодень. Я тебе ніколи не забуду…».

Незабаром, на жаль, Віктор Михайлович відійшов у Вічність через інфаркт. Не витримало його серце життєвого напруження. Поніс із собою у Засвіти й своє платонічне кохання…

Лілія Хуторна, м. Лебедин.

Додати коментар