Стрічка новин
102: що трапилось? З 13 по 19 липня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 124 заяви та повідомлення громадян, з них 9 на момент реєстрації містили Відповідальність за порушення правил карантину: Законодавством встановлюється адміністративна та кримінальна відпові­дальність за порушення САНІТАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 102: що трапилось? з 5 по 11 липня 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м.Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшли 153 заяви та повідомлення громадян, Уривки Лебединських розмов: У парку в центрі Лебедина на лаві сидять дві жінки середнього віку і розмовляють: – Світлана так схудла, за пів року Шановні жителі міста Лебедина та району!: У зв’язку з карантином, відповідно до статей 29, 30, 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та постанови Ми завжди вартуємо здоров’я: Галузь охорони здоров’я населення  України   є однією з провідних у країні і найчисленніших за кадровим потенціалом, бо людина – найдорожча На Сумщині відкрили кримінальне провадження за фактом вбивства собаки: В Лебединському районі 39-річний чоловік у стані алкогольного сп’яніння вдарив собаку об дерев’яний стовп, в результаті чого вона загинула. Молода, енергійна, завзята: Юлія Чеботкевич є надзвичайно різнобічною особистістю. Юлія учениця 8 класу Будильського НВК: ЗОШ І-ІІІ ст. – ДНЗ, де займає активну Професійна орієнтація – це важливо: Професійна орієнтація – це допомога людині у виборі або зміні професії, нового робочого місця. Професійна орієнтація осіб, які звернулися до Кому на Сумщині вдається знайти роботу на карантині: Коронакриза стала справжнім викликом для служби зайнятості. На Сумщині, як і в цілому в Україні, відбулося суттєве зменшення кількості вакансій

– Щиро вітаємо Вас, Володимире Володимировичу. Дякуємо, що погодилися поспілкуватися з читачами тижневика «Будьмо разом». Ми впевнені, що жителі Лебединщини в цілому і нашого міста, зокрема, знають Вас, як лікаря-діагноста.

А ось яка Ви людина, які маєте інтереси, погляди на життя – це цікавить пересічного громадянина і нашого читача. Тож перше запитання: звідки Ви родом, хто Ваші батьки?

– Дякую за запрошення до спілкування. Зізнаюся відразу, що я людина, яка не любить публічності. Мене й так знають, поскільки до цього спонукає професія медика – лікаря променевої діагностики. Адже щодень через мій кабінет, через відділення променевої діагностики, яке я очолюю, проходять десятки людей, тож, певно, вони мене запам’ятовують. А трапляється, що окремим пацієнтам лікарні доводиться обстежуватися в нашому відділенні по кілька разів, тож заходять  до мого кабінету, як добрі знайомі.

Отож, я родом із Вінниччини, народився в самому обласному центрі, але незабаром доля визначила шлях моїх батьків до села Даньківка Іллінецького району. Мій тато, Володимир Никифорович, був відомим, як кажуть, на всю округу кравцем. Тут варто зазначити, що він навчався цій справі самотужки. Мама, Надія Сергіївна, допомагала йому. Саме тут, у Даньківці, й пройшли мої дитинство та юність. Зростав і виховувався я в багатодітній родині, де було семеро дітей. На все життя запам’яталася атмосфера міцної родинності: у нас кожен знав свої обов’язки по дому і господарству, ми допомагали одне одному. Мама і тато були для нас зразком у всьому. Вони докладали чимало зусиль, щоб їхні діти зростали працелюбами і порядними людьми. Вони дали нам майже всім вищу освіту. Мої брати стоматологи, дві сестри – педагоги, одна – технолог харчової промисловості, а ще одна – швея. Ми всі щиро вдячні й мамі, й татові, які вивели нас на життєві дороги справжніми людьми.

– Звісно ж, що по закінченню школи кожен випускник визначається з подальшим шляхом у житті. Що думав у той час випускник Білоконський? До речі, якої саме школи?

– Тут же, у Даньківці, я закінчив восьмирічну школу, причому з Похвальною грамотою. Мріяв вступити до медичного або педагогічного училища. Та батько вирішив, що я навчатимуся в Горлівці, де він і сам колись вчився, та й родичі у нас там проживали. Однак чимала віддаль між Донбасом і Вінниччиною стала на заваді: навіщо їхати далеко, якщо у нас, у Вінниці, було медичне училище імені Д.К. Заболотного. В 1972 році я став його студентом.

– То чому шлях проліг у медицину? Це покликання чи продовження родинної традиції, чи… щось інше? Де опановували професію лікаря?

– Чому шлях проліг у медицину? Внутрішній голос підказав. Це, скоріш за все, покликання. Мені дуже сподобалося вивчати особливості медицини, її призначення, її основу. В нашій родині медиків не було. Це вже потім за мною покрокували мої брати. Однак, маю припущення, що, можливо, хтось із предків був причетний до медицини. Річ у тому, що з нашої вінницької місцевості в свій час чимало людей переселилося ( а у всім відомі часи – декого змусили переселитися) на Далекий Схід. З допомогою Інтернету я вивчав той регіон. І дізнався, що там мешкає чимало людей із прізвищем Білоконський, а серед них є медики. Однак достеменно невідомо, чи вони мої родичі. Але гени, певно, все ж «спрацювали».

Чотири роки навчання в училищі пробігли швидко. Мав намір вступати у вищий медичний заклад, однак на той час обов’язком кожного юнака була служба в лавах Радянської армії. Два роки служив санінструктором в обмеженому контингенті радянських військ у Німеччині. А потому вступив на факультет «Лікувальна справа» Вінницького медичного інституту.

– Володимире Володимировичу Ви, настільки пам’ятаємо, весь час працювали лікарем променевої діагностики. Чим цей напрямок у медицині Вам до душі?

– Так повернулося у житті. Проходити інтернатуру декан лікувального факультету інституту Андрій Ілларіонович Крат скерував мене у м. Суми, зазначивши при цьому: «Далеко? Нічого. Ще дякуватимеш мені». Так і вийшло. В Сумському обласному відділі охорони здоров’я відправили мене до Конотопського тубдиспансеру. До моєї роботи придивився обласний рентгенолог Борис Миколайович Вергун. І по закінченню інтернатури скерував мій подальший шлях у медицині: «Хочеш працювати – їдь у Лебедин. Впевнений, що у тебе все вийде, і там ти затримаєшся надовго». Я йому й по сьогодні дякую, низенько вклоняюся його пам’яті. Він був чудовим лікарем і чудовою людиною. Тож з 1986 року я проживаю й працюю в Лебедині. Вже 35 років. Словом, більше тут, аніж на Вінниччині.

А чим до душі променева діагностика? Тим, що всіма сферами медицини лікар цього напрямку має володіти, знати їх основи. Він знаходиться на межі з хірургією, неврологією, травматологією і т.д. Променево обстежуючи пацієнта, лікар-діагност робить висновок того дослідження, а на основі цього – лікар відповідної спеціалізації встановлює діагноз і призначає лікування пацієнтові.

– Звісно, що, як кажуть, через Вашу душу і серце, Ваш пильний професійний погляд і розум пройшли тисячі пацієнтів. Траплялися прикрі випадки, коли помилялися з діагнозом? Вибачте за запитання.

– Я попередньо зазначив, що діагноз встановлює лікар-спеціаліст (хірург, ортопед невролог і т.д.), а я, як лікар променевої діагностики, описую у висновку реальну картину стану хворого, чи й не хворого, який турбується за свій реальний стан здоров’я. Але я ні в якому разі не повинен помилитися, описуючи променеве дослідження того чи іншого органу пацієнта. Від цього у великій мірі залежить його подальше лікування.

– Вам доводилося підтримувати або й рятувати пацієнтів, коли ознайомлювали їх із висновком? Словом, коли виникали форс­мажорні, тобто непередбачувані ситуації.

– Звісно, так. Трапляється, що миттєво глянувши на мій висновок, пацієнт так же миттєво реагує на нього. І тоді, дивлячись, яка ситуація, одні – спокійні, інші – розгублені, а ще деякі – впадають у розпач. Люди не завжди слідкують за станом власного здоров’я, є так звані «запущені» пацієнти, трапляється, що й привозять їх «швидкою», тоді нелегко й нам, а особливо – їм. Ось саме в той момент – розпач, істерика, благання вилікувати. В таких випадках дуже важливе заспокійливе слово лікаря. Нещодавно був такий випадок. Звернувся хворий, аби провести йому дослідження легенів. Висновок був дуже складний: новоутворення. Я порадив чоловікові, як діяти, куди негайно звертатися. Його прооперували в онкодиспансері. І вилікували. На сьогодні в цього чоловіка добрий стан здоров’я, за що він дякував і мені. Таких випадків, різних ситуацій на шляху, який я пройшов у медицині, траплялося, відверто скажу, багато. Звісно, до крайнощів не доходило. Однак вгамовувати декого доводилося. Самі розумієте, що люди бувають різні і за характером, і за емоціями, і за поведінкою. Але я завжди розумів: перед тобою хвора людина, потрібно йти їй назустріч, а не лишати напризволяще, наодинці з самим собою.

– Сьогодні весь світ охоплений бі­дою – коронавірусом. Вам, як лікарю променевої діагностики, доводилося працювати у складних умовах. Важко було витримувати кожен день, адже теж, разом із колегами, знаходилися в зоні ризику?

– Так, були періоди (знаєте, коли саме відзначався пік захворюваності на коронавірус), що робота вдавалася нелегко. Йде потік людей, всі стурбовані, знервоні. Але ми, як кажуть, «розрулювали» ситуацію, заспокоювали пацієнтів, тактовно пояснювали їм, як себе поводити, убезпечувати від наслідків хвороби. Так, медики всі ризикували власним здоров’ям та здоров’ям рідних, теж хворіли, однак сумлінно виконували свій професійний обов’язок. На сьогодні, слава Богу, ситуація із захворюванням на COVID-19 покращилася, люди значно менше хворіють. Але ж хворіють. Тому, користуючись нагодою, зауважу: вакцинуйтеся, дотримуйтеся правил безпеки, про які ви всі добре знаєте. Убезпечені – значить, захищені. Бережіть своє здоров’я.

– Скільки років Ви віддали медицині? Чи не шкодуєте, що обрали такий фах?

– Чисто, як лікар-професіонал, прак­тик, то вже 35 років. А якщо  ще сюди додати роки навчання в медучилищі й медуніверситеті, то 46 років крокую цим нелегким шляхом. Але  ніколи не було розчарувань, що не той напрямок обрав у житті. У свій час думав, що відпрацюю в Лебедині призначений термін, а потім попрямую кудись далі. Пропозицій надходило чимало, причому заманливих. Однак я не любитель перебиратися  з одного місця роботи на інше. Облаштувався в Лебедині – і добре. Врешті, не має значення місце проживання пацієнтів, адже всі вони – люди і потребують нашого обстеження і лікарської допомоги. Немає значення в якій місцевості  і в якій лікарні лікарі трудяться, скрізь вони повинні бути вірні клятві Гіппократа, яку давали при закінченні медичного вузу.

– У Вас медична родина. Хто за яким профілем працює?  Ви гордитеся своїми синами? Яких вершин вони вже досягли?

– Так, моя родина – медична. Колись молодий лікар (тобто я), прибувши до Лебедина, познайомився з фармацевтом Валею. Відтоді ми з Валентиною Казимирівною й крокуємо життям рука об руку. Маємо двох синів, котрі продовжили нашу сімейну медичну традицію. Старший син, Дмитро, закінчив Військово-медичну академію (я в свій час теж про неї мріяв, та не склалося). Він кілька разів був у зоні Організації Об’єднаних сил, надавав медичну допомогу пораненим військовослужбовцям Збройних сил України, які захищають незалежність нашої держави на її східних рубежах. Нині з родиною проживає в м. Ірпіні Київської області, де працює сімейним лікарем у місцевій лікарні. До речі, Діма – великий прихильник футболу. Він – член збірної України з футболу серед лікарів. У свій час вона стала чемпіоном світу. Отже, в це досягнення вніс свій вклад і наш син.

Молодший, В’ячеслав, за фахом – лікар-стоматолог. Він проживає в Сумах, викладає на стоматологічному факультеті медичного інституту СумДУ, навчається в аспірантурі. А ще практикує, маючи власний стоматологічний кабінет у Лебедині. Ми з Валентиною Казимирівною гордимося своїми синами. І невістками теж. Дружина Дмитра, Валерія, лікар-неонатолог, а дружина В’ячеслава, теж Валерія, фінансист.

– Тривалий час Ви проживаєте в Лебедині. Вам місто до вподоби? Якщо так, то чим саме?  Ви стурбовані його подальшою долею? Щоб Вам хотілося, щоб було в місті?

– Скажу відверто: перше враження було хороше: чисте, затишне, зелене, красиве містечко. А озеро Лебедине – це взагалі чудово (на жаль, сьогодні про нього так не скажеш). Інфраструктура була розвинена, працювало чимало, хоча й невеликих,  підприємств. Населення всієї Лебединщини на той час становило майже 80 тисяч чоловік. Місто розбудовувалося. Військове містечко додавало йому величі. На жаль, на сьогодні відбулися в ньому кардинальні зміни – цьому посприяли і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Місто зміліло, як і вся Лебединщина. Населення скоротилося вдвічі, промислових підприємств – нуль, саме місто втратило статус районного центру (тепер ми сумські). Нині тут працюють тільки торговельні точки – магазини, ринки, а ще – аптеки. На мій погляд, владі потрібно шукати інвесторів, меценатів, котрі вкладали б свої кошти у розвиток міста. До прикладу, меценат Іван Іванович Лозовий,  який очолює Благодійний фонд імені його батька Івана Григоровича – нашого земляка, облаштував для лебединців чудову зону відпочинку в парку імені Павла Полуботка. Але це крапля в морі. Якщо порівнювати наш Лебедин, як центр об’єднаної територіальної громади, із ідентичним центром Іллінці на Вінниччині, то різниця між ними велика. Там, на моїй малій батьківщині, порядку, ладу й затишку більше. Хай на мене не ображається наша міська влада. Хочеться, щоб місто Лебедин розвивалося, будувалося, розквітало.

– Як Вам сучасні реформи в меди­ци­ні? Як людини досвідченої в цій сфері, Ваш погляд на ці процеси? Хоча б коротко.

– Відверто скажу: реформи потрібні. Тіль­ки на користь людям. Не вдаватимуся дуже в подробиці. Сьогодні медицина пішла далеко вперед: нові методи лікування, нові лікувальні препарати, сучасні цифрові діагностичні апарати (пригадую, з чого починався мій медичний шлях у діагностуванні). Кардинально змінився внутрішній вигляд нашої лікарні – зроблений ремонт практично всюди.

А ось закриття окремих відділень (по всій Україні) – це аж ніяк не на користь людям. Про це засвідчила й ситуація, коли на нас звалився коронавірус.  Довелося в стислі строки відроджувати інфекційне відділення і в нашій лікарні.

Сьогодні її керівництво на чолі з Владиславом Шепілем докладає чимало зусиль для нормального  функціонування закладу, для надання якісних медичних послуг.

Хвилює, звичайно, те, що наші медичні працівники одержують низьку заробітну плату. Кваліфікований і досвідчений лікар повинен мати гідну зарплатню. Його держава повинна цінувати. Нещодавно почув інформацію, котра викликала в мене і подив, і гнів: лікарю-офтальмологу, яку скоротили в одній із обласних лікарень західного регіону України, запропонували посаду… санітарки. Отже, це свідчення того, що в нашій державі не зовсім цінують професію лікаря. А від того прикро.

– Цікаво, чи у Вашій родині шанують українські традиції, звичаї?

– Звичайно ж, ми шануємо нашу рідну землю, нашу рідну Україну, одвічні традиції українського народу. Працюємо задля наших співгромадян, надаючи їм допомогу по збереженню здоров’я.

В нашій родині всі розмовляють лише українською мовою. Зазвичай, як і ми в свій час, сини мене кличуть «татко», а не «папа». Доречно зауважити, що в Україні низька пропаганда української мови. Вважаю, що кожен українець має розмовляти рідною мовою. В Лебедині говорять «лебединським суржиком», російською, мало хто – чисто українською. На мою думку, починати при­щеплювати любов до рідної мови, наших звичаїв і традицій потрібно з дитячого садочка, а далі це робити в школі, інших навчальних закладах. Бажаю, щоб побільше українського «продукту» було в ґаджетах. А там зараз що? Жах! Я, коли онучата (їх у мене троє) приїжджають, забороняю на певний час «зависати» в мобільних телефонах. Рекомендую це робити й батькам наших маленьких співгромадян.

У нашій родині шанують всі великі релігійні свята, готуються різні українські страви (і вінницькі, і лебединські), дотримуються головних українських традицій.

У нас  молодші шанують старших, дослухаються до їхніх порад, ставляться одне до одного з повагою. Я і мої брати й сестри назавжди всотувати у себе мамину й татову заповідь: «Діти, робіть добро людям. Від цього вони теж будуть добрими, а з хорошими людьми добре й самим жити». Я в цьому пересвідчився.

На жаль, наш татко уже відійшов у засвіти, а мама проживає у тій же Даньківці. З нею поряд – одна із сестер. У нас в родині ще одна добра традиція: ми, діти, щороку разом із власними сім’ями обов’язково збираємося на мамин день народження. Це свята справа – вітати найріднішу людину в нашому житті.

Наші традиційні 7 бліц-запитань

– Ви живите й працюєте за якимось принципом чи то девізом?

– Персидський філософ, математик, астролог  і поет (1048-1131рр.) Омар Хаям писав:

Живи для тих, кому потрібен,

Спілкуйся з тими, хто приємний,

Дружи з тим, у кому впевнений,

Дякуй тим, хто цінує.

Намагаюся ось так жити й працювати.

– Чи займаєтеся спортом? Який його вид Вам до вподоби?

– Якомусь виду спорту переваги не віддаю, а ось щоденна ранкова фіззарядка – це закон.

– Світ Ваших захоплень.

– Люблю готувати страви, особливо у вихідні. З інтересом беруся за борщ, рибні і м’ясні страви, бо ж хочеться дізнатися, які вони вийдуть. Та й дружині підмога.

– У Вас є справжній, надійний друг?

– Найнадійніший друг – моя дружина. А друзів, із якими спілкуюся, – багато. Я відчуваю їхню підтримку, дослухаюся до їхніх порад.

– У природи немає поганої погоди – співається в пісні із відомого фільму «Іронія долі…» А яка погода Вам до душі? Яку пору року любите найбільше?

– Мінлива хмарність. А ось кожна пора року по-своєму приваблива. Тільки влітку не переношу спеки.

– А Ваш улюблений фільм?

– Хороших фільмів чимало. До душі – комедія «Діамантова рука», фільм «Генерали піщаних кар’єрів».

– Де Ви відпочиваєте?

– Після втомленого робочого дня в лікарні поспішаю на свою земельну ділянку, аби власноруч виростити городину. Це радує душу. Хоча працюю фізично, але морально відпочиваю. Коли збираю гриби в лісі, теж відпочиваю.

– Що Ви сьогодні побажали б спів­громадянам?

– На жаль, в Україні йде сьомий рік воєнних дій на її східних рубежах. Це жахливо. Тому є велике побажання, аби швидше настав мир для наших співгромадян, особливо для жителів Донецької і Луганської областей. А всім – доброго здоров’я. Проявляйте побільше людяності одне до одного – і все буде добре.

– Дякуємо, Володимире Володимировичу, за цю зустріч, за бесіду. Навзаєм бажаємо Вам здоров’я, вдячності від пацієнтів і продовження Вашої сімейної династії лікарів Білоконських в онуках, а затим – і в правнуках. Хай щастить Вам у Вашій благородній справі.

Спілкувалася Надія СОЛОДОВНИК.

Фото Наталії Кубрак.

Додати коментар